Розділ «Частина друга Енеоліт та бронзовий вік»

Щодо форм ведення скотарського господарства племенами носіїв трипільської та інших споріднених культур, то воно мало придомний характер. Лише в усатівців можливе було відгонне або випасне скотарство. Використовувалася худоба як тяглова сила, джерело отримання м’ясної їжі, вовни та шкір. Відкритим залишається питання наявності молочного напряму господарства, про можливість існування якого свідчать знахідки посудин з численними дірочками в стійках, так званих цідилок, на ранньотрипільських (Нові Русешти І), усатівських поселеннях та пам’ятках культури лійчастого посуду. Одні вчені вважають, що цідилки могли використовуватися для переробки молока, вироблення сиру, інші — для відділення меду від сотів чи проціджування отруйних напоїв.

Важливою галуззю господарства було мисливство. Кістки диких тварин трапляються на всіх поселеннях, але відсоток їх відносно свійських коливається дуже сильно. На більшості ранньотрипільських пам’яток він наближається до 50 %, а на деяких навіть перевищує (Бернашівка, Лука-Врублевецька, Кормань, Голеркани). Полювали трипільці на м’ясних і хутряних звірів. Основними промисловими тваринами були благородний олень, дикий кабан, косуля, лось. Серед хутряних — бобри, борсуки, куниці, видри, зайці. Переважна більшість кісток диких тварин, виявлених на поселеннях, належить м’ясним, бо на них полювали, очевидно, частіше, щоб забезпечити м’ясний раціон; туші їхні оброблялися на поселенні, тоді як туші хутряних тварин після зняття хутра могли викидатися за межами поселень. На середньому та пізньому етапах на поселеннях, ближчих до степової зони, питома вага полювання, за остеологічними даними, зменшується. Так, на поселеннях Коломийщина II у Подніпров’ї та Володимирівна у Побужжі кістки диких тварин становлять лише 15—19 %, тоді як на інших досягають 50 % або й більше. Найменше значення полювання мало в господарстві усатівців, де кістки диких тварин становлять лише 9 %. Умови для полювання тут були менш сприятливі, ніж у лісостепу: полювати можна було лише в долинах річок, уздовж яких простягалися ліси. Серед мисливської здобичі крім уже згаданих тварин трапляються тур, ведмідь, а на поселеннях усатівського типу (Маяки) — дикий осел і навіть лев. Полювали також на птахів. Найчастіше знаходять кістки качок, гусей, сірих журавлів, сарича; крім того, на лісостепових поселеннях — кістки тетері, а на степових — дрофи і стрепета.

Розповсюджені були рибальство і збиральництво. Про наявність першого свідчать знахідки риболовних гачків, виготовлених з міді та кістки, глиняних грузил до сіток, а також кісток та луски риб (щуки, сома, сазана, вирізуба, судака) на поселеннях. З річок добували молюсків, скупчення стулок яких дуже часто знаходять в культурному шарі поселень та в господарчих ямах. У лісах збирали лісові горіхи, кизил, глід, терен, дикі груші, яблука, вишні, виноград. Не виключено, що деякі фруктові рослини вже культивувалися трипільцями, зокрема слива, алича, абрикос, які потрапили до них з Малої Азії й Балкан, а також виноград.

Не виключено, що було розповсюджено Збирання меду і воску диких бджіл. На поселеннях Вулканешти II і Лопацика культури Болград-Алдень знайдено керамічні вироби конічної форми із стінками, вкритими проколами, які вважаються димарями, що застосовуються у бджільництві. Побічним свідченням існування останнього є визначення Н. В. Риндіної, що мідна сокира з Березівської ГЕС була відлита по восковій моделі в гумельницьких районах Подунав’я. Отже, мабуть, і трипільці були знайомі з бджільництвом. Зважаючи на те, що пізніше, в добу Київської Русі, основними предметами експорту населення лісостепу були хліб, хутра, мед і віск, не виключено, що й трипільці мали їх за основні предмети обміну, зокрема на худобу. Чи не тому на поселеннях, ближчих до степу, так мало важило мисливство, що нестачу в раціоні м’ясної їжі вони компенсували не за рахунок полювання на диких тварин, а за рахунок надходження свійської худоби в процесі обміну.

