Розділ «Частина друга Енеоліт та бронзовий вік»

Характерною особливістю культури мігрантів можна вважати наявність імпортованого посуду кількох протилежних за розміщенням культур — однієї з найпізніших локальних груп трипільської (городсько-касперівської, чи, за іншим терміном, гординештської), яка локалізувалася у Верхньому та Середньому Подністров’ї та Попрутті, а також у Верхньому Побужжі, і майкопської культури Північного Кавказу. Саме з появою мігрантів контакти населення степової України з майкопцями набули більш жвавого характеру, ніж це було на початковій стадії життя нижньомихай — лівців та квітянців. До того ж мігранти дотримувалися дуже сталого поховального обряду, ховаючи померлих у сильно скорченому положенні на боці, із зігнутими перед обличчям руками. Крім майкопського та пізньотрипільського (гординештського) посуду з мігрантами в степи проникають й інші нові форми кераміки — плоскодонні кубки, чашки з петельчатими ручками, амфорки із залискованою неорнаментованою поверхнею. Ці керамічні традиції вказують на впливи культур енеолітичної та перехідної до ранньобронзової доби Карпатського та Центрально-Європейського регіонів. Такий синкретизм пояснює складності при вирішенні питання про походження описаного культурного явища. Ми вважаємо, що епіцентр міграції слід шукати в ареалі проживання пізньотрипільських племен і що вона була підготована закономірним розпадом окремих найпізніших трипільських угруповань. Але якщо, наприклад, усатівці дійшли тільки до берегів Дніпра, а сліди їхньої присутності дуже незначні, оскільки більша увага приділялась зв’язкам з населенням балкано-дунайських областей (культури Чернавода III, Фолтешть І, Болераз, можливо, Єзеро[191], то населення гординештської групи, займаючи лісостепову смугу, контактувало з племенами Карпатського регіону та Малопольщі (культури пізнього ленделю, лійчастого посуду, очевидно, кулястих амфор[192]. Тому немає сумніву, що гординештське населення в процесі міграції несло ще традиції своїх західних сусідів. Сліди безумовного досягнення Дніпровського Лівобережжя та' Надазов’я фіксуються по залишеним мігрантами похованням на берегах річок Молочної та Самари, Які супроводжувалися гординештським посудом, лискованими кубками тощо. Менш виразні елементи зберігаються в Подонні, де починають переважати майкопські впливи, які сягають правобережжя Дніпра, а в окремих випадках відмічені на заході, майже до півночі Молдови (Костешти), де було знайдено типові майкопські крем’яні вістря стріл. Зоною найсильніших спільних проявів гординештського та майкопського впливів було Подніпров’я. Вони відмічені не тільки у животилівсько-вовчанського населення, а й у місцевого (нижньомихайлівців та квітянців), яке тоді, як було зазначено вище, вже втрачало свої первісні риси та брало участь у генезі локальних культур.

Рис. 109. Нові форми посуду, привнесені у степи населенням животилівсько-вовчанської групи:

1 — Соколове ІІ, курган 6, поховання 4; 2 — Богуслав, курган 23, поховання 13; 3 — Вовчанськ, курган 1, поховання 21; 4 — Койсуг, курган Радутка, поховання 24.

Таким чином, відзначений міграційний процес середини III тис. до н. е. збігся у часі не лише із завершенням розпаду найпізніших трипільських локальних груп, а й відбувався за періоду занепаду основних степових спільностей, наприкінці енеоліту роздріблених, частково інтегрованих до складу невеликих локальних груп, а частково відносно самостійних, але змінивших певні риси культури під сусідніми впливами.

Такою складною історичною картиною розвитку степових племен завершується енеолітична доба в Україні. Подальший розвиток історії давнього населення пов’язаний з формуванням на значних степових просторах грандіозного утворення, відомого під назвою ямна культура, або, ямна культурно-історична спільність.

