Розділ «Частина друга Енеоліт та бронзовий вік»

Карта 8. Пам’ятки населення епохи енеоліту (IV тис. до н. е.):

І — ранній етап трипільської культури: 1 — Рогожани; 2 — Флорешти; 3 — Нові Русешти; 4 — Карбуна; 5 — Окопи; 6 — Лука-Врублевецька; 7 — Ленківці; 8 — Бернашівка; 9 — Гайворон; 10 — Сабатинівка II; 11 — Гренівка; 12 — Майданецьке (Гребенюків Яр); 13 — Павлівна І; 14 — Олександрівка. II — середній етап трипільської культури: 1 — Городнидя-Городище; 2 — Незвисько II, III; 3 — Заліщики; 4 — Більче Злоте — Сад; 5 — Поливаній Яр III; 6 — Бодаки; 7 — Крутобородинці І; 8 — Коржівка; 9 — Кліщів; 10 — Ворошилівка; 11 — Борисівна; 12 — Зарубинці; 13 — Красноставка; 14 — Шкарівка; 15 — Трипілля; 16 — Щербанівка; 17 — Коломійщина ІІ; 18 — Берем’я; 19 — Гребені; 20 — Гарбузин; 21 — Миропілля; 22 — Веселий Кут; 23 — Володимирівна; 24 — Михайлівна; 25 — Березівська ГЕС; 26 — Липкани; 27 — Бринзени VІІІ; 28 — Яблона; 29 — Солончени; 30 — Нові Русешти. III — культура Лендель: 1 — Вербковіце; 2 — Труден; 3 — Зимно; 4 — Літовеж; 5 — Белз; 6 — Червоноград; 7 — Нестаничі; 8 — Тадані; 9 — Кукезів; 10 — Звенигород; 11 — Йосипівна; 12 — Голишів; 13 — Острів; 14 — Білів; 15 — Гоща; 16 — Мирогоща; 17 — Костянець; 18 — Листвин; 19 — Хорів; 20 — Острог; 21 — Білокриниця. IV — культура Болград-Алдень II: 1 — Суворово; 2 — Утконосівка; 3 — Болград; 4 — Озерне; 5 — Новонекрасівка; 6 — Рені; 7 — Етулія; 8 — Вулканешти; 9 — Конора; 10 — Лопадика. V — полгарська культура: 1 — Мукачево (Мала Гора); 2 — Берегове; 3 — Заставне (Ководомб); 4 — Дєдово (Хомполон); 5 — Дрисино (Кіш-Мезе); 6 — Малі Гаївці; 7 — Великі Лази (винзавод); 8 — Великі Лази (Ставлинець); 9 — Підгорб (Береги); 10 — Дяково (Кіш-Мезе). VI — пам'ятки населення скелянської культури: 1 — Джурджулешть; 2 — Суворово; 3 — Кайнари; 4 — Кривий Ріг; 5 — Кут; 6 — Любимівка; 7 — Нижній Рогачик; 8 — Благовіщенка; 9 — Ново Данилівна; 10 — Петро-Свистуново; 11 — Стрільча Скеля; 12 — Чаплі; 13 — Кам’яна Могила; 14 — Маріуполь; 15 — Роздольне; 16 — Донецьк; 17 — Ольховатка; 18 — Луганськ; 19 — Олександрійські 20 — Яма; 21 — Олександрія. VII — пам'ятки населення стогівської культури: 1 — Золота Балка; 2 — Середній Стіг II; 3 — Хортиця; 4 — Дурна Скеля; 5 — Стрільча Скеля; 6 — Кодачок; 7 — Ігрень VIІІ. VIII — пам'ятки культури ямково-гребінцевої кераміки: 1 — мис Очкінський; 2 — Очкіне; 3 — Боровичі; 4 — Ображіївка; 5 — Пирогівка; 6 — Гороів; 7 — См’яч; 8 — Мезин, ур. Острів; 9 — Свердловка; 10 — Лупшики; 11 — Родичів; 12 — Погорілівка-Османь; 13 — Погорілівка-Вирчище; 14 — Погорілівка-Бондаренкова ямка; 15 — Погорілівка-Плюшняк; 16 — Погорілівка-Коса; 17 — Сосниця; 18 — Мале Устя; 19 — Максаки; 20 — Осьмаки; 21 — Дібровка; 22 — Ушня; 23 — Седнів; 24 — Певці; 25 — Старий Білоус; 26 — Кам’янка; 27 — Коробки; 28 — Радуль; 29 — Мньове; 30 — Гришівка, Бондарівна; 31 — Велике Устя; 32 — Пекареве; 33 — хут. Обірок; 34 — Октябрське; 35 — Лизогубівка; 36 — хут. Таранський; 37 — Дорошиївка; 38 — Литвиновичі; 39 — хут. Корольки, Волинцеве; 40 — Скуносове; 41 — Путивль; 42 — Нова Слобода, Чаплище, хут. Калинівка; 43 — Шечкове, Юр’єва, Манухівка; 44 — Тітчине; 45 — Ромни; 46 — Герасимівка; 47 — Бодаква; 48 — Солониця; 49 — Луком'я 1, 2; 50 — Жовнин; 51 — хут. Пісківка; 52 — Курган; 53 — Великі Сорочинці; 54 — Баранівка; 55 — Федорівна; 56 — Попівна; 57 — Демченкове; 58 — Іванове селище, Радалівка; 59 — Біла Гора; 60 — Червона Гора; 61 — Манухівка; 62 — хут. Марки; 63 — хут. Хуторці; 64 — Хухра; 65 — хут. Буймерівка; 66 — хут. Кривенки; 67 — Котівка; 68 — Гупалівка; 69 — Тарабанів Горб; 70 — Сніжівка; 71 — Зливки; 72 — Ізюм б; 73 — Ізюм 4; 74 — Петрівське; 75 — Черкаський Бішкін; 76 — Комсомольське; 77 — Мартове; 78 — Новодонівка 1, 2; 79 — Шопівка; 80 — Рубіжне; 81 — Огурцове; 82 — Вовчанські хутори.

