Розділ 3 Політична історія Русі X-XIII ст.

Похід Володимира на печенігів. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Неодноразові спроби Візантії витіснити Русь з Криму і Північного Причорномор’я не мали та й не могли мати успіху. Традиційно цей район тяжів не до метрополії (Греція, Рим чи Візантія), а до сусідніх з ним материкових районів з давньою високою культурою землеробства і скотарства.

Серед заходів, спрямованих на вирішення завдань політичної консолідації країни, важливе значення мала адміністративна реформа. Сенс її полягав у тому, що землі і князівства, де правили залежні від Володимира місцеві князі, передавалися синам Володимира: Новгород — Ярославу, Полоцьк — Ізяславу, Туров — Святополку, Ростов — Борису, Муром — Глібу, Смоленськ — Станіславу, Древлянська земля — Святославу, Волинь —Всеволоду, Тмутаракань — Мстиславу, Псков — Судиславу. Реформа ліквідувала владу місцевих “світлих князів”, поклала край автономізму земель.

У галузі зовнішньої політики основним завданням Володимир вважав боротьбу з печенігами. Для захисту південних кордонів Русі і її столиці він наказав збудувати систему фортець. “И рече Владимиръ: се не добро, еже малъ городъ около Киева. И нача ставити городы по Деснѣ, и по Востри, и по Трубежеви, и по Сулѣ, и по Стугнѣ. И поча нарубати мужѣ лучшиѣ от словень, и от кривичь, и от чюди, и от вятичь, и от сихъ насели грады: бѣ бо рать отъ печенѣгъ”[156]. Ця розповідь літопису свідчить про високий рівень державної організації Русі в X ст. Подібні заходи були під силу тільки країні з великим матеріальним і людським потенціалом.

У літописній розповіді про заселення новозбудованих порубіжних кріпостей деяке здивування викликає список племен, представникам яких була виявлена така висока довіра: словени, кривичі, в’ятичі, чудь. Що це — спроба київського уряду мобілізувати для потреб оборони Руської землі сили інших східнослов’янських і неслов’янських племен? Відповісти на це питання можна ствердно, проте навряд чи ця відповідь буде вичерпною. Залучаючи від названих племен “мужей лучших” для постійного проживання у південноруських кріпостях, Володимир мав також на меті створити тут своєрідну противагу місцевому боярству. Ймовірно, що літопис має на увазі людей, так чи інакше зв’язаних з князем і його оточенням, тобто “своїх людей”, на яких можна було б покластися. Як відомо, Володимир пішов до Новгорода в юному віці і, слід гадати, не мав на півдні Русі надійних прихильників.

Облога військами Володимира міста Корсуня в Криму. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Боротьбу з печенігами схвально сприймало населення Русі. Про подвиги Володимира “Красне Сонечко”, Іллі Муромця і Добрині Никитича народ складав пісні. У героїчному епосі (билинах) знайшло відображення життя тих градів, що були покликані захистити Русь від поганих. “На горах, горах да на высоких, на шоломя на окатистом, там стоял да тонкий вся шатер. Во шатре — то удаленьки добры молодцы. Стерегли, берегли они красен Киев-град”.

Окрім системи воєнно-феодальних замків південноруське порубіжжя захищали могутні земляні вали і рови, що проходили вздовж лівого берега Росі, між нею і Роставицею, а також уздовж лівого берега Стугни. Пороські земляні вали, вірогідно, становили єдину систему з валами Переяславщини, які доходили до ріки Супой. Стугнинські вали, що продовжувались у західному напрямку до ріки Здвиж, мали захищати ближні підступи до столиці Русі. На жаль, земляні вали лише нещодавно стали об’єктом серйозних археологічних досліджень, і тому немає надійних даних з історії їх створення та функціонування. Відомо лише, що вперше як оборонні споруди вони згадуються в літопису під 1093 р., коли давньоруські князі йшли походом на половців. “И минувше Треполь, проидоше валъ. И се Половцѣ идяху противу, и стрѣлци противу пред ними; нашимъ же ставшимъ межи валома, поставиша стяги своя, и изидоша стрилци из валу”[157]. Двічі літопис згадує переяславські вали. У 1095 р., коли половецькі хани прийшли до Мономаха просити миру, один із них — Ітлар — увійшов у Переяслав, а другий — Китай — “ста межи валома с вои”[158]. 1149 р. між цими валами стали табором війська Юрія Довгорукого.

