Розділ «Частина друга Енеоліт та бронзовий вік»

Американська дослідниця литовського походження М. Гімбутас протоіндоєвропейською вважає культуру носіїв так званої курганної традиції, до яких було залучено різні археологічні явища, що характеризувалися наявністю курганного обряду. Центром формування індоєвропейців дослідниця вважає степи між Доном та Уралом. На її думку, найдавніше індоєвропейське населення відзначалося агресивністю і на території західніше Дону з’явилося як загарбники, які вже в V тис. до н. е. за каліброваним датуванням вдерлися на Балкани. До курганної культури було залучене населення практично всіх енеолітичних культур, а також ямники. З появою воїнів курганної культури було зруйновано поселення розвинутих землеробських центрів. Їхня руйнівна сила докотилася до Закавказзя, Анатолїї, Центральної Європи, а згодом, на заключному етапі, — до Егейського та Адріатичного регіонів, Сири, Палестини і навіть Єгипту (вже десь на середині III тис. до н. е.). З цими руйнівними хвилями експансії М. Гімбутас пов’язує появу індоєвропейців, які формують у Європі, на Балканах, в Малій Азії нові культури[201].

Найяскравіше гіпотезу степової причорноморсько-каспійської прабатьківщини індоєвропейців було викладено останніми роками Дж. Меллорі. Найдавнішою протоіндоевропейською спільністю він вважає ямну культуру, носи якої мігрували у Сибір, Середню Азію, на Кавказ, у Південно-Східну Європу, Західну Анатолію, Центральну та Північну Європу[202].

Іншою поширеною теорією локалізацїї індоєвропейської спільності можна вважати гіпотезу існування прабатьківщини на Балканах, або в Балкано-Карпатському регіоні, послідовником якої виступає І. М. Дьяконов, який, щоправда, не виключає можливості існування первісної прабатьківщини в Малій Азїї, звідки прийшли одомашнені тварини та землеробські культури. Ці процеси дослідник датує V—IV тис. до н. е.[203]

Свою думку на формування індоєвропейців висловив англійський дослідник К. Ренфрю, який піддав сумнівам і критично поставився до традиційних підходів у вирішенні індоєвропейської проблеми, зокрема до розселення індоєвропейців з причорноморських степів, заперечуючи взагалі пастуший характер їхнього господарства, як це зробив і І. М. Дьяконов. К. Ренфрю дійшов висновку, що колонізація степів індоєвропейцями відбувалася з заходу на схід, а не навпаки, а першою мовою повинна була бути мова землеробів західних територій. Вихідною ж зоною розселення індоєвропейців К. Ренфрю вважає Центральну та Східну Анатолію, звідки не пізніше середини VII тис. до н. е. почалися поступові дифузїї або трансформації спочатку до Егеїди, Грецїї, потім у Подунав’я, в Центральну Європу тощо. Всього дослідник відмічає десять таких дифузій, остання з яких пов’язана з теренами України і уособлюється в трипільській культурі та її носіях і з утвердженням курганних культур[204].

За К. Ренфрю, поширення індоєвропейців не пов’язано з масовою міграцією, а репрезентується низкою послідовних змін та еволюційної адаптації місцевого населення з декотрими чужорідними включеннями. На його думку, зміни у мові слід співвідносити не із змінами матеріальної культури, а з появою нових соціальних, економічних або ж демографічних процесів. Тут такими явищами К. Ренфрю вважає перехід до землеробства та скотарства з неминучим швидким зростанням населення згодом. Найсуттєвішим фактором даної моделі є зростання щільності населення у 50 разів. Згідно з моделлю К. Ренфрю, досягаючи певного віку, молодий землероб відселявся на 18—20 км, щоб вести там самостійне господарство. Виходячи з таких припущень, що стали основою для розрахунків, доводиться поширення по Європі нових форм господарства (землеробства та скотарства) із швидкістю 1 км на рік. Мирне, поетапне поширення нових форм господарювання на північний захід та північний схід супроводжувалося укоріненням індоєвропейської мови. Приблизно за 1500 років землеробська економіка та індоєвропейська мова з Анатолії сягнули Північної Європи. Вищесказане цілком узгоджується з археологічними даними, згідно з якими землеробство спочатку потрапило до Греції, звідти проникло на Балкани та до Південної Італії, а згодом — до Центральної Європи[205]. Першими землеробами на теренах України були трипільці. Концепція західноєвропейської прабатьківщини індоєвропейців та, зокрема, дунайської прабатьківщини слов’ян обстоюється також О. М. Трубачовим за даними етимології та ономастики[206].

