Розділ «Частина друга Енеоліт та бронзовий вік»

Поширення певного і досить сталого асортименту мідних виробів (прикрас та знарядь праці) в степовій зоні, а за останніми даними Н. В. Риндіної — і перші навички їхньої обробки, співпали із змінами в господарській системі та соціальному устрої первісних степових суспільств, що призвело до розпаду розлогої маріупольської спільності, в надрах якої і були закономірно підготовлені основні тенденції розвитку населення на початковій стадії енеолітичної доби.

Хронологічно період існування степового енеолітичного населення визначається завдяки знахідкам імпортів речей, що були у вжитку сусідів — трипільського населення, періоди розвитку якого досить добре визначені як за відносною хронологічною шкалою, так і за допомогою радіокарбонного методу. Ці речі внаслідок контактів різних груп степовиків з трипільцями використовувалися в побуті, потрапляли в поховання як супроводжуючий інвентар. Відповідні впливи мали і степовики на побут трипільців, що особливо добре простежується по знахідках посуду на трипільських поселеннях, зробленого під впливом степових традицій[173].

Загалом, енеолітичний період в історії степового населення України можна визначити проміжком часу між кінцем першої половини IV — серединою III тис. до н. е. Його початок був ознаменований, як відмічалося, складним процесом розмежування населення маріупольської спільноти на широких просторах від Дніпра до Волги, що призвело до формування різних локальних етнокультурних угруповань, основою життя яких було скотарство. Степовий ландшафт починає доповнюватися досі небаченими спорудами — курганами, які згодом стають його органічною частиною. Протягом згаданого тисячоліття на степових просторах відбувалися складні процеси появи та розвитку людських спільностей, історична доля яких складалася по-різному. Зміст багатьох сторін життя степовиків залишається ще поза нашими можливостями. До того ж нерівномірність розвитку племен значно ускладнює розкриття загальної історичної картини.

Центральне місце в історії енеолітичного населення степової та лісостепової зони України займають племена, які розглядаються Д. Я. Телегіним у межах середньостогівської культури[174]. Але матеріали, здобуті археологами за останні десятиліття, потребують суттєвого перегляду характеристики цього культурного явища, що звичайно впливає на відтворення загальної історичної картини. Стало ясно, що термін “середньостогівська культура” набув досить загального характеру, оскільки об’єднує ряд самостійних культурних явищ, хронологічне та територіальне співвідношення яких потребує уточнення. Слушним видається підхід В. М. Даниленка, який не використовував у своїх роботах поняття “середньостогівська культура”, а розглядав розвиток енеолітичного населення в межах окремих періодів та фаз, які характеризувалися складними етнокультурними процесами й привели до формування ямної культури. Тому ця лінія розвитку ще визначається як “ямна”. Серед цих періодів та фаз виділяються такі, котрі, за термінологією Д. Я. Телегіна, складають середньостогівську культуру. Це середньостогівський період, у межах якого виділені бережнівська, скелянська, стогівська та дереївська фази. Використовуючи ці розробки, на нашу думку, зараз можна на базі типологічного, хронологічного та територіального розмежування пам’яток виділити чотири культурні групи, або ж культури, що відповідають окремим етнічним угрупованням первісних скотарів: скелянську, стогівську, квітянську та дереївську. Разом вони становлять “середньостогівську спільність” у межах Дніпро-Донського межиріччя. Крім того, до цієї лінії розвитку належить ще одна група пам’яток доби енеоліту, відома під назвою “реіАнська культура”. Поряд із ямною лінією розвитку існувала паралельно інша, що отримала назву особливої азово-чорноморської лінії розвитку степового енеоліту. Яскравим уособленням цього напрямку можна вважати пам’ятки нижньомихайлівського типу, або ж нижньомихайлівську культуру, а пізніше — кемі-обинську. Очевидно, з цією лінією розвитку можна пов’язувати і явище, яке ми пропонуємо називати животилівсько-вовчанською культурною групою, що хронологічно займала місце між нижньомихайлівськими та кемі-обинськими пам’ятками.