Серед домашніх промислів слід назвати обробку шкір, прядіння, ткацтво, виготовлення одягу, взуття. Про існування цих промислів свідчать знахідки на поселеннях крем’яних скребків, кістяних і рогових проколок, мідних шил, керамічних прясел до веретен, важків до вертикальних ткацьких верстатів. Відбитки тканин на денцях посудин свідчать про наявність простого, репсоподібного та візерунчастого плетіння.

Розвиненою була обробка рогу, кістки, каменю, дерева. З рогу і кістки вироблялися мотики, клювці, бойові молоти, рала, проколки, лощила, кинджали. З різних порід каменю та кременю — зернотерки, сокири, ножі, скребачки, серпи та інші знаряддя, що були у вжитку. Первісні майстри вміли різати, пиляти кістку й ріг, шліфувати і свердлити камінь, рубати і колоти дерево. Важливе місце в господарстві займали добування кременю та його обробка. Населення, що представляло трипільську культуру та культури Карпатського басейну, використовувало кремінь з покладів Волині та Верхнього і Середнього Подністров’я, який брали з поверхневих виходів і штолень. Останні відомі в Середньому та Верхньому Подністров’ї. Мешканці поселень культури Болград-Алдень найчастіше користувалися добруджським кременем. Первинна обробка кременю відбувалася на місці добування, про що свідчать численні майстерні. У вигляді напівфабрикатів він доставлявся на поселення, де й виготовлялися знаряддя пращ. Кремінь був важливим продуктом обміну і розповсюджувався на значні відстані від родовищ.

Особливими галузями господарства, які вимагали спеціальних знань і досвіду і, на думку С. М. Бібікова, були вже ремісничими виробництвами, ставали гончарство, литво та металообробка. Про ремісничий характер гончарного виробництва можуть свідчити відповідна стандартизація форм посуду, існування гончарних горнів та гончарних центрів. Горни, виявлені на кукутенських та трипільських поселеннях Фрумушика І, Веселий Кут, Валя Лупулуй, Жванець-Щовб, Костеніти IX, мали розвинену двох’ярусну конструкцію і давали можливість виробляти дзвінкий посуд. Наявність у Жванці семи двох’ярусних печей дає змогу говорити про існування тут гончарного центру, який обслуговував, очевидно, не лише це поселення, а й більш широкий район.

Не менше, а мабуть, більше навичок і знань вимагали литво та металообробка. Про наявність цих виробництв можна говорити у контексті розповіді про трипільську культуру і культуру Болград-Алдень, які були найближче до металургійних центрів Балкан. Через брак власних родовищ міді населення — представники цих культур спочатку користувалось, очевидно, металевими речами, одержаними в процесі обміну. Не дивно, що на ранньому етапі серед знахідок переважають прикраси і дрібний виробничий інвентар (шила, риболовні гачки). Але, на думку дослідників, уже ранні трипільці оволоділи ковальськими прийомами обробки міді, а саме — витяжкою, плющенням, вигином, рубкою, тисненням, обточкою, шліфовкою. На середньому етапі до ковальських операцій додаються плавлення Міді і литво спочатку в однобічні, потім у двобічні форми і зміцнення робочих частин знарядь праці холодним проковуванням, що дало можливість остаточно осмислити переваги металу, оскільки при такій обробці мідь набуває твердості, значно вищої за камінь[217]. Саме тоді набувають розповсюдження важкі виробничі знаряддя — для рубання і розколювання дерева, незамінні при будівництві. Свідченням зародження місцевого мідноливарного виробництва у населення носіїв культури лійчастого посуду є знахідки уламків глиняних тиглів на поселенні у Цмільові в Польщі.