Карта 9. Пам’ятки населення доби енеоліту кінця IV — першої половини III тис. до н. е.:

I — пам’ятки населення культури лійчастого посуду (нумерація за картою 7 “Археологии Украинской ССР”. Т. 1). II — пам’ятки населення пізнього етапу трипільської культури (нумерація за картою 7 “Археологии Украинской ССР”. Т. 1). ІІІ — пам’ятки населення дереївської культури: 1 — Тетянчино; 2 — Молохів Бугор; 3 — Кам'яні Потоки; 4 — Успенка; 5 — Дереївка; 6 — Минівський Яр; 7 — Олександрія. IV — пам’ятки населення квітянської культури: 1 — Новосільське; 2 — Етулія; 3 — Огородне; 4 — Холмське; 5 — Вишневе; 6 — Кочковате; 7 — Григоріопіль; 8 — Тимково; 9 — Єрмолаївка; 10 — Серезліївка; 11 — Виноградний Сад; 12 — Бузький II; 13 — Петропавлівка; 14 — Нова Одеса ІІІ; 15 — Ковалівна; 16 — Костянтинівка; 17 — Старогорожено; 18 — Кіровоград; 19 — Чечеліївка; 20 — Валове; 21 — Кривий Ріг; 22 — Широке; 23 — Вісунськ; 24 — Михайлівна; 25 — Золота Балка; 26 — Нововоронцівка; 27 — 35 — Орджонікідзе; 36 — Нікополь; 37 — Первомаївка; 38 — Кам'янка-Дніпровська, 39 — Новокиївка; 40 — Верхня Тарасівна; 41 — Новий Світ; 42 — Садове; 43 — Виводове; 44 — Мар'ївка; 45 — Разумівка; 46 — Любимівка; 47 — Калинівка; 48 — Тракторне; 49 — Новоолександрівка; 50 — Дніпропетровськ; 51 — Іколівка; 52 — Пушкарівка; 53 — Млинок; 54 — Велика Андрусівка; 55 — Цегельня; 56 — Орлик; 57 — 59 — Бузовка, Котівка, Дичково; 60 — Терни; 61 — Верхня Маївка; 62 — Хащеве; 63 — Чаплі; 64 — Булахівка; 65 — Павлоград; 66 — Троїцьке; 67 — Вербки; 68 — Богданівна; 69 — Миколаївка; 70 — Петропавлівка; 71 — Орестопіль; 72 — Виноградне; 73 — Заможне; 74 — Жовтневе; 75 — Терпіння; 76 — Ново-Пилипівка; 77 — Юр'ївка; 78 — Василівка; 79 — Пологи; 80 — Куйбишеве; 81 — Новоандріївка; 82 — Василівка; 83 — Високе; 84 — Шахтарськ; 85 — Переїзна; 86 — Зимогір'я; 87 — Ступки; 88 — Родіонівка; 89 — Камишевака; 90 — 92 — Кам'янка, Ковалівна, Шпаківка; 93 — Князєво. V — пам’ятки населення нижньомихайлівської культури: 1 — Саратени; 2 — Холмське; 3 — Траповка; 4 — Жовтий Яр; 5 — Хаджидер; 6 — Новокотовськ, Никольське; 7 — Григоріопіль; 8 — Бутори; 9 — Кошари; 10 — Ковалівка; 11 — Лиманці; 12 — п. Бузький; 13 — Виноградний; 14 — Калинівка; 15 — Костянтинівка; 16 — Олександрівка; 17 — Баратівка; 18 — Велика Олександрівка; 19 — Старосілля; 20 — Широке; 21 — Михайлівна (нижній шар); 22 — Облої; 23 — Скадовськ; 24 — Озерне; 25 — Долинське; 26 — Софіївка; 27 — Любимівка; 28 — Васильївка; 29 — Балки; 30 — Нікополь; 31 — Орджонікідзе; 32 — Михайлівна; 33 — Василівка; 34 — Малокатеринівка; 35 — Заможне; 36 — Виноградне; 37 — Радіонівка; 38 — Вовчанськ. VI — пам’ятки населення животілівсько-вовчанської групи: 1 — Костешти; 2 — Нові Дуруітори; 3 — Бурсучени; 4 — Ришкани; 5 — Саратени; 6 — Казаклія; 7 — 8 — Тараклія; 9 — Болград; 10 — Суворово; 11 — Гура-Бикулуй; 12 — 13 — Тирасполь; 14 — Ковалівка; 15 — Баратівка; 16 — Велика Олександрівка; 17 — Старосілля; 18 — Нововоронцівка; 19 — Усть-Кам'янка; 20 — Животилівка; 21 — Соколово; 22 — Павлоград; 23 — Богу слав; 24 — Виноградне; 25 — Новопилипівка (Аккермень); 26 — Вовчанськ; 27 — Приморське; 28 — Василівка; 29 — Олександрівка; 30 — Пологи. VII — пам’ятки населення рєпінської культури: 1 — Михайлівна (середній шар); 2 — Дурна Скеля; 3 — Стрільча Скеля; 4 — Соколове; 5, 6 — Верхня Маївка; 7, 8 — Богуслав; 9 — Заможне; 10 — Огородне; 11 — Волонтьорівка; 12 — Заможне; 13 — Кременівка; 14 — Олександрія; 15 — Підгорівка.