Населення цієї спільності розселилося на просторах степів та лісостепу від Приуралля на сході до Добруджі на заході. Першим провісником появи культури нового типу можна, ймовірно, вважати репінські племена, про що йшлося вище. Саме у репінців найчіткіше стали виявлятися основні риси обряду і матеріального комплексу, які у повному вигляді постали у ямного населення. Загалом же основні риси культури ямних племен не дають змоги твердити про послідовність та поступовість переходу від енеолітичної доби до раннього бронзового віку, розквіт якого і репрезентують ямні племена[193]. Цей перехід фіксується дослідниками як певний історичний стрибок, який важко пояснити суто археологічними даними. На місце пізньоенеолітичної роздробленості з’являється раптово могутня етнокультурна спільність з досить уніфікованими рисами культури на значних територіях. Цій спільності ми завдячуємо розквітом курганного будівництва, поширенням колісного транспорту, будівництвом у Подніпров’ї укріплених поселень. Матеріальна ж культура порівняно з енеолітичним часом характеризується суттєвою деградацією.

Карта 10. Пам’ятки населення України другої половини ІІІ тис. до н. е.

І — пам'ятки культури кулястих амфор: 1 — Літовеж; 2 — Вільхове; 3 — Буськ; 4 — Миколаїв; 5 — Межиріччя; 6 — Ярославичі; 7 — Хрінники; 8 — Добровода; 9 — Озліїв; 10 — Іваньє; 11 — Варковичі; 12 — Городок: 13 — Рівне; 14 — Черняхів; 15 — Острог; 16 — Межирічі; 17 — Кутянка; 18 — Славута; 19 — Михнів; 20 — Лепесівка; 21 — Колосівка; 22 — Колодяжне; 23 — Старий Миропіль; 24 — Суємці; 25 — Кикова; 26 — Анета; 27 — Сколобів; 28 — Минійки; 29 — Високе; 30 — Кам'яний Брід; 31 — Горбасів; 32 — Нова Синява; 33 — Завовк; 34 — Тартак; 35 — Колубаївці; 36 — Чорноводи; 37 — Велика Слобідка; 38 — Хоростків; 39 — Городниця; 40 — Увисла; 41 — Довге; 42 — Лошнів; 43 — Застіжка; 44 — Застав’я; 45 — Підлипці; 46 — Звиняч; 47 — Коцюбинці; 48 — Чорнокінці; 49 — Улашківці; 50 — Хартонівці; 51 — Глибочок; 52 — Дуліби; 53 — Ягольниця; 54 — Братишів. II — баденська культура: 1 — Осой (Чищаник-Федюківни); 2 — Мукачево (Мала Гора); 3 — Берегово (Буча); 4 — Малі Гаївці; 5 — Вовчинське (Бронтог); 6 — Великі Лази (Ставлинець); 7 — Заставне (Ководомб). III — пам'ятки населення ямної культури: 1 — Костешти; 2 — Старі Куконешти; 3 — Корпач; 4 — Бурсучени; 5 — Оргеєв; 6 — Балабанешти; 7 — Григоріопіль; 8 — Тирасполь; 9 — Красногірка; 10 — Тернівка; 11 — Гура-Галбеней; 12 — Катеринівка; 13 — Карабетівка; 14 — Тараклія; 15 — Етулія; 16 — Нагірне; 17 — Фрікапей; 18 — Болград; 19 — Озерне; 20 — Суворово; 21 — Огородне; 22 — Десантне; 23 — Татарбунари; 24 — Сарата; 25 — Березіно; 26 — Трапівка; 27 — Жовтий Яр; 28 — Семенівка; 29 — Пуркари; 30 — Ясски; 31 — Мирне; 32 — Великодолинське; 33 — Овідіополь; 34 — Одеса; 35 — Григор’ївка; 36 — Костянтинівка; 37 — Бузький; 38 — Братське; 39 — Петропавлівка; 40 — Таборівка; 41 — Прибужани; 42 — Новогригор'ївка; 43—45 — Новоявленна, Сланець, Калинівка; 46 — Мостове; 47 — Подолье; 48—50 — Покровка, Новогор'ївка, Ковалівна; 51 — Яблоня; 52 — Матросівка; 53 — Лимани; 54 — Миколаїв; 55 — Пересадівка; 56 — Виноградівка; 57 — Христофорівка; 58 — Майорівка; 59 — Привільне; 60 — Софіївка; 61 — Старорозанівка; 62 — Широка Балка; 63 — Новочорномор’я; 64 — Кововолодимирівка; 65 — Бехтери; 66 — Збур’ївка; 67 — Залізний Порт; 68 — Кругозірка; 69 — Долматівка; 70 — Новоолексіївка; 71 — 74 — Скадовськ, Червоне, Широке, Шевченко; 75 — Каланчак; 76 — Балтазарівка; 77 — Підкалинівка; 78 — Гола Пристань; 79 — Нова Маячка; 80 — Софіївка; 81 — Червоний Перекоп; 82 — Подове; 83 — Першокостянтинівка; 84 — Громівка; 85 — Новотроїцьке; 