Всі названі вище культури або культурні групи в археологічній термінології відповідають певним людським спільностям, населення кожної з них мало яскраві особливості в побуті та господарстві, в походженні та поховальному обряді, займало свої території, існувало в різний час або одночасно, мало специфічні риси відмінності в соціальному устрої та віруваннях. Найдавнішими з вищеназваних були племена скелянської культури, що з’явилися на історичній арені наприкінці першої половини IV тис. до н. е. Саме це населення репрезентувало перші пастуші групи скотарів у степовій зоні України та на півдні лісостепу. Їхньою постійною територією проживання можна вважати Дніпро-Донське межиріччя. Щодо походження, то як показано вище, генетичну основу скелянців складали носії нижньодонської культури, що входили до маріупольської спільності. Археологічним свідченням появи скелянських племен вважається існування на Нижньому Дону IV шару Раздорського поселення, а на Нижньому Дніпрі — відповідного горизонту поселення Стрільча Скеля (с. Волоське). В поховальному обряді відбуваються суттєві зміни: замість неолітичних колективних могильників з випростаними померлими з’являються окремі скорчені поховання на спині, місце поховання яких відзначалося вже певними зовнішніми ознаками, зокрема кам’яними закладками, першими земляними спорудами.

Причини розселення скелянських груп населення слід шукати, можливо, в демографічній ситуації, що склалася наприкінці неоліту у племен — носіїв відповідних культур маріупольської спільності, ареали яких обмежовувалися річковими долинами. Можливо, зростання кількості населення в територіально обмежених річкових долинах примушувало значну його частину, за загалом задовільних кліматичних умов, переходити до спеціалізованого скотарського господарства і освоювати прилеглі степові обшири. Але демографічні розробки для цього часу відсутні. Цей процес фіксується не лише в Дніпро-Донецькому межиріччі, а й для Доно-Волзького регіону, де проживало населення хвалинської культури, що дало можливість російським дослідникам говорити про існування в енеолітичну добу середньостогівсько-хвалинської спільності, підкреслюючи тим самим єдність процесів в обох регіонах[175]. Ми до цієї спільності додаємо населення скелянської культури, яка була головним “детонатором” подальших зрушень у розвитку степового енеоліту України.

Рис. 100. Залишки поховання заможного представника племен скелянської культури (могильник біля м. Кривий Ріг, поховання 2):

1 — мідний браслет; 2 — золота насадка посоха; 3 — мідні скроневі підвіски; 4 — намисто з мідними бусами; 5 — крем’яні вістря до стріл.

Одночасно з освоєнням степу та півдня лісостепу Дніпро-Донського межиріччя групи скелянського населення починають активно мігрувати на захід, з’являючись у Північно-Західному Причорномор’ї, де вони відомі під назвою суворівської культурної групи, а також в Балкано-Карпатському регіоні, де фахівці їх назвали ранньою степовою інвазією, яка, на думку багатьох як вітчизняних, так і зарубіжних вчених, призвела до загибелі високорозвинених землеробських культур типу Караново VI — Гумельниця — Коджадермен, а на теренах України — місцевого варіанту культури Гумельниця, відомого під назвою Болград-Алдень II. Але, на нашу думку, така точка зору суперечить фактам. Метою походів скелянського населення на Балкани та в Карпатський регіон було не пограбування та зруйнування міст та селищ місцевих землеробів, а взаємовигідний обмін, стимульований високим розвитком гумельницького та варненського осередків Балкано-Карпатської металургійної провінції, які досягли тоді найвищої продуктивності[176]. Очевидно, досить жваві стосунки підтримувалися і з населенням трипільської культури етапу ВІ та культури Кукутені періоду А3—4. Посередницькі групи скелянських скотарів були, таким чином, носіями певних передових досягнень, зокрема в галузі використання, обробки та виготовлення мідних речей, що привело до формування степових металообробних та металургійних осередків не лише у скелянців, а й далеко на сході, в Поволжі, у населення хвалинської культури[177]. Завдяки обміну з’являються і перші золоті вироби, аналогічні знайденим на західному узбережжі Чорного моря, в знаменитому Варненському некрополі. У побут скелянців входить запозичена у трипільців високоякісна кераміка з розписом та канельованою поверхнею. Водночас землеробські культури сприймають і певні досягнення скотарів. Це добре фіксується у зміні характеру трипільського кухонного посуду, який формою, домішками черепашки, орнаментальними мотивами дуже близький до кераміки, відомої з поселення Стрільча Скеля. Ці впливи досягають кукутенських племен на теренах Румунії, гумельницьких — на Нижньому Дунаї. Не виключено, що значний вплив на землеробів мали й досягнення у військовій справі скотарів. Можливо, що одним з предметів обміну були високоякісні крем'яні вістря до стріл та дротиків, довгі ножеподібні пластини тощо. Звичайно ж предметами обміну були також продукти скотарського господарства та худоба, можливо, навіть коні з боку пастухів, які за це отримували землеробську продукцію.

Рис. 101. Крем’яні вістря до стріл та ніж — характерні вироби скелянців:

1—3 — могильник Кривий Ріг, поховання 2, 4 — могильник Нижній Рогачик, поховання 9.