Треба зазначити, що тоді, коли в степовій зоні з’явилися племена скелянської культури, в Подніпров’ї ще залишалося населення, що представляло азово-дніпровську культуру маріупольської спільності. Воно ховало небіжчиків в таких відомих могильниках, як Микільський, Лисогірський, Капулівський. Вплив нових прогресивних тенденцій, які несло скелянське населення, а також суто внутрішні причини розвитку неолітичного азово-днінровського населення призвели до поступової руйнації традиційних засад, на яких базувалися господарство та соціальна система азово-дніпровського суспільства. Цей процес був досить тривалий і супроводжувався збереженням певних консервативних традицій, що досить добре фіксується на прикладі поховального обряду. Поступово зникають колективні могильники, починають виділятися окремі поховання, але ще без ознак кургану. Зберігаються при цьому основні обрядові риси, включаючи випростане положення. Цей процес привів до формування генетично споріднених з азово-дніпровським населенням племен так званої квітянської (постмаріупольської, за І. Ф. Ковальовою) культури. Остаточне становлення основних рис культури та господарства цього населення ми фіксуємо лише наприкінці IV тис. до н. е. На цей час стоянки та кургани, які вже стали невід’ємною частиною поховального обряду квітянців, відомі і в Подніпров’ї, займаючи як степову, так і лісостепову зони між Дніпром і Сіверським Донцем, вздовж прикордонної смуги степу та лісостепу, з розвиненою там гідросистемою. Значно менше були освоєні території Північного Приазов’я, вздовж річок, що впадають до Азовського моря (зокрема, Молочна та Кальміус). Активно освоювалися квітянським населенням райони Дніпровського Правобережжя, доходячи до сучасного Херсона на півдні та займаючи басейн р. Інгулець на заході. Уздовж Дніпра квітянське населення досягало приток Псла та Тясмина. Безумовно, сучасні дані свідчать про те, що основною територією проживання квітянських племен було Подніпров’я, звідки вони досягали Подністров’я та Подунав’я на заході та Нижнього Дону на південному сході. Незначні за кількістю пам’ятки цих племен виділялися дослідниками в окремі культурні групи з так званими випростаними кістяками. Для означення пам’яток Дніпровського Лівобережжя, зокрема Орельсько-Самарського межиріччя, запропоновано термін “постмаріупольська культура”[180], який, на нашу думку, не досить вдалий, оскільки, наприклад, попереднє скелянське населення генетично також є постмаріупольським. До того ж не враховувалися матеріали з поселень і не було вирішено головну проблему — ставлення до середньостогівської культури, що спричинило протиріччя. Адже при похованнях у тризнах курганів типовою є кераміка квітянського типу, яка, на думку Д. Я. Телегіна, саме належала до середньостогівської культури.

