Розділ «Частина друга Енеоліт та бронзовий вік»

Таким чином, за енеолітичної доби, яка збігалася з природно-кліматичним оптимумом, степова смуга та південь лісостепу України були освоєні населенням, визначальну роль у господарстві якого почав відігравати той чи інший тип скотарства. У південній смузі степів перевага надавалась вівчарству, в північній та в долині Дніпра — розведенню великої рогатої худоби, а в лісостепу — конярству, що відповідає трьом моделям скотарського господарства, запропонованим російським дослідником В. П. Шиловим. Це осіле конярство, осіле розведення великої рогатої худоби та кочове вівчарство, котрі визначалися навколишнім середовищем та характером рослинного покриву. Щоправда, немає достатніх підстав уважати, що за енеоліту існувало кочове скотарство. Визначення типу ведення енеолітичним населенням скотарського господарства — досить важке завдання, що зумовлено цілим рядом обставин, часто не залежних від археологів. Ось деякі з них. Відсоткове або кількісне співвідношення кісток або особин того чи іншого виду худоби на поселеннях ще не є свідченням його місця у стаді. Вагоміше значення мають підрахунки виходу м’ясної продукції, особливо в тих випадках, де переважають кількісно вівці. Останні могли і не бути основним джерелом м’яса, як це показують, наприклад, дані по господарству усатівців. Якщо в останніх дрібна рогата худоба значно переважала за кількістю особин і кісток, то щодо поповнення м’ясної їжі вона посідала лише третє місце після великої рогатої худоби та коня. Аналогічна картина, очевидно, була і у нижньомихайлівців. Не менш важливим є визначення характеру відтворення стада — простого чи розширеного — та часу існування того чи іншого поселення, приблизної чисельності його мешканців і можливого споживання ними скотарської продукції. Скажімо, у Дереївці особини коня становлять значний відсоток щодо інших видів свійської худоби, але водночас це всього 44 коня на досить довготривалому поселенні, де, очевидно, далеко не всі вони були прирученими. На жаль, поки що у вітчизняній літературі бракує комплексних грунтовних розробок на цю тему, а отже, і наші уявлення про характер та типи скотарського господарства первісного населення поверхові. Не виключена, наприклад, належність дереївців до примітивних землеробів. Складність же класифікації скотарства спричинена етнографічними матеріалами, де представлено таке розмаїття форм випасу та утримання худоби, що визначення способу життя скотарського первісного населення України за археологічними матеріалами уявляється проблематичним. На наш погляд, певні паралелі на загальному рівні та деякими іншими пастушими племенами Африки можна провести з ну ерами.

У цілому можна стверджувати, що протягом енеолітичної доби в степах України почали розвиватися основні типи скотарського господарства, які ще не набули рухливих напівкочових чи кочових форм, відомих пізніше. Згідно з розробками К. П. Бунятян, найпоширенішими, ймовірно, були відгінна та відгінно-стійлова форми утримання худоби. Вони характеризують рухливо-осілий або осіло-рухливий спосіб життя. Найбільша рухливість худоби була притаманна нижньомихайлівському населенню, частина якого здійснювала певні сезонні переміщення. Більшість же енеолітичного населення не просувалась далеко у степи, обмежуючись прибережними річковими долинами, де відомі відносно численні більш або менш тривалі поселення та стоянки.