Прибуття візантійської принцеси Анни до Корсуня. Мініатюра Радзивіллівського літопису

У літературі про час спорудження валів висловлювалися найрізноманітніші думки. Одні дослідники схильні датувати їх скіфським часом (VII — VI ст. до н.е.), інші — черняхівським (II — V ст. н.е.), треті пов’язують їх появу з діяльністю слов’янських союзів племен Руської держави. Очевидно, земляні вали не були зведені в якийсь із цих періодів; вони є пам’яткою багатьох поколінь землеробського лісостепового населення, яке намагалось убезпечити себе від вторгнення степових кочовиків. Результати робіт експедиції Інституту археології АН України під керівництвом М.П. Кучери дають можливість стверджувати, що значна частина цих валів була зведена за княжіння Володимира Святославича, а згодом і Ярослава Мудрого[159].

Не зовсім правильно трактується у літературі і основне призначення земляних валів. Вони були зведені начебто з метою перепинити шлях кочівницькій кінноті на Русь. Ця мета, якщо вона і переслідувалась, як свідчить літопис, виявилася недосяжною. Натомість “Змієві вали” стали на перешкоді намаганням кочовиків захопити на тривалий час південні руські землі і включити їх до системи кочівницьких випасних угідь.

У системі заходів, спрямованих на зміцнення країни, велике значення мали релігійні реформи Володимира. Панівна верхівка Русі і сам великий князь розуміли силу ідейного впливу релігії на людей і намагалися використати її в інтересах феодальної держави. Першим актом Володимира в цьому напрямі була спроба реанімації язичництва. Вона не дала бажаних результатів. Язичництво в другій половині X ст. уже не відповідало рівню соціального, політичного і культурного розвитку країни. Зрозумівши це, Володимир рішуче пориває з вірою батьків і дідів і вводить у 988 р. як офіційну державну релігію християнство.

Київ у кінці X ст. Макет

Ця акція хоча й розширила сферу візантійського впливу на Русь, та не привела до встановлення її васальної залежності від імперії, на що розраховувала візантійська дипломатія і чого остерігалися київські князі. Військовий похід до Криму, в результаті якого руські оволоділи найважливішим економічним і політичним центром Візантії — Херсонесом, продемонстрував зрослу могутність Русі, яка прагнула рівноправних відносин з Візантією і фактично домоглася цього.

За Володимира Святославича спостерігається пожвавлення відносин Русі з Німеччиною. Напередодні введення на Русі християнства сторони неодноразово обмінювалися посольствами.

Зближенню Русі і Німеччини сприяв і шлюб Володимира з принцесою Анною — родичкою дружини імператора Оттона II. Близько 1006 р. до Києва прибуло посольство Генріха II на чолі з єпископом Кверфуртським Бруноном. Володимир Святославич спочатку недовірливо віднісся до місії Брунона, та коли дізнався, що той прямує і в землю печенігів і може принести певну користь Русі, виявив йому всілякі почесті. Близько місяця Брунон жив при дворі київського князя. Звідси він відправив Генріху II листа, в якому називав Володимира “повелителем русів, могутнім завдяки своєму королівству і багатству”. € дані, що в Києві Брунон займався вербуванням прибічників римської церкви, але особливого успіху не досяг.

У 90-ті роки X ст. зав’язуються відносини Києва безпосередньо з Римом. Очевидно, папство також намагалося поширювати свій вплив на Русь. З цією метою в 991 р. папа римський прислав до Володимира посольство. Як повідомляє літопис В.М. Татищева, папські дипломати були прийняті в Києві “с любовью и с честию”. Цікаво, що зв’язки Києва з Римом не припинились і в наступні часи. 994 р. з Рима до Києва повернулись посли Володимира, у 999 — 1000 р. посольство папи римського прибуло до столиці Русі, а через рік Володимир знову відправляє делегацію до Рима. Римський вплив, як відомо, на Русі не запанував, але пожвавлені дипломатичні контакти між Києвом і Римом відіграли свою позитивну роль. Вони змушували Візантію, яка боялась посилення римського впливу на Русі, ставитись до неї не як до молодшого партнера, а як до рівного.

У часи княжіння Володимира Святославича, як це добре показав вірменський історик В.К. Восканян, налагоджуються русько-вірменські контакти. Цьому сприяла і та обставина, що візантійська принцеса Анна, яка стала дружиною київського князя, мала вірменське походження. Мабуть, з цього часу почався приплив вірмен на Русь, що неодноразово відзначено у писемних джерелах.

Політика київського уряду — підтримувати дипломатичні контакти не лише з Візантією, а й з її постійними супротивниками, що мала місце у X ст., продовжувалась і в XI ст. Наслідком зближення Германської імперії з Руссю у першому десятилітті XI ст. був шлюб короля русів Володимира з дочкою графа Куно — онукою імператора Оттона І. Історики вважають, що це була мачуха Ярослава Мудрого, полонена в 1018 р. Болеславом І Хоробрим під час взяття ним Києва. Від шлюбу Володимира з німецькою графинею народилась дочка Марія-Доброгнева.

1013 р. між Київською Руссю і Священною Римською імперією було укладено угоду.