Відомі лінгвісти В. Т. Гамкрелідзе та Вяч. Вс. Іванов територію індоєвропейської прабатьківщини розглядають як компактне автономне угруповання в межах теорїї генеалогічного дерева і розміщують її на теренах Східної Анатолїї, Південного Кавказу та Північної Месапотамїї V—IV тис. до н. е., співставляючи їх з областю розповсюдження халафської культури. Дослідники припускають проникнення у Північне Причорномор’я через Кавказ з Близького Сходу окремих арійських племен уже в IV тис. до н. е., а їхнім еквівалентом виступають носи майкопської культури на Північному Кавказі. З ранніми міграційними етапами пов’язано і відокремлення, разом з тохарськими, давньоєвропейських діалектів (кельто-італійських, ілірійських, германських, балтійських, слов’янських), носи яких в обхід Каспійського моря через Центральну Азію перемістилися внаслідок повторних міграцій у степову смугу, що виступала проміжним ареалом для переходу в західні області Європи. Завдяки цьому, на думку вчених, у степовій зоні сформувалася вторинна мовна спільність, вторинна прабатьківщина індоєвропейців, співставна з племенами ямної культурно-історичної спільності (III тис. до н. е.)[207].

На закінчення цього історіографічного огляду слід згадати також точку зору російського вченого В. О. Сафронова про формування та розклад індоєвропейської спільності. Ці процеси він розглядав, виходячи з поділу індоєвропейської прамови на чотири періоди, починаючи з так званого бореального, коли сама прамова ще не була виділена з інших сімей. Далі сформувалася ранньоіндоєвропейська мова (VIII — початок VI тис. до н. е.), згодом — середньоіндоєвропейська (VI—V тис. до н. е.) та пізньоіндоєвропейська (кінець V — початок III тис. до н. е.). Прабатьківщиною носіїв ранньоіндоєвропейської мови дослідник вважає західну та центральну частину Південної Анатолії з культурою Чатал-Хююку, носіями середньоіндоєвропейської мови були представники культури Вінча в Подунав’ї, які й стимулювали розвиток пізньоіндоєвропейської мови та формування останньої остаточної території прабатьківщини протягом семи етапів завдяки розповсюдженню носіїв таких культур, як лендельська та лійчастого посуду. Розпад пізньоіндоєвропейської мовної спільності почався на п’ятому етапі (на початку ІІІ тис. до н. е.) з південної зони ареалу, який охоплював територію від Альп і Карпат до Скандинавії. Стосовно території України В. О. Сафронов, виходячи з точки зору формування давньоямної культури в Подунав’ї та Прикарпатті, з ядром в Північному Попрутті, на основі культур лендельської та лійчастого посуду, відніс носіїв давньоямних пам’яток до індоіранців, а пізньоямне населення — навіть до іранської мовної групи. Відокремивши від носіїв ямної культури особливу групу племен, що представляли кубано-дніпровську (новотитарівську) культуру, дослідник співставляє її з індоаріями, які відособилися від індоіранців-ямників на захід від Дніпра ще до середини III тис. до н. е. Носіїв усатівської та кемі-обинської культур, разом з новосвободненською на Північному Кавказі, вчений розглядає як протохетів, а майкопські племена виступають як семітомовні[208].