Практично на теренах України квітянське населення проживало в багатьох районах, освоєних свого часу скеленцями, хоча відомостей про контакти цих двох груп населення не має. Це свідчить не лише про суттєву різницю в часі, а й про те, що становлення основних рис культури, розвиток скотарського напряму господарства, зміни соціального устрою відбувалися порівняно самостійно, автохтонно, без різких змін та сильного зовнішнього впливу. Про вплив скелянського населення можна говорити лише для початкової стадії формування квітянського суспільства, на стадії, що характеризувалася зміною форми поховального обряду, індивідуалізації останнього з переходом до курганного будівництва. Цим, мабуть, пояснюється тривкий консерватизм квітянського населення, що проявляється протягом усього часу його існування і добре простежується за архаїчними рисами поховального обряду та керамічного виробництва.

Водночас із квітянським населенням пов’язано формування самостійного осередку металообробки, який, на думку Н. В. Риндіної, своїм походженням зобов’язаний угорським та трансільванським джерелам через посередництво трипільських племен етапу ВІІ та СІ[181]. Цими контактами і пояснюється поява у квітянців окремих виробів, зокрема посуду, який трапляється у населення лендельської та полгарської культур (наприклад. курушки на ніжках).

На півночі квітянці підтримували певні стосунки з пізньотрипільськими племенами софіївської локальної групи, про що свідчать знахідки однотипних кам’яних молотків та молотків-клевців у якості символу влади в похованнях обох груп населення. Східні зв’язки, як і кордони території, котру займало квітянське населення, ще не з’ясовано. Що ж до південної смути, то тут паралельно з формуванням основних етнокультурних рис квітянського населення на історичній арені також наприкінці IV тис. до н. е. з’являється населення, що культуру.

Нижньомихайлівські племена освоїли південну смугу степів між Доном та Дунаєм. Основні риси культури цих племен постають перед нами уже в сталому сформованому вигляді, з розвиненою традицією будівництва курганів та інших надмогильних споруд — кромлехів, крепід, кам’яних скринь тощо. Найвідомішою пам’яткою, яку залишило це населення, вважається нижній шар Михайлівського городища на правому березі Нижнього Дніпра. На думку більшості дослідників, культура нижньомихайлівського суспільства склалася на базі кількох компонентів, тобто мала синкретичний характер. Загальновизнано, що головна роль при цьому належала попередньому скотарському населенню та землеробським племенам, але сам процес становлення основних рис культури до цього часу вивчений недостатньо. При цьому найважливішою проблемою є конкретизація тих людських спільностей, які можна було б вважати предками нижньомихайлівців. В. М. Даниленко та М. Я. Мерперт віддавали перевагу поряд із степовими традиціями скотарів трипільським впливам. Щоправда, пізніше В. М. Даниленко переглянув свої погляди і звернув увагу на зони контактів землеробів Переднього Сходу з характерною для них лискованою керамікою, з пастухами Прикаспію та Середньої Азії, які згодом розселилися по степовій зоні Причорномор’я[182]. Остання точка зору поки не підтверджена, але паралельно з нею було висловлено плідну гіпотезу щодо існування в степовій Україні особливої лінії етнокультурного розвитку, що отримала назву азово-чорноморської. О. Г. Шапошникова підкреслює близькість культур населення нижньомихайлівської групи та майкопської культури Північного Кавказу, пояснюючи це наявністю спільної генетичної підоснови. Крім того, дослідниця вказує на участь у цьому процесі степових неолітичних племен, а також населення середньостогівської (в її традиційному розумінні) та трипільської культур[183]. На нашу думку, в основі генезису носіїв нижньомихайлівської культури лежать події, пов’язані із затуханням активності скелянських племен в ранньоенеолітичний час. Перебуваючи в оточенні гумельницьких та трипільських племен на заході та кавказьких на південному сході, певні групи скелянського населення, що безпосередньо контактували з останніми, виробили самостійні риси культури, зберігаючи при цьому основні форми скотарського господарства. На Нижньому Дунаї на історичній арені з’являються врешті-решт племена культури Чернавода І, а в азово-чорноморській смузі степів головною діючою особою стає населення, що представляє нижньомихайлівську культуру з характерним для неї скороченим обрядом поховання на боці, складними курганними спорудами та плоскодонним неорнаментованим лискованим посудом. Саме нижньомихайлівські племена утворили своєрідний міст сполучення між передкавказьким степом та Подунав’єм, підтримуючи контакти відповідно з майкопським та чернаводенським населенням.