Рис. 102. Прикраси з міді та мушлі: намисто, оздоба поясу та одягу з поховань скелянської знаті:

1, 2 — могильник Кривий Ріг, поховання 1; 3, 5 — могильник Чаплі, поховання 1а; 4 — могильник Олександрівськ, курган 10, поховання 10.

Таким чином, між землеробами та скотарями в середині IV тис. до н. е. склалася система взаємовигідних стосунків, яка передусім була вигідна степовому населенню, руйнувати яку було йому невигідно. Існує цілком слушне припущення, що таким обміном з боку степовиків займалися спеціалізовані групи людей або навіть існували майстри-міняйли, які завдяки престижній посередницькій діяльності набули досить високого соціального статусу. Саме поховання представників таких груп, включаючи не тільки чоловіків, а й жінок та дітей, супроводжувалися престижними та соціально значимими речами: намистами з мідних пронизок, браслетами та скроневими підвісками з мідного дроту, шилами, високоякісними виробами з кременю, які, можливо, ще не були у використанні, поясами з мушлевих намистин, зрідка імпортним якісним посудом тощо. До особливо помітних знахідок належать булави та зооморфні скіпетри, старанно виготовлені з якісного каменю. Останні, на думку більшості дослідників, відображають голову коня. Саме ці символи влади не лише підкреслюють значне майнове розшарування серед населення скелянської групи, а й свідчать про виділення досить владних патріархальних вождів, над похованнями яких споруджуються перші кургани. Деякі з фахівців (В. Г. Збенович, Д. Я. Телегін) такі багаті поховання виділили в окремий культурний тип, з чим важко погодитися. Якщо й виділяти дані поховальні пам’ятки, то тільки як елітну групу в межах суспільної структури скелянського населення.

Рис. 105. Кам'яні булава та скіпетр як ознаки влади верхівки скелянського населення:

1 — Маріупольський могильник, поховання 24;

2 — Суворово ІІ, курган 1, поховання 7.

Рис. 106. Горщик, імпортований скелянським населенням із Кубані (Новоданилівський могильник).

Скелянське населення панувало не лише в степах Північного Причорномор’я, а й на території Нижнього Дону, досягало степів Передкавказзя та Північного Кавказу, де підтримувало тісні зв’язки з місцевим населенням домайкопського часу, яке залишило, зокрема в Прикубанні, особливу культуру, репрезентовану такими поселеннями, як Свободне, Мешоко (нижній горизонт), Мисхако та ін. На жаль, цей період вивчено дуже слабо, але слід все ж таки відзначити, що впливи степового населення на ці регіони в енеоліті відчуваються значно сильніше, ніж у зворотному напрямку. Більше того, завдяки посередницькій діяльності степовиків, степове Передкавказзя та Північний Кавказ були певною мірою залучені до зв’язків через азово-чорноморські степи з Карпато-Балканським регіоном, що привело до появи певних рис спорідненості загальних культурних традицій та джерел взаємовпливу між двома протилежними чорноморськими регіонами[178]. Звичайно, сліди контактів із кавказьким населенням фіксуються і на теренах України. Після дослідження поселення Свободне в Закубанні стало зрозумілим походження посудини з Новоданилівського могильника[179], яка теж мала очевидну престижну цінність і тому не визначає належність цього поховання до якогось окремого культурного типу.

Наприкінці третьої чверті IV тис. до н. е. хід історичного розвитку був порушений, так само як і система зв’язків скелянського населення. Це було викликано насамперед занепадом гумельницького та варненського осередків Балкано-Карпатської металургійної провінції, деградацією передових землеробських культур на Балканах та в Карпатському басейні. Тим самим зникають основи, на яких базувалися відносини степового населення з землеробами. Щоправда, свій потенціал зберегло населення трипільської культури, яке перейшло до розвитку на етапі ВИ. Але воно лише частково задовольняло економічні потреби степового населення. В результаті зникають багаті поховальні пам’ятки, зменшується значення престижного обміну та посередницької торгівлі, занепадають найяскравіші риси культури скелянського населення. Його нащадками в Дніпро-Донському межиріччі було населення стогівської культурної групи, що зберегло основні традиції своїх попередників. Життя зосередилося в основному в долинах великих річок. Особливе значення мало Подніпров’я, де виявлено грунтові могильники з бідним інвентарем. Найвиразніші контакти фіксуються в зоні сусідства з трипільцями, але вони не свідчать про значну рухливість стогівського населення. Основні пам’ятки, які залишило це населення, нам відомі в Подніпров’ї: Кодачок, Середній Стіг II та ін.