До пізнього етапу трипільцями було освоєно всі відомі для первісності прийоми обробки міді. Є. М. Черних відмічає для цього часу два великих центри металообробки. Один з них — софіївський у Середньому Подніпров’ї — користувався тільки металургійно чистою міддю Балкано-Карпатського району. Другий — усатівський, де виявлено лише декілька предметів з металу Балканського поводження, а переважна більшість — із кавказьких миш’яковистих бронз. Аналіз металу та типологічне порівняння трипільських і кавказьких металевих предметів свідчать, що до трипільців надходили готові металеві вироби з Кавказу[218].

Щодо транспортних засобів землеробів Українського лісостепу, то можна впевнено говорити про використання у трипільців саней, запряжених одним чи двома волами. Їхні моделі є досить розповсюдженими знахідками при розкопках поселень середнього та пізнього етапів Буго-Дніпровського межиріччя (Тальянки, Майданецьке). Відомі вони й у Середньому Подніпров’ї (Євминка). Ці моделі передають кузов у вигляді чаші, до якої знизу приліплено полози, а спереду, під вінцями, — голівки одного чи двох запряжених бичків. Про наявність колісного транспорту відомостей мало. Останнім часом на поселенні біля с. Ворошилівка на Вінниччині знайдено зооморфну фігурку з проколами у ногах і невеличкі глиняні пряслиця, які С. О. Гусев інтерпретує як коліщата. Про використання коня як тяглової сили або для верхової їзди відомостей поки що немає. Оскільки трипільські поселення, та й поселення інших синхронних землеробських культур, тяжіли до малих і великих водних артерій, треба гадати, що в них міг бути розвинутий водний транспорт у вигляді човнів та плотів, але, на жаль, ці засоби пересування не збереглися в натурі і не відображені у трипільській пластиці.

Степові простори України, що входили до широкої смуги євразійських степів, за енеолітичної та ранньобронзової доби були одними із центрів становлення спеціалізованого скотарського господарства та рухливого способу життя. Скотарський напрям господарства стає тут провідним аж до середньовіччя. Він формує певний побут, культуру та систему релігійно-міфологічних уявлень людей, суттєво змінює соціальну структуру, стверджуючи патріархальні сімейні відносини, визначає специфіку етнокультурних процесів, зрештою, долю стародавніх господарських угруповань. Із розвитком рухливих форм скотарства контакти населення розширюються та охоплюють величезні території, а досягнення та винаходи окремих племен стають надбанням великих спільностей за досить короткий час.

Виникнення суто скотарського господарства, основи якого були закладені ще за доби неоліту племенами маріупольської спільності, було зумовлене, з одного боку, природними та кліматичними умовами, а з іншого — загальним рівнем розвитку населення.

Степові простори неоднорідні за фізико-географічним та геоботанічним районуванням. Тут простежуються зональні відмінності щодо рослинності, водних ресурсів та кліматичних умов. Лісостепова смуга, що прилягає до степової з півночі, за всіх часів характеризувалася більшою вологістю та переважанням лугових степів. Типові степи відзначаються злаковою рослинністю, кількість якої зростає у південному напрямку. Сучасний степ поділяється на три головні зони: на півночі — різнотравно-типчаково-ковильна, нижче — типчаково-ковильна, на самому півдні — пустельна та полинно-злакова. У долинах та байраках ростуть ліси. Хоча сучасний степ і степ доби енеоліту та ранньої бронзи подібні в основний рисах, ототожнювати їх треба з великою осторогою, враховуючи різні кліматичні коливання, які вносили значні корективи в життя давнього населення.

Згідно з існуючими даними, енеолітична доба збігається з другою половиною атлантичного періоду голоцену (6000—4500 рр. тому), сприятливою для господарської діяльності. Саме на цей час припадає природно-кліматичний оптимум. За даними палінологів, палеоботаніків та палеогрунтознавців, він характеризувався підвищенням вологості клімату, мезофітизацією трав’яного покриву степів, розширенням площі лісів у долинах річок, більш різнобарвним, різнотравно-злаковим рослинним світом, що спричинилося до значного згладжування різниці між степом і лісостепом. Середньолипнева температура, за підрахунками К. В. Кременецького, була на 2° нижчою за сучасну, а середньосічнева, навпаки, — вищою. Опадів випадало на 120—150 мм більше, ніж тепер. На південь поширились широколистяні ліси, які росли уздовж річкових заплав, на піщаних грунтах росли соснові.