Суттєво змінюються умови життя за наступної доби, коли на історичній арені з’являються ямні та кемі-обинські племена. Ця доба у загальних рисах збігається із суббореальним періодом голоцену, а саме з його першою чвертю, що датується 4500—4000 рр., тобто 2500—2000 рр. до н. е. Суббореальний час характеризувався аридизацією клімату, похолоданням, ксерофітізацією трав’яного покриву степів, скороченням площ долинних та байрачних лісів. Середньорічна кількість опадів була на 50 мм нижчою за сучасну, що значно посилювало загрозу посух. Різнотравно-злакові степи змінилися злаковими та полинно-злаковими. Зменшилась обводненість річкових долин[222]. За даними відомого палеогрунтознавця І. В. Іванова, у степах порівняно з попереднім атлантичним періодом продуктивність пасовиськ знизилася на 50—60 %. У такій ситуації був закономірним перехід первісних скотарів до більш рухливих форм господарства. Виняток становили мешканці долин великих річок, зокрема Дніпра, де ще існували умови для ведення комплексного, осілого або осіло-рухливого господарства та утримання стада, в якому провідне місце посідала велика рогата худоба, тим часом як у степу значної ваги набувало вівчарство.

За даних обставин відбулося формування господарчої системи ямного населення, котре зайняло практично всі вільні екологічні ніші не лише степу, а й лісостепу, проникаючи далеко на північ. Безумовно, зміни стосувалися не тільки господарства. Трансформувалася також культура. На відміну від енеолітичного ямний культурно-господарчий комплекс стає одноріднішим, ціліснішим.

На осілий спосіб життя в долині Дніпра вказують значно переважаючі остеологічні залишки великої рогатої худоби на таких довготривалих укріплених поселеннях, як Михайлівка та Дурна Скеля. Так, у середньому та верхньому шарах Михайлівського поселення на Херсонщині велика рогата худоба становила 44,2 % особин свійських тварин, тоді як дрібна — 32,7 %, кінь — 17,8 %, свиня — 2,2 %. При цьому частина великої рогатої худоби найбільша у перерахунку на живу вагу, а друге місце займає кінь. Лише близько 5 % живої ваги давала дрібна рогата худоба. За даними палеозоологів В. І. Бібікової та А. І. Шевченко, що вивчали палеофауну Михайлівського поселення, бик ямного часу був дещо менших розмірів, ніж нижньомихайлівський, але дуже подібний до дереївського і значно відрізнявся від бика доби пізньої бронзи. У цілому він, як і енеолітичний, належить до крупної породи одного типу, близького до турів, і має такі самі за розмірами кістки, як і сучасна місцева рогата худоба, що дало підстави розглядати нижньомихайлівського бика як давню генетичну “підоснову” сучасної сірої української породи. Михайлівський бик крім їжі використовувався також для роботи. Це останнє підтверджується знахідками на поселенні кісток вола як тяглової тварини, котру запрягали у воза.

Вівці з Михайлівни наближаються за розмірами до сучасних туркменських овець і представлені досить крупною породою, яка була значно більшою, наприклад, від ранньотрипільської, відомої з деяких поселень. За походженням вони пов’язані з крупним азіатським диким предком.

Коні з Михайлівни ранньобронзової доби відрізнялись від енеолітичних, дереївських. Вони були високі на зріст та стрункіші, тобто належить до групи рослих коней з висотою в холці 145— 150 см, хоча є й інші.

Щодо наявності свиней у Михайлівці дослідники дійшли цікавої думки: вони були не місцевим видом, а запозиченим у сусідніх племен, котрі мали інші форми господарства.

У похованнях ямного населення представлені кістки як великої, так і малої рогатої худоби. Кістки першої значно переважають у придніпровській зоні. Стосовно кісток коня в похованнях маємо досить мало вірогідних даних, що свідчить про незначне місце у житті ямників цієї тварини, в усякому разі вона не зайняла яскравого місця в поховальному ритуалі.