Ми окреслили досить стисло основні гіпотези походження та локалізації індоєвропейської прабатьківщини, погляди окремих дослідників на співставлення давніх індоєвропейців або їхніх окремих груп з археологічними культурами та їхніми носіями на теренах України. Звичайно, вони лише узагальнено репрезентують основні напрямки сучасного вирішення даної глобальної проблеми і мають як прибічників, так і критиків. Не можна не помітити, що в центрі уваги — археологічні реалії енеолітичного часу, зокрема з теренів України, котрі стосуються двох блоків культур та їхніх носіїв. Це землероби трипільської культури та пастуші культури степовиків, причому останні значною мірою обмежуються зоною азово-чорноморських степів від Дону до Дунаю, що узгоджується з розробкою гіпотези формування індоєвропейських груп у межах циркумпонтійської зони чи провінції. В даному випадку ми повинні відмовитися від пошуку вузької прабатьківщини індоєвропейців і розглядати вирішення даної проблеми в контексті дивергентного та конвергентного розвитку мов, які не обов’язково виходять з однієї прамови. Саме до такої постановки питання підійшов ряд дослідників, як археологів, так і лінгвістів (М. Я. Мерперт, Є. М. Черних, О. М. Трубачов, X. Бірнбаум, Л. А. Гіндін та ін.). Нас передусім цікавить саме археологічна частина даної проблеми у проекції на Україну. На думку Є. М. Черних, система понять індоєвропейської реконструйованої прамови відповідає системі археологічних даних вже епохи раннього бронзового віку в межах циркумпонтійської провінції, але при культурно-географічній локалізації її носіїв існують певні протиріччя, оскільки реконструкція прамови охопила лише ті групи, що опинилися в областях Східної Анатолії та Північної Месопотамії. Інші групи залишилися у затінку. Можна вважати, що вже у ранньому бронзовому віці індоєвропейські групи були розселені по багатьох областях довкола Чорного моря, включаючи причорноморські степи. Тому постає питання, чи справді реконструкція лексики у В. Т. Гамкрелідзе та Вяч. Вс. Іванова є реальною прамовою, а не лише проміжною системою, яку зачепили процеси розпаду? Пошуки археологічного еквіваленту індоєвропейцям, на думку Є. М. Черних, для доби енеоліту не дають результатів, хоча для прив’язки “прамови” і залишається, по суті, лише регіон Північного Причорномор’я з його докурганними культурами скотарів[209]. Саме остання думка співпадає з локалізацією можливої прабатьківщини в степовій зоні між Доном та Дунаєм, де формувались і розповсюджувались культури з прогресуючими формами скотарського господарства, в оточенні таких культур, які можуть складати населення неіндоєвропейських мовних груп — фіно-угорської, пракартвельської та семітської. З огляду на запропоновану в відповідних розділах загальну картину розвитку культур доби енеоліту цього часу і до такої спільності могли належати тільки середньостогівські племена, а тим самим і їхні пращури. Саме вони, за існуючими даними, тісно контактували з носіями культур Північного Кавказу, Поволжя, північної смуги лісостепу та із світом племен