86 — Сивашівка; 87 — Любимівка; 88 — Каїри; 89 — Велика Лепетиха; 90 — Первомаївка: 91 — Кам’янка-Дніпровська; 92 — Балки; 93 — Дніпрорудний; 94 — Василівка; 95 — Малокатеринівка; 96 — Львово; 97 — Берислав; 98 — Червоний Маяк; 99 — Дудчани; 100 — Михайлівна; 101 — Золота Балка; 102 — Нововоронцівка; 103 — Орджонікідзе; 104 — Нікополь; 105—108 — Мар'ївка, Вищетарасівка, Виводове, Долинка; 109—112 — Вишневе, Кам'янка, Павлівна, Кут; 113 — Олександрівка; 114 — Баратівка; 115 — Велика Олександрівка; 116 — Старосілля; 117 — Широке; 118 — Рахманівка; 119 — Кривий Ріг; 120 — Валове; 121 — Чечелівка; 122 — Головківка; 123 — Протопопівка; 124 — Кіровоград; 125 — Павлиш; 126 — Успінка; 127 — Млинок; 128 — Пушкарівка; 129 — Чкалівка; 130 — Дніпропетровськ; 131 — Волоське; 132 — Оріхове; 133 — Новоолександрівка; 134 — Користівка; 135 — Листопадове; 136 — Показове; 137 — Вільшанка; 138 — Сухий Ташлик; 139 — Тимково; 140 — Писарівна; 141 — Колодисте; 142 — Майданецьке; 143 — Володарськ; 144 — Журавлиха; 145 — Лесовичи; 146 — Миронівка; 147 — Іванівна; 148 — Ольшана; 149 — Бурти; 150 — Цветново; 151 — Смела; 152 — Червона Слобідка; 153 — Черкаси; 154 — Підлісся; 155 — Бориспіль; 156 — Олександрівка; 157 — Золотоноша; 158 — Оржиця; 159 — Придніпровське; 160 — Мушта; 161 — Кагамлик; 162 — Градіжськ; 163 — Кириленки; 164 — Прилипни; 165 — Василівка; 166 — Мале Ладижино; 167 — Климівка; 168 — Малі Солонці; 169 — Підлужне; 170 — Орлик; 171 — Царичанка; 172 — Могилів; 173 — Новопідкряж; 174 — Преображении; 175 — Лобойківка; 176 — Верхня Маївка; 177 — Спаське; 178 — Підгородне; 179 — Минівка; 180 — Бузівка; 181 — Дичково; 182 — Хащеве; 183 — Шандрівка; 184 — Терни; 185 — Вербки; 186 — Булахівка; 187 — Павлоград; 188 — Богданівна; 189 — Соколово; 190 — Олександрівка; 191 — Орестопіль; 192 — Петропавлівка; 193 — Вільшанськ; 194 — Запоріжжя; 195 — Пологи; 196—199 — Заможне, Жовтневе, Виноградне, Чапаївка; 200 — Велика Білозерна; 201 — Барвинівка; 202 — Долина; 203 — Новопилипівка; 204 — Терпіння; 205—210 — Родіонівка, Волчанськ, Юр'ївна, Акимівка, Давидівка; 211 — Новогригорівка; 212 — Строганівка; 213 — Огородне; 214 — Приморське; 215 — Кременівка; 216 — Волонтьорівка; 217 — Заможне; 218 — Новоандріївка; 219 — Василівка; 220 — Високе; 221 — Птиче; 222 — Благівка; 223 — Астахове; 224 — Новолуганськ; 225 — Зимогір'є; 226 — Луганськ; 227 — Олександрія; 228 — Лисичанськ; 229 — Івано-Дар’ївка; 230 — Слов'янськ; 231 — Жовтневе; 232 — Преображенське; 233 — Шахтарськ; 234—237 — Кам’янка, Ковалівна, Камишеваха, Шпаківка; 238 — Князеве; 239 — Сватове; 240 — Новонікольське; 241 — Донецьк; 242 — Філатівка; 243 — Істочне; 244 — Богачівка; 245 — Целінне; 246 — Болотне; 247 — Чкалове; 248 — Дальне; 249 — Червонопартизанське; 250 — Акимівка; 251, 252 — Сімферополь; 253 — Астаніне; 254 — Лугове; 255 — Євпаторія; 256 — Станіславка. IV — пам’ятки населення кемі-обинської культури: 1 — Великодолинське; 2 — Старі Беляри; 3 — Велико-Зиминово; 4 — Ковалівна; 5 — Покровка; 6 — Нова Одеса; 7 — Касперівка; 8 — Костянтинівка; 9 — Старогорожене; 10 — Старорозанівка; 11 — Ліманці; 12 — Баратівка; 13 — Мойсеївка; 14 — Андрусівка; 15 — Рахманівка; 16 — Березівка; 17 — Олександрія; 18 — Іванівна; 19 — Старосілля; 20 — Велика Олександрівка; 21 — Мала Олександрівка; 22 — Львове; 23 — Софіївка; 24 — Золота Балка; 25 — Орджонікідзе; 26 — Нікополь; 27 — Балки; 28 — Верхня Тарасівна; 29 — Скадовськ; 30 — Євпаторія; 31 — Мамай; 32 — Уютне; 33 — Зольне; 34 — Віліно; 35 — Сімферополь; 36 — Марніло; 37 — Кемі-Оба; 38 — Бахчисарай; 39 — Казанки; 40 — Дружне; 41 — Чокурча; 42 — Костянтинівка; 43 — Леніне; 44 — Астаніне.