Рис. 107. Роговий клевець та кам’яний “молоток” як ознаки верхівки населення квітянської культури (Кам’янка-Дніпровська, курган 12, поховання 2; курган 14, поховання 2).

На півночі Подніпров’я нижньомихайлівські групи досягали території Надпоріжжя, де, щоправда, відома незначна кількість пам’яток, основний же масив поховань та кераміку на поселеннях нижньомихайлівці залишили південніше сучасного Кишинева в Дністро-Дунайському межиріччі, Запоріжжя на Дніпрі, Гуляйполя та Волновахи в Надазов’ї. Цей північний кордон в Подніпров’ї та Дніпро-Донському межиріччі був зоною постійних контактів з носіями квітянської культури, що призвело до їхньої взаємної асиміляції. Особливо активно цей процес відбувався в Дніпровському Правобережжі, на що вказують досліджені між Дніпром та Інгульцем поховальні пам’ятки із змішаними рисами обряду. Можна також припустити, що саме під впливом нижньомихайлівців відбувався процес розселення квітянських груп з основної території їхнього проживання, у напрямку Дністра та Дунаю на захід та Нижнього Дону на схід. Завдяки впливу нижньомихайлівців у квітянського населення з’являються складні надмогильні, конструкції типу крепід та кромлехів, заклади, кільцеві ровики тощо.

Досить активними були зв’язки нижньомихайлівського населення і з трипільцями. В його побуті використовувався розписний трипільський посуд, який дає змогу визначити час існування цих контактів періодами ВІІ та СІІ. Спочатку тісні стосунки склалися з населенням томашівсько-сушківської локальної групи трипільців, яке займало лісостепові райони Буго-Дніпровського межиріччя. А за періоду СІІ значні впливи спостерігаються з трипільськими племенами городсько-касперівської локальної групи, яке було розповсюджене і в Південному Побужжі[184]. Щоправда, на цей час цілісність нижньомихайлівського населення була вже порушена об’єктивним поступом у їхньому розвитку в окремих регіонах. Так, між Дніпром та Південним Бугом складається специфічний конгломерат із груп населення, різних за походженням та культурою: нижньомихайлівської, квітянської та пізньотрипільської. Вони не склали в кінцевому результаті нової єдності, на відміну від території Північно-Західного Причорномор’я, де в другій чверті III тис. до н. е. формується яскрава група племен усатівського локального варіанту трипільської культури, одним з компонентів якої безумовно були нижньомихайлівські традиції. Досі залишається незрозумілою, за браком даних, доля східного крила нижньомихайлівців, зокрема у Надазов’ї. Ці обставини залишають слабовивченим питання зв’язків східних груп нижньомихайлівського суспільства з населенням Доно-Волзького регіону, Передкавказзя та Північного Кавказу.