Карпато-Балканського регіону. Цей час (кінець І половини — друга чверть II половини IV тис. до н. е.) можна вважати періодом стабілізації і, певне, єдності населення, що сягнуло аж до Волги. Надалі ми бачимо розпад цієї єдності, відомої ще як середньостогівсько-хвалинська, і дані археології засвідчують появу через певний проміжок часу нових реалій у вигляді таких явищ, як нижньомихайлівська культура з її явними традиціями землеробського світу, квітянська, що продовжила подніпровські неолітичні азово-дністровські традиції. Кінець IV — першу чверть III тис. до н. е. можна було б розглядати як час розпаду попередньої спільності та становлення нових реалій, що відбивають появу окремих діалектних груп, можливо, пов’язаних з індоіранською єдністю. Надалі, в середині III тис. до н. е., наступає період повної децентралізації з формуванням окремих локальних археологічних культур чи культурних варіантів серед скотарських та землеробських племен. На основі сегментації трипілля формуються нові явища як у степовій, так і в лісостеповій зонах, долю яких ще не з’ясовано, але є думка щодо лісостепових груп, які взяли участь у формуванні культур шнурової кераміки (Мовша Т. Г.). Степові культури та їхні носії входять також у нові синкретичні групи не тільки з Трипіллям, а й з Майкопом, і ми не виключаємо в цей час активних міграційних процесів і серед них появу репінського населення та племен животилівсько-вовчанської групи, перші з яких влилися наступного періоду в ямну структуру, а доля інших пов’язана, очевидно, з розвитком новосвободненських культур та їхнім можливим зв’язком із формуванням індоарійської гілки. Новий період інтеграції, найбільш тривалий і стабільний, пов’язаний з появою носіїв ямної культури на значно більших просторах', ніж її попередники. Пояснення цього явища слід шукати не тільки в масовій міграції, хоча певний рух населення справді відбувався. Основою формування ямної культури були внутрішні причини, що привели до певної уніфікації загальноісторичної картини, де південні риси порівняно з енеолітом були найменш показові. Історія ямного населення, що охоплює другу половину III тис. до н. е., можна вважати часом існування певної діалектичної Єдності степового населення, яке, на думку багатьох дослідників, може ідентифікуватися з індоіранцями. Але в даному випадку можна погодитися з думкою В. А. Сафронова, що ямне населення тяжіє вже до праіранської гілки індоєвропейців, яка пізніше добре уособлюється в зрубній культурі. Південні ж сусіди ямників — кемі-обинці, що тяжіють до Північного Кавказу, а в більш ранній час перегукуються з культурою нижньомихайлівців, — могли б бути ототожнені з певною групою індоарїїв. Західні степові групи населення в синтезі з місцевими землеробськими групами протягом цього тривалого періоду могли брати участь у формуванні нових етнічних груп, які розмовляли на місцевих індоєвропейських діалектах, зокрема на прафракійському. На зміну ямному населенню постають катакомбні племена, котрі, на думку багатьох фахівців, уособлюють індоарійську гілку індоєвропейців.