Поява ямної спільності відповідала загальноісторичній тенденції зміни високорозвинених енеолітичних культур у Балкано-Карпатському басейні більш примітивними культурами бронзової доби, де цей процес почався дещо раніше, і на час появи ямної культури там уже проживали носії таких культур, як Чернавода II, Коцофень, Глина-Шнекенберг, Костолац, Баден та ін. Така ж історична картина спостерігається на Північному Кавказі, де населення майкопської культури зникає, а на їхнє місце приходять інші племена з менш яскравою культурою. Лише в зоні степів Поволжжя відбувається більш-менш еволюційний розвиток населення, генетичні корені якого дослідники вбачають у традиціях племен хвалинської ранньоенеолітичної культури. Тому головний імпульс, який призвів до розповсюдження ямної культури, багато дослідників намагається локалізувати саме там, а в більш широких межах — у Надкаспії. В цьому є певна закономірність, яка, щоправда, не заважає загальноприйнятій точці зору про те, що формування ямної спільності, етнічно неоднорідної, відбувалося внаслідок взаємодії різних груп населення каспійсько-чорноморських степів[194]. Саме тому особлива складність процесу інтеграції спостерігається в українських степах, якщо врахувати загальну картину розвитку первісних племен наприкінці енеолітичної доби. Цим безпосередньо пояснюється наявність значної кількості окремих племінних об’єднань, які визначаються в межах локальних груп ямної спільності, кожна з яких зосереджена навколо басейнів рік та їхніх приток. У літературі виділено приазовсько-кримську, південнобузьку, нижньодніпровську, середньодніпровську, донецьку, буджацьку або дністровську групи племен[195]. Але сьогодні вже можна дати більш дрібний поділ, включаючи молочанську та східноприазовську, лівобережну, орельсько-самарську групи та ін. Окремі племінні групи різняться за археологічними даними особливостями поховального обряду, відмінностями матеріальної культури, зокрема кераміки — її форм, орнаментації. Безумовно, залежно від екологічних умов життя існували відмінності у формах господарської діяльності, зокрема різні види ведення скотарства. Окремі племінні об’єднання займали вигідніші для життя області, тим самим маючи певні переваги над сусідами. Це ж стосується і розвитку соціальних організмів — збагачення окремих племен, патріархальних громад, поява могутніх вождів тощо. Як результат — нерівномірність розвитку окремих ямних племінних об’єднань, воєнні сутички між ними.' У найвигіднішому становищі, на нашу думку, були племена, що проживали на кордоні з населенням інших культурних традицій. Це дністровське, дунайське об’єднання та групи, що контактували з племенами ямної культури Нижнього Дону і через них мали вихід до Північного Кавказу. Перші протягом тривалого часу сфокусували на собі впливи балкано-карпатських та центральноєвропейських культур ранньої доби бронзи і виробили специфічні форми посуду: амфори, кубки, чаші, аски тощо, які не виявлені у населення інших ямних груп. Більше того, ямне населення дністро-дунайської зони підтримувало постійні контакти з племенами Балкан та Карпатського басейну, зайнявши вільну екологічну нішу по сусідству з ними. В результаті в похованнях за “ямним” обрядом трапляється посуд, який був у побуті населення таких культур, як Коцофені, Глина — Шнекенберг, що існували на теренах сучасних Болгарії, Румунії, Угорщини та Югославії. З півночі відчутні зв’язки з племенами культури кулястих амфор (пізніх періодів) та культур шнурової кераміки, зокрема передкарпатської[196]. З іншої сторони, населення Подністров’я та Подунав’я було посередником у передачі досягнень своїх західних та північних сусідів на схід, в області проживання південнобузького та подніпровських об’єднань. Туди ж доходили й імпорти суто дністровського походження, такі, як банки на піддонах та горщики із специфічною багатою орнаментацією, ялинковими композиціями.