Для визначення способу життя та характеру скотарства племен ямної культури важливими є топографія та насиченість похованнями їхніх курганних могильників. Картографування курганів із похованнями показує, що їх найбільше уздовж берегів річок та балок і практично бракує у відкритих степах. Особливо показове щодо першого Дніпро-Молочанське межиріччя, де було досліджено численні кургани та курганні групи і зроблено відповідні розрахунки. За даними Ю. В. Болтрика та В. В. Отрощенка, кургани ямників споруджувалися лише в найближчій, кілометровій смузі. Кургани поблизу річкових долин використовувалися ямним населенням тривалий час. Вони поступово досипалися над впускними похованнями, утворюючи цілий ряд родових та патріархально-сімейних Могильників висотою від 3 до 5—6, іноді 8—9 м. Усе це свідчить насамперед про життя ямників у річкових долинах, де у них були, очевидно, селища або тимчасові стійбища. Але враховуючи природно-кліматичні умови та активний процес росту населення, що проявилося в значній кількості поховань ямників на широких степових просторах, можна впевнено говорити про розвинутий у них відгонний тип скотарства з рухливо-осілим способом життя та сезонним утриманням стад на пасовиську. На це вказує і поява незначної кількості курганів у глибинних степових районах. Зростання рухливих форм скотарства за ямної доби було зумовлено також зникненням з історичної арени землеробів трипільської спільності. Це спричинювало екстенсивність скотарства за рахунок розширення пасовиськ і розвиток перегінного типу скотарства, що створювало умови для становлення напівкочівництва. Цьому сприяло і розповсюдження у ямних племен колісного транспорту, який використовується і в поховальному ритуалі, тобто займає важливе місце в системі релігійно-міфологічних поглядів. Відгін, як і перегін худоби, відбувався здебільшого в напрямку течії річок, у межах земель, розподілених між окремими патріархальними громадами, родами та племенами. Оскільки вільного простору, на відміну від енеоліту, практично не існувало, переділ або розширення пасовиськ могли здійснюватися за допомогою воєнних сутичок, про що свідчать поховання, в яких у тілах померлих виявлено крем’яні вістря стріл. Щоправда, посилення войовничості у ямних племен фіксується на фінальній стадії їхнього розвитку, а типові поховання воїнів з’являються лише за ранньокатакомбної доби.

Очевидно, скотарство було провідною галуззю господарства кемі-обинських племен, що проживали в південних степових районах та в Криму. Можливо, воно з’явилось у них не без впливу ямників. Саме перехід до певних форм рухливого скотарства визначив особливості цієї культурної групи населення, вирізнивши її серед споріднених племен Західного та Північно-Західного Кавказу, у яких з давніх часів переважала землеробсько-скотарська система господарювання. Специфіку скотарського напряму господарства корінного населення кемі-обинської культури Криму визначало проживання в гірських та передгірних районах, де особливу роль відігравали гірські пасовиська, на які сезонно переганялася худоба. Щодо складу стада кемі-обинців маємо дуже обмежені матеріали, які потребують подальшого вивчення.

Крім скотарства, що визначало спосіб життя степового населення за енеолітичної та ранньобронзової доби, певне місце у їхньому господарстві посідало землеробство. За енеолітичної доби значний відсоток необхідних для споживання продуктів землеробства у скотарів становили одержані внаслідок торгівлі та обміну з племенами землеробських культур, насамперед трипільськими. Але й вони не могли повністю задовольнити їхні потреби у цих продуктах, що змушувало самостійно займатися даною галуззю господарства. Найбільш яскраво це проявляється у населення нижньомихайлівської та дереївської культур, на поселеннях яких знайдено знаряддя праці для обробки землі та одержання хліборобської продукції: рогові мотики, товкачі, зернотерки, розтирачі. На посуді обох культур Г. О. Пашкевич виявила відбитки зерен пшениці-двозернянки, ячменю та проса. Безумовно, на хліборобську практику тогочасного степового та лісостепового скотарського населення значний, навіть визначальний вплив мали трипільці. Нижньомихайлівці могли обробляти долинні землі, тоді як дереївці в умовах лісостепу, подібно до трипільців, могли обробляти також ділянки на плато.

Рис. 110. Обушкова та лезова частини рогових мотик (1, 2) та кістяний гачок (3) для рибної ловлі з Дереївки.

Рис. 111. Кістяний гарпун з ямного поховання (Виноградне, курган 18, поховання 6).