Вище мова йшла про енеолітичне населення України, що проживало на широких степових просторах. Лише квітянські племена заселяли південну лісостепову смугу. Основні простори лісостепу були обжиті громадами дереївської культури, вивчення якої грунтується на матеріалах кількох поселень: Дереївка та Молюхів Бугор у Подніпров’ї, Олександрія на Осколі та грунтових могильників поблизу або на території останніх. Курганний обряд не був характерний для неї, і наявність споруд над похованнями не простежено. Поки що важко окреслити кордони території проживання носіїв дереївської культури. Можна лише в загальних рисах говорити про лісостепове Подніпров’я, та басейн Сіверського Донця з притоками. Походження дереївського населення встановити досить складно, оскільки енеолітичну добу лісостепу Дніпровського Лівобережжя вивчено надто слабко, і нам невідомо, чи проживали на цій території якісь групи населення між дніпро-донецькими та дереївськими племенами. Д. Я. Телегін вважає, що дереївське населення з’явилося у лісостеповій зоні внаслідок розселення середньостогівців із степового Подніпров’я, де вони зазнали впливу з боку місцевих неолітичних дніпро-донецьких племен, і навіть носіїв культури ямково-гребінцевої кераміки[185]. Близької точки зору дотримувався В. М. Даниленко, який «розглядав появу дереївських племен у лісостепу як результат міграційних процесів, відмічаючи наявність нижньодонського компоненту[186]. Але у розв’язанні цієї проблеми, на нашу думку, пильну увагу треба приділити матеріальному комплексу квітянського населення, кераміка якого має спільні елементи з дереївським, на що вже наголошували дослідники[187]. Саме квітянське населення мало в Подніпров’ї та на Сіверському Донці спільну смугу проживання, де простежуються контакти між цими двома групами населення. Цим пояснюється поява в окремих похованнях квітянців дереївського посуду (кург. 44 біля с. Млинок Онуфріївського р-ну Кіровоградської обл., що поблизу Дереївського поселення), а на дереївських поселеннях, зокрема в самій Дереївці, — посуду квітянців.

Рис. 108. Антропо- та зооморфна глиняна пластика з Дереївки.

На заході дереївське населення підтримувало зв’язки з сусідніми трипільськими громадами, які мали вплив не тільки на господарство дереївців, а й на їхню духовну культуру, про що свідчить знайдена на поселеннях глиняна антропоморфна та зооморфна пластика, схожа на відповідні вироби трипільців. До того ж у побуті дереївців використовувався й трипільський столовий посуд, який іноді супроводжував померлих у потойбічний світ. Завдяки цим знахідкам дослідники датують період існування дереївського населення часом, синхронним ВІІ—СІ та СІ розвитку трипільської культури[188]. Але щодо такого датування ведеться дискусія, оскільки наявний трипільський посуд не досить діагностичний (миска з дереївського могильника не має розпису), а характер пластики свідчить про більш пізній час, бо має аналоги серед пластики так званого серезліївського типу та культур Подунав’я типу Чернаводи І, відповідного горизонту поселення Тирпешти в Румунії. Це дає нам можливість приєднатися до думки Т. Г. Мовши щодо доживання дереївських племен до найпізнішого трипільського часу, а саме до середини III тис. до н. е.[189] Щодо тривалості проживання дереївського населення, то слід чекати надійних даних про наявність імпортів останнього на більш давніх поселеннях трипільців.

Актуальність датування часу появи дереївського населення в лісостеповому Подніпров’ї пов’язана з тим, що дослідники вважають дереївців найдавнішими у Європі племенами, які одомашнили коня і навіть пристосували його до верхової їзди. Судячи з остеологічних матеріалів, справді,, лісостепове населення цього часу могло розвивати своє господарство на базі конярства, коні складали при цьому основне джерело м’ясної їжі, але поки що не доведено появи дереївських озброєних вершників, які знищували трипільські поселення. Більше того, є лише дуже обмежені дані про наявність дереївського населення в степовій смузі, хоча відмічаються певні впливи їхніх керамічних традицій серед знахідок, виявлених на епонімному поселенні нижньомихайлівців та вказується близкість одного горщика з Усатівського поселення до дереївських.

Таким чином, вище ми намагалися окреслити загальну історичну картину розміщення в просторі і часі окремих суспільств первісних скотарів у степовій та лісостеповій зонах України протягом майже тисячоліття з середини IV до середини III тис. до н. е. Протягом першої половини цього періоду спостерігається формування досить значних первісних суспільств, таких, як скелянське, квітянське, нижньомихайлівське, але на кінцевій фазі розвитку з’являється тенденція до розпаду цих єдностей та формування значно менших угруповань синкретичного характеру (усатівське, дніпро-бузьке, костянтинівське на Нижньому Дону). Слід підкреслити, що процес сегментації йшов паралельно, а можливо, й у тісному зв’язку з розпадом трипільської єдності на заключному етапі її розвитку (СІІ) на окремі локальні групи чи культури, які поступово сходили з історичної арени.