Очевидно, впливами та участю в історичному процесі в степовому Причорномор’ї племен культур шнурової кераміки можна пояснити порівняно більшу кількість поховань ямників, що супроводжувалися кам’яними сокирами в західній частині ямного ареалу України. Ця риса практично відсутня на просторах на схід від Дніпра. Племена східної частини, зокрема орельсько-самарської та молочанської групи, по основним характеристикам не так яскраві, мають більш консервативні риси. Водночас об’єднання, що контактували з нижньодонським регіоном (сіверсько-донецьке та східноприазовське), завдяки посередництву ямного населення першого проявляють риси схожості з населенням Передкавказзя, зокрема Прикубання, де за участю пізньомайкопських племен, відомих ще під назвою “новосвободненська група”, виникла синкретична культура скотарів, яка увібрала в себе певні досягнення майкопців і стримала назву новотитарівської. Для новотитарівців властиво не лише збереження певних керамічних та металообробних традицій у межах нової скотарської культури, а й наявність великої кількості возів із суцільними колесами, які в розібраному стані супроводжували померлих. Ця обставина дала можливість ряду дослідників припустити досить рухливий спосіб життя новотитарівців, які в процесі міграції д осяг ли не тільки Дніпра, а й Дністра та Дунаю[197]. В усякому разі, появу новотитарівського населення можна констатувати на Нижньому Доні, Сіверському Дінці та в Надазов’ї, де воно співіснувало поряд з місцевим ямним населенням, а його представники могли займати найвищі місця в соціальній ієрархії останнього, про що свідчить різниця в поховальних ритуалах та їхньому оформленні.