Накреслена нами вище картина звичайно гіпотетична і потребує серйозного обгрунтування. Але належність степових культур енеоліту та доби ранньої бронзи до індоіранської мовної спільності не викликає сумнівів. Північно-західними сусідами індоіранців на теренах України наприкінці доби енеоліту виступають вже протослов’янські племена, які постали на північних відламах трипільського світу в ареалі поширення культури кулястих амфор. Становлення праслов’янських етнічних утворень пов’язане вже з добою бронзи.

Глава 2

Господарство

До питань господарства енеолітичних племен дослідники зверталися протягом усього їхнього вивчення. Кожного разу із нагромадженням нових даних висловлювалися різні думки щодо характеру основних форм діяльності та переваги однієї над іншою. Останнім часом практично не виникає сумніву, що населення лісостепової смуги території України належало до одного землеробсько-скотарського господарчо-культурного типу. Природні умови лісостепу відповідали осілому способу життя, надаючи в розпорядження людини родючі грунти для заняття землеробством, ліс — для будівництва, опалення та інших господарських потреб, пасовища — для худоби. Густа мережа великих і малих річок, струмків забезпечувала населення водою, а також правила за транспортні артерії.

Правобережний Український лісостеп займає Волинську, Хотинську та Подільську височини, де превалюють вертикальні ландшафти, а також Придніпровську височину, що сформувалася за умов підвищеного рельєфу на кристалічних породах Українського щита. Переважають типові чорноземи та сірі лісові грунти, що утворилися під широколистяними лісами. Дослідники відмічають, що в середню і пізню фази голоцену в лісостепу були широко розповсюджені соснові та широколистяні ліси, які на вододілах чергувалися з ділянками степу. У Правобережному лісостепу широколистяні та соснові ліси утворювали угруповання типу борів і субборів. Соснові розташувалися здебільшого по піщаних терасах річок, схилів ярів та балок. Широколистяні складалися з дуба і граба, з домішкою берези, ясеня, клену тощо. На території західного лісостепу був розповсюджений бук. Чагарниковий ярус утворювали такі рослини, як ліщина, жостер, крушина, калина, кизил тощо. Зволожені ділянки річок займали вільха та верба. Лісистість між Дністром і Дніпром у первісному вигляді становила близько 50 %, тоді як зараз лише приблизно 11 %. Щодо клімату, то, на думку дослідників, в інтервалі між 6000 і 4200 років тому, власне за час існування енеолітичних культур, спостерігається пізньоатлантичний кліматичний оптимум, який захопив і початок суббореального періоду. Клімат тоді був дещо прохолодніший влітку, тепліший взимку і більш вологий, ніж сучасний, що й сприяло розповсюдженню широколистяних лісів у долинах Дністра, Південного Бугу і Дніпра. В степовій зоні, зокрема в межах ареалу буджацьких типчаково-ковильних степів, де в IV тис. до н. е. мешкало населення культури Болград-Алдень, внаслідок покращання умов від зволоження територій область розповсюдження різнотравно-злакової рослинності поширилася на південь. Отже, склалися кліматичні умови, сприятливі для господарчої діяльності, зокрема землеробства і скотарства[210].

Останнім часом більшість дослідників вважає, що серед галузей господарства у енеолітичних племен лісостепу основним було землеробство. Але на думку Г. Ф. Коробкової, що грунтується на співвідношенні знарядь праці, притаманних тій чи іншій галузі, та співвідношенні фауністичних залишків свійських тварин та диких в комплексах окремих поселень, в окремих районах розповсюдження трипільської культури існувало шість варіантів господарства з переважанням тієї чи іншої галузі: землеробсько-скотарський, скотарсько-землеробський, скотарсько-мисливсько-землеробський, скотарсько-мисливський, скотарський, мисливсько-скотарський[211]. Звичайно не виключено, що на окремих поселеннях у певні періоди трипільці могли віддавати перевагу скотарству чи полюванню, які за співвідношенням знарядь праці, знайдених на поселеннях, превалювали над землеробством, але цей фактор може й не відбивати реальної ситуації. Розтинання туш тварин та обробка шкір відбувалася на поселенні, і тому знаряддя праці (ножі, скребки) лишалися тут, а землеробські (серпи) губилися чи викидалися (ламані) в полі. Крім того, частина землеробських знарядь, принаймні орних, виготовлялась, мабуть, з дерева і не збереглася. Більша чи менша кількість знарядь праці, пов’язаних із скотарством, знайдених на поселеннях, може лише свідчити про розміри стада, а не про переважання скотарства над землеробством. Щодо випадків, коли мисливської фауни було більше, ніж свійської, то це може бути пов’язано із зменшенням домашнього стада внаслідок історичних, екологічних обставин чи епідемій, коли поповнення м’ясного раціону мало відбуватися за рахунок полювання. Отже, треба гадати, що осілий спосіб життя, тяжіння поселень до родючих грунтів, землеробські знаряддя, застосування маси полови при будівництві можуть свідчити, що на всіх етапах і на всій території розповсюдження трипільського населення основою господарства було землеробство, яке, незважаючи на недороди в окремі роки, надавало сталих засобів до існування. Що ж до скотарства, то воно, на думку С. М. Бібікова, розвивалося гармонійно з землеробством, забезпечуючи останнє тягловою силою, а населення — м’ясною їжею.