Саме на цьому заключному етапі, який можна було б уже назвати перехідним до ранньої бронзи, вже на стадії існування окремих степових та лісостепових локальних угруповань спостерігаються суттєві міграційні процеси. Перший з них відбиває розселення племен репінської культури. Щоправда, не всі дослідники вважають останню самостійним явищем, розглядаючи репінців як представників раннього етапу розвитку давньоямної спільності. Але на нашу думку, для конкретизації історичного процесу та через відсутність безпосередніх предків репінців на теренах степової України ми й приєднуємося до А. Т. Синюка, котрий розглядає останніх як представників самостійного культурного явища, центр формування якого слід шукати на лісостепових просторах Середнього Дону. Дослідник вважає, що у формуванні культури репінських племен провідну роль відігравали місцеве населення — носії попередньої нижньодонської культури та представники середньостогівської спільності. Близької думки дотримувався В. М. Даниленко, розглядаючи появу репінців на Лівобережжі Дніпра, наслідок міграції населення доно-каспійського походження[190]. Репінці розселилися по степовим просторам Доно-Дніпровського межиріччя, включаючи південний лісостеп та правий берег Дніпра, де керамічні вироби цього населення серед інших матеріалів ряду поселень (середній шар Михайлівни, Дурна Скеля) представлені незначною кількістю. Очевидно, репінське населення мігрувало не лише з Середнього Дону, а й з його пониззя, звідки на територію України почав надходити метал кавказького походження. Треба відзначити, що на відміну від Середнього Дону в степовій зоні України репінці дотримувалися курганного обряду поховань із скорченим на спині положенням померлого. Такі зміни відбулися, очевидно, під впливом степових традицій, можливо, не без участі нащадків скелянського населення на Нижньому Доні та в Подніпров’ї — стогівців, що певний час залишалися в затінку історичних подій.

Заселення Подніпров’я репінськими племенами відбувалося протягом, досить обмеженого часу, найпізнішу межу якого вдається встановити за даними Михайлівського поселення, де кераміка репінців була пізнішою за трипільську мальовану, що належала городсько-касперівським племенам. Це дає змогу датувати появу репінського населення в Подніпров’ї початком другої половини або навіть третьою чвертю III тис. до н. е.

Другий міграційний процес відбувався дещо раніше і носив протилежний за напрямком характер, бо був значною мірою пов’язаний саме з пізньотрипільськими племенами, враховуючи городсько-касперівські. Сліди цієї міграції вдалося визначити лише за матеріалами, добутими за останнє десятиріччя. Своєрідність поховальних пам’яток, що репрезентують дані події, не викликає сумнівів. На жаль, даний міграційний процес ще не отримав загальновизнаного терміну, але ми пропонуємо назвати його животилівсько-вовчанською культурною групою. П носії залишили поховальні пам’ятки, що на карті України розміщено вздовж течій річок. Вони відомі в Дністро-Дунайському межиріччі, в Подніпров’ї, зокрема в Присамар’ї, на р. Молочній. Є вони й за межами України — в Молдові та на Нижньому Доні. Крім того, поховання племен даної культурної групи відомі в Побужжі, в степовому правобережжі Дніпра, на ріках Кальміус та Конка. Про досить швидкоплинний характер цієї міграції свідчить впускний ритуал, при якому поховання залишали в більш ранніх курганах, побудованих над могилами нижньомихайлівських та квітянських громад. Це яскраво свідчить і про пізніший час появи мігрантів. Нижньомихайлівці та квітянці не проявляють тих суттєвих рис, які б говорили про їхню участь у даному міграційному процесі, але контакти з мігрантами, безумовно, були. В похованнях археологи знаходять місцевий посуд, виконаний за традиціями нижньомихайлівських племен, тоді як у останніх, а також у квітянців трапляються окремі речі мігрантів — посуд, прикраси. Більше того, у місцевого населення виявляються речі, зокрема посуд, виготовлений за зразками прийшлого населення.