Особливе місце в структурі ямних племен займали громади Подніпров’я, зберігаючи стабільність економічного розвитку і поглинаючи впливи із заходу та сходу, півдня та півночі. Саме на Дніпрі було побудовано укріплені поселення, обведені кам’яними мурами та ровами. Найвідоміше з них — Михайлівське, яке розглядається як один з центрів великого племінного об’єднання.

Населення, що представляло ямну культуру, існувало в українських степах протягом 400—500 років, охоплюючи практично другу половину III тис. до н. е. та початок II тис. до н. е., але доля різних об’єднань склалася не однаково. Ті групи, що проживали на Нижньому Дніпрі, в Надазов’ї, частково на Сіверському Дінці та Південному Бузі десь на зламі III—II тис. до н. е., поступово переходять до нового обряду і разом з ямним населенням Нижнього Дону та Прикубання складають генетичну основу племен так званого ранньокатакомбного культурного шару катакомбної культурно-історичної спільності, населення якої в наступному розділі трактується як індоарії. Мешканці більш західних від Дніпра та Південного Бугу територій Подністров’я, Попруття та Подунав’я досить довго зберігали основні риси своєї культури, співіснуючи з уже пануючими в Подніпров’ї катакомбними племенами майже до XVIII ст. до н. е.

Не досить вивченим залишається питання щодо лісостепових ямних племен. Це насамперед пояснюється браком надійних даних. Але існують усі підстави вважати, що ямники цього регіону також довго зберігали основні обрядові риси, але були з часом асимільовані прийшлими з півдня катакомбними племенами, а з заходу — носіями культур шнурової кераміки.

Одночасно з ямними племенами на історичній арені з’являється населення, що представляє кемі-обинську культуру. Воно обіймала терени Криму та степові простори від Нижнього Дніпра до Південного Бугу. Останнім часом отримані докази щодо просування кемі-обинців до Дністра. Щодо походження та генезису населення даної культури існують кілька думок. Так, кримський дослідник А. О. Щепинський вважає, що витоки основних рис слід шукати в автохтонному розвитку місцевого кримського населення під впливом племен Кавказу, зокрема майкопської та дольменної культур. О. М. Лесков розглядає появу кемі-обинців як наслідок розселення племен дольменної культури Західного Кавказу, але також не без впливу майкопського населення. Відносно попереднього степового населення більшість дослідників розглядають кемі-обинців як нащадків нижньомихайлівських племен або разом з ними в межах однієї культурно-історичної спільності (О. Г. Шапошникова, А. О. Щепинський, Д. Я. Телегін). Але остання думка слушна лише в тому випадку, якщо розглядати нижньомихайлівців та кемі-обинців генетично не спорідненими з ямним населенням, тобто в межах згадуваної вище особливої азово-чорноморської лінії розвитку степового населення. Водночас у становленні нижньомихайлівських та кемі-обинських племен основну роль відігравали різні чинники. В першому випадку це були землеробські племена Трипілля та Гумельниці, в другому — пізні майкопські, інакше новосвободненські племена, та населення дольменної культури. Ядром же формування кемі-обинського суспільства були, ймовірно, гірські та передгірні райони Криму. Зв’язки з північнокавказьким населенням підтримувалися через Керченську затоку. В Надазов’ї та на Сіверському Дінці практично бракує пам’яток, зокрема поховань кемі-обинців. Ми не виключаємо можливості, що це пов’язано з тим, що шляхи через Дон у Причорномор’я контролювали племена новотитарівської культури, а єдиним шляхом сполучення кемі-обинців залишився Таманський півострів. Слід також зауважити при цьому на екологічну близькість зони формування кемі-обинців (гірський та передгірний Крим) та територій проживання споріднених із ними племен Передкавказзя та Західного Кавказу.