Саме цей сприятливий кліматичний період позначений становленням та початковими фазами розвитку найдавнішого пастушого господарства, засновником якого можна вважати племена скелянської культури. З ними було пов’язане перше широке освоєння степових просторів аж до Дунаю. Щоправда, воно було, на наш погляд, зумовлене не стільки суто господарчою необхідністю, тобто розширенням пасовищ, скільки потребою в торгівлі, в обміні із землеробським населенням Карпато-Балканського регіону. Зокрема, їх цікавили мідні вироби та сировина для власної металообробки. Попри можливу напружену демографічну ситуацію, спричинену перенаселенням річкових долин під час природно-кліматичного оптимуму, пастуші групи, очевидно, мали достатньо власних пасовищ. Адже перехід до певних форм рухливого скотарства не був тоді поголовним. На користь цього говорить наявність незначної кількості пам’яток. Про поселення скелянської культури відомо небагато. На Нижньому Доні це залишки IV шару поселення Роздорське, а на теренах України відповідний шар поселення Стрільча Скеля в Надпоріжжі. Даних про склад худоби також маємо мало. Визначення кісток тварин із Стрільчої Скелі здійснювалося без шарової диференціації. А даних із Роздорського взагалі бракує. Лише в Чаплинському могильнику було зроблено визначення кісток свійських тварин, знайдених у закладках або в заповненні могильних ям чотирьох поховань. За твердженням І. Г. Підоплічка, це зуби вівці або кози в трьох похованнях та тазові кістки свійського бика в одному. Про знайомство скелянського населення з конем та про його роль у їхньому житті свідчать кам’яні скіпетри, зокрема з похованням біля с. Суворове на Одещині. На них В. М. Даниленко та Д. Я. Телегін навіть убачають зображення примітивних вуздечок. Це дало їм підставу відносити появу найдавніших вершників до середини IV тис. до н. е.[219] Для доказу цієї гіпотези деякі речі трактуються як деталі вузди. Як псалії розглядаються так звані цурки — кістяні або рогові вироби у вигляді довгастих сплощених стрижнів довжиною 18—20 см та шириною 1—2,2 см з прямокутним або напівкруглим боковим виступом з отвором. Але питання появи найдавнішого вершництва досить дискусійне, що має як прихильників, так і противників. Крім того, потребує науково аргументованого вирішення проблема доместікації коня взагалі. Останні дані свідчать, що цей процес міг початися вже за часів господарювання населення маріупольської спільності на степових та лісостепових просторах від Дніпра до Волги — корінної території існування диких коней[220]. У нас немає підстав заперечувати наявність у скелянського населення прирученого коня, який використовувався насамперед для поповнення м’ясного раціону. Але важко сказати, яке місце він займав у складі стада та яке значення мало мисливство на дикого коня, оскільки бракує надійних зоологічних критеріїв розмежування обох форм. У цілому ж можна стверджувати, що у найдавнішого пастушого населення скелянської культури склалося таке стадо, яке при переважанні того чи іншого виду худоби було прикметним для степового скотарського населення протягом багатьох віків. У них з’явилися перші отари овець, коні, на вододілах і в долинах випасалася велика рогата худоба, для нагляду за якою використовувалися собаки.

Незначні остеологічні матеріали верхнього шару поселення Середній Стіг (м. Запоріжжя) засвідчують наявність у господарстві стогівського населення бика, коня, вівці, кози та свині. Щоправда, вони недостатні для визначення характеру ведення господарства, оскільки всі види свійських тварин представлені 1—2 особинами, за винятком вівці та кози (загалом 9). Можна вважати, що стогівці Подніпров’я вели менш рухливий спосіб життя, ніж окремі групи більш раннього скелянського населення. По-перше, тому що вже не існувало головного економічного стимулу у відносинах із карпато-балкенськими землеробами — затухли й зникли їхні металургійні осередки, по-друге, основними стали контакти із безпосередніми сусідами в лісостеповій смузі Правобережжя — трипільськими громадами останньої чверті IV — початку III тис. до н. е., котрі на той час переживали розквіт і могли задовольняти скотарів своєю продукцією через обмін. У Подніпров’ї відомо значно більше поселень стогівської культури, ніж скелянської. Це верхній енеолітичний горизонт Стрільчої Скелі, другий шар Середнього Стогу, Кодачок та деякі інші. Важливим аргументом на користь осілості стогівців є наявність грунтових могильників (Огрінь).