Погіршення клімату в суббореальний період та зникнення розвинутих хліборобських племен трипільської культури спричинилися до розвитку в ямних племен, з одного боку, екстенсивних форм скотарства — вони розширювали пасовиська, переходили до більш рухливих типів скотарства, з іншого — через відсутність надійних партнерів — постачальників продуктів харчування — землеробства. На кераміці з поселень Подніпров’я (Михайлівна, Скеля-Каменоломня) виявлено відбитки зерен пшениці-двозернянки, ячменю, проса, м’якої та карликової пшениці. На самих поселеннях знайдено зернотерки, рогові мотики, а на Михайлівському — навіть крем’яний вкладень до серпа.

Поряд з відтворюючими формами господарства, якими були скотарство та землеробство, велику роль у житті первісного степового населення продовжували відігравати такі форми привласнюючого господарства, як мисливство, рибальство та збиральництво. Причому значення останніх у різних племен енеоліту та раннього бронзового віку було різним. В енеоліті мисливство залишалося одним із провідних занять, наприклад, у дереївців. На їхньому поселенні частка диких тварин за кількістю особин складала 45 %, а на нижньомихайлівському — всього 13 %. У ямного населення Михайлівни частка диких тварин знизилася до 11 %. Характерно, що мисливство втрачало значення саме у тих племен, де розвиток пастуших форм скотарства набував дедалі більших масштабів, загалом задовольняючи їхні потреби у харчуванні. В енеоліті перше місце серед мисливських тварин займав благородний олень, друге — дикий кабан — тварини, що полюбляють лісові хащі. У скелянського населення дуже популярними були численні прикраси з ікол вепра. У дереївців знайдено досить реалістичну глиняну фігурку цієї тварини. З рогу оленя робили мотики, клювці, із зубів — прикраси у вигляді підвісок. Часто полювали також на козулю, зайця. Серед інших тварин можна також назвати лисицю, бобра, ведмедя, вовка, борсука. Основні види диких тварин, на яких полювали різні племена в епоху енеоліту, повністю відповідають реконструйованим природно-кліматичним умовам того часу. Із настанням аридизації, скороченням долинних лісів у суббореальний період у ямного населення спостерігається підвищення уваги до суто степових диких тварин, зокрема кулана та сайгака, хоча і зберігається значення таких тварин, як олень та кабан, навіть тур.

Про заняття рибальством свідчить наявність на поселеннях та зрідка у похованнях не тільки кісток риб, а й рибальських знарядь: грузил на сіті, кістяних кочедиків для їх плетіння, кістяних гачків, гарпунів тощо. Серед основних видів риб можна назвати, зокрема, сома, щуку, судака, коропових, осетра. Крім того, в річках ловили черепах, панцирі яких трапляються і на поселеннях, і в похованнях. Досить характерним заняттям для енеолітичного населення був збір молюсків. Збирали також їстівні та лікарські рослини, плоди тощо.

Завдяки мисливству, рибальству та збиральництву не тільки поповнювався харчовий раціон первісних скотарів, а й забезпечувалися потреби в хутрі, сировині для виготовлення знарядь праці та прикрас. У енеолітичного населення, окрім прикрас з ікол вепра та зубів оленя, знайдено також намиста, що складаються з ікол ведмедя, вовка та лисиці. З рогів оленя найчастіше виготовляли мотики, молоти, клювці, особливо поширені у дереївського населення. Для ямного населення раннього бронзового віку вироби з кісток диких тварин менш прикметні і представлені знаряддями з рогу оленя, прикрасами з ікол вовка, лисиці тощо.

Рис. 112. Побутовий та поховальний посуд населення нижньомихайлівської культури:

1 — нижній шар Михайлівського поселення; 2, 4 — Облої, курган 2, поховання 4, 16; 3 — Долинське, курган 1, поховання 32; 5 — Орджонікідзе, гр. Чкалівська, курган 3, поховання 32.