Таким чином, кавказькі імпульси ми вважаємо найреальнішими при формуванні основних рис культури кемі-обинського населення. Надалі їхні племена почали розселятися в степову зону Криму і далі, в Дніпро-Бузьке межиріччя, де почали контактувати з ямниками, що призвело до появи ряду спільних рис духовної та матеріальної культури. Окремі категорії речей, зокрема кераміка, прикраси, можна знайти як у похованнях кемі-обинців, так і ямників. Типовий кемі-обинський посуд трапляється на поселеннях ямників у Подніпров’ї (Михайлівна, Дурна Скеля). Племена — носії ямної культури в Дніпро-Бузькому межиріччі сприймають певні обрядові традиції кемі-обинського населення, що стосується передусім використання каменю в курганному будівництві для спорудження кромлехів, кріпид. Але щодо духовної культури кемі-обинці дотримувалися досить виразного консерватизму, зберігаючи основні її риси протягом усього часу свого існування майже незмінними.

Доля кемі-обинського населення залишається нез’ясованою. В Північному Причорномор’ї воно зникає з історичної арени разом з ямним населенням; у Криму, на думку А. О. Щепинського, продовжує існувати аж до появи населення багатопружкової кераміки, тобто до XVII ст. до н. е.[198] В степовій зоні на зміну їм приходять катакомбні племена.

Таким чином, у степовій смузі України в ранньобронзову добу історичний розвиток був пов’язаний з двома основними групами населення — носіями ямної та кемі-обинської культур. Несхожі за подобою, різні за походженням, вони певним чином повторили поділ населення енеоліту на дві групи, що мали дві лінії розвитку — суто степову, або умовно північну, та південну, пов’язану з традиціями Балкано-Карпатського регіону, з одного боку, та Північного Кавказу — з другого.

Відомий український дослідник В. М. Даниленко підкреслював, що головне значення енеоліту як історичної епохи у тому, що з її закінченням людство перейшло до нового періоду розвитку, коли на арену історії вийшли конкретні народи, які до того складали нерозчленований масив індоєвропейців. Саме археологічні пам’ятки енеолітичної доби перебувають зараз в центрі уваги дослідників, що‘вивчають так звану індоєвропейську проблему, яка протягом тривалого часу лишалася суто лінгвістичною, але за останні десятиріччя перетворилася в складну, комплексну наукову дисципліну, в якій одне з найважливіших місць займає археологія. До нашого часу збереглися далеко не всі мови індоєвропейської сім’ї. Їх можна назвати десять: албанська, балтійська, вірменська, германська, грецька, індійська, іранська, кельтська, романська та слов’янська, що також складаються з кількох мовних підгруп, а в давнину становили певні спільності, як, наприклад, індо-іранська (арійська), балто-слов’янська та ін. Загальну схему розвитку та розпаду на діалекти колись єдиної мовної спільності лінгвісти часто зображували у вигляді генеалогічного дерева, модель якого була запропонована німецьким вченим А. Шлейхером 1863 р. В основу цієї моделі покладено тезу щодо існування на обмежених теренах носіїв індоєвропейської прамови, які з часом розселилися на обширах Євразії, розповсюджуючи свою культуру й мову. Оскільки перші дослідники вбачали близкість між санскритом (давньоіндійською мовою) та європейськими мовами, зокрема германською, то на початку XIX ст. ця спільність отримала назву індоєвропейської, або індогерманської, але перша стала в наш час найбільш вживаною, хоча німецькі дослідники віддають перевагу другій назві, зважаючи на те, що назва “індогерманська” була запропонована першою.