Населення квітянської культури, очевидно, мало багато спільного в господарстві з племенамй неолітичної азово-дніпровської культури, зберігаючи певний консерватизм. І. Ф. Ковальова вказує на існування у цього населення жертовних поховань великої рогатої худоби. Остання, ймовірно, займала провідне місце у стаді. Відомі речі, виготовлені з грифельних кісток коня. Даних про фауністичні залишки із поселень немає, та ці останні практично і не вивчені. Щс)до південних сусідів квітянського населення — нижньомихайлівців — можна сказати, що їхнє стадо складалося здебільшого із дрібної рогатої худоби. Зокрема, остеологічні залишки з нижнього горизонту Михайлівського поселення, єдиного поки що дослідженого, дають змогу твердити, що перевага надавалася вівці та козі — 65,5 % загальної кількості особин свійських тварин, на другому місці бик — 16,3 %, потім ідуть кінь та свиня — по 7,3 %. Залишки кісток свійського бика, корови та вівці або кози зафіксовані у тризнах ряду підкурганних нижньомихайлівських поховань у Подніпров’ї та на р. Молочній[221]. Наявні свідчення про переважання у стаді нижньомихайлівського населення дрібної та великої рогатої худоби відповідали умовам життя людей на півдні степової смуги між Доном та Дунаєм, де природно-кліматичні умови сприяли розведенню насамперед овець, а на долинних річкових пасовищах випасали корів, биків та кіз.

Особливістю господарства населення дереївської культури середньостогівеької спільності, котре займало південну частину лісостепової смуги з різнотравними та луговими степами, на думку багатьох дослідників, було конярство. Про це свідчать фауністичні комплекси з поселень, серед яких найвідомішим є Дереївка на Кіровоградщині. За підрахунками В. І. Бібікової, в Дереївці кінь складав 55,7 % загальної кількості особин свійських тварин. Друге місце займав бик (20,6 %), третє — дрібна рогата худоба (14,4 %), останнє — свиня (9,3 %). Близьке співвідношення свійських тварин у стаді було і в інших енеолітичних племен, Що проживали в подібних природно-Кліматичних умовах. Це передусім стосується рєпінців на Середньому Доні. Як і дереївці, вони мали достатньо довготривалі поселення та ховали небіжчиків у грунтових могильниках. Щоправда, частина рєпінців, котрі почали мігрувати з Дону в степи України, перейшла до курганного обряду. Про господарство цих груп відомостей мало. Не виключено, що вони стали розводити овець у сприятливіших для цього Типчаково-ковилових та полинно-злакових степах.

На думку В. І. Бібікової, у дереївців переважали напівтовстоногі середні та малорослі коні, близькі до сучасних киргизьких. Вони були трохи більші за тарпанів. Але траплялися і тонко- та товстоногі, а також високі на зріст, до 144 см у холці. Дереївці використовували коней в основному для доповнення до м’ясного раціону. При їх забої існував штучний відбір, про що свідчить переважання на досліджених поселеннях кісток молодих і дорослих самців при мінімумі кісток самок та відсутності кісток старих особин. Деякі дослідники вважають, що дефеївські коні були пристосовані також до верхової їзди у зв’язку з необхідністю випасу табунів. Як і для скелянського часу, доказом наявності вершництва у дереївців виступають вироби із відростків оленячого рогу з отвором, які трактуються, зокрема Д. Я. Телегіним, як однодірчасті псалії. Щоправда, цей погляд розділяють не всі дослідники.

Важко щось сказати про характер господарства животилівсько-вовчанського населення. Але очевидно, що для міграцій найпристосованішими були вівці, підтвердженням чому слугують часті знахідки овечих астрагалів у похованнях.