Звичайно, модель єдиного генеалогічного дерева мов є спрощеним схематичним зображенням складного історичного процесу, пов’язаного з виходом на світову арену конкретних народів, носіїв окремих мовних діалектів, які населяли значні простори, охопивши Європу, значну частину Азії, а в новий час — Америку та Австралію. Ця модель не є єдиною, загальновизнаною. Набула своїх прибічників так звана модель “хвилі”, яка не виключає можливості конвергентного розвитку мов із запозиченням слів та окремих особливостей. Все більшої уваги заслуговують розробки, де поєднуються кілька напрямків, у тому числі традиція генеалогічного дерева та ареального розвитку носіїв індоєвропейських мов. Останнім часом археологи займаються пошуками прабатьківщини індоєвропейців та поясненням розповсюдження окремих мов або діалектів, спираючись на власні джерела. Особливо привабливою з огляду на історію України видається гіпотеза англійського археолога Г. Чайлда щодо північнопричорноморської прабатьківщини індоєвропейців[199]. Подальший виклад концепцій прабатьківщини засвідчує, що погляд Г. Чайлда має чимало прихильників. Підсумовуючи пошуки прабатьківщини різними дослідниками, археологи з Росії М. Я. Мерперт та Є. М. Черних підкреслюють, що більшість з них тією чи іншою мірою безпосередньо стосуються території довкола Чорного моря, так званої циркумпонтійської зони, і водночас теренів степової та лісостепової України. Саме носіїв культур останньої дослідники намагаються розглядати у якості складових елементів формування індоєвропейців або їхніх окремих мовних та культурних груп. У центрі уваги при цьому частіше всього перебувають культури доби енеоліту.

В. М. Даниленко вважав, що ще в X—VII тис. до н. е. на межі Європи та Азії склалася індоєвропейська єдність, яка характеризувалася скотарським типом господарства. До кінця V тис. до н. е. вона змістилася на захід і була представлена носіями сурсько-дніпровської та буго-дністровської культур, а згодом — культури лінійно-стрічкової кераміки. Індоєвропейська ойкумена тоді, на думку дослідника, була розділена на дві діалектні зони: скотарську східну та землеробську західну; розвиток яких у енеоліті відбувався за підвищеної активності східних скотарських племен, що й порушило дану діалектну єдність. Саме з домінуванням східного імпульсу вчений пов’язував перший період індоєвропеїзації глибинних районів Європи, назвавши його поворотним моментом в історії останньої. В археологічному відношенні це скотарське населення було репрезентоване особливою скотарською культурою середньостогівського кола. Давньоямна, чи ямна, культура ідентифікувалася з тохарами і була представлена на сході її філіацією — носіями афанасіївської культури. Особливу, азово-чорноморську, лінію розвитку степового енеоліту, до якої було включено племена нижньомихайлівської, усатівської, кемі-обинської культур, В. М. Даниленко пов’язував із розвитком індоіранської гілки індоєвропейців. Більш північні племена, що представляли культуру ямково-гребінцевої кераміки, Дніпро-донецьку та азово-дніпровську культури, розглядалися в межах функціонування різних груп палеоєвропейського населення. Представники землеробського ареалу, зокрема трипільського, співставлялося вченим з індоєвропейськими групами протофракційців та протодакомезійців. Окремі культури з розписною та лискованою керамікою було віднесено до архаїчних ланок семіто-хамітського масиву[200]. Загалом, за розробками В. М. Даниленка встановлювалося існування вже в неоліті окремих мовних груп індоєвропейців, які розселилися на значних обширах Середньої та Східної Європи, у прилеглих районах Анатолії та степової Азії.