Землеробство. Тривалий час вважалося, що землеробство енеолітичного часу було примітивним, мотичним, проте з нагромадженням нових даних з’явилися підстави для перегляду цієї думки. Зокрема, С. М. Бібіков, вважаючи, що вручну неможливо було обробити порівняно великі площі під зернові культури, розглядав землеробство трипільців як екстенсивне, польове, мотичне із застосуванням примітивної сохи, яку тягли бики. Пізніше він схилився до думки, що землеробство було екстенсивним, польовим, орним[212]. Сьогодні таке визначення сприймається більшістю дослідників. Таким самим вбачається і землеробство культури Болград-Алдень[213]. Для рихлення грунту застосовувалися рогові (можливо, й дерев’яні) рала, суковатки, а для розбивання грудок — рогові й кам’яні мотики. За палеоботанічними визначеннями, трипільці сіяли три види пшениці (одно- і двозернянку, спельту), ячмінь (плівчастий, голозерний), просо, бобові[214]. Саме такий набір культурних рослин був характерний і для носіїв культури Болград-Алдень та культури лійчастого посуду.

Питання розвитку первісного землеробства найкраще розроблено для трипільської культури. Пріоритет у цьому належить С. М. Бібікову. На прикладі пам’яток Середнього Подніпров’я йому вдалося показати значення землеробства в житті трипільців, зробивши деякі розрахунки. Виходячи з біологічної норми вживання рослинної їжі, врожайності культивованих злаків, визначається, що для забезпечення однієї людини рослинною їжею треба було засівати близько 0,3 га площі, або 2 га на сім’ю. Звичайно, такі площі в короткі передпосівні строки навряд чи можна було б підготувати, застосовуючи мотики; необхідні були б ефективніші способи рихлення грунту, а саме за допомогою примітивних рал. Щодо форм використання землі, то тут С. М. Бібіков схиляється до припущення на користь перелогу і залежі, коли відповідний колектив повинен був мати кілька земельних ділянок, з яких одні засівалися, а інші лишалися для природного відновлення родючості грунту. Палеодемографічні розрахунки на базі вихідних даних, запропонованих С. М. Бібіковим, було зроблено останнім часом для трипільських пам’яток кінця середнього — початку пізнього етапу Буго-Дніпровського межиріччя. Зокрема, було визначено зони землеробства ряду поселень. Для найменших з них з населенням до 200 чоловік (Мошурів) така зона мала становити близько 200 га, а для найбільших, з населенням до 14 тис. чоловік (Тальянки), — близько 12 тис. га. Спочатку, враховуючи лісистість регіону (50 % ), використовувалися вільні від лісу ділянки, а згодом посівні площі розширялися за рахунок вирубаного лісу. Значною була потреба у лісі, який використовувався для будівництва, опалення, приготування їжі, керамічного виробництва тощо. За розрахунками можливої площі, на якій міг бути вирубаний ліс, навколо кожного поселення визначились зони господарської діяльності їхніх мешканців, які включали землеробські угіддя, випаси худоби та ділянки заготівлі кормів. Для різних за розмірами поселень радіус цих зон становив від 1 до 9 км. Поступове виснаження грунтів, вирубка лісу поблизу поселень з часом змушували їхніх мешканців до переселення. Час існування поселення на одному місці визначається періодом життя двох поколінь, тобто близько 50 років. Отже, переселяючись з місця на місце, трипільці в процесі господарчої діяльності поступово вичерпали природні ресурси регіону, принаймні у Буго-Дніпровському межиріччі[215]. Вони були першими, хто завдав відчутної шкоди лісам південної смуги Буго-Дніпровського лісостепу.

Збирання врожаю відбувалося за допомогою крем’яних серпів. На ранньому та середньому етапах існування трипільської культури це були серпи з кількох коротких пластин, вкладених під кутом у вигнуту основу з рогу або дерева, а на пізньому — часто використовувалися довгі крем’яні пластини. За експериментальними даними, крем’яні серпи були досить ефективними, за продуктивністю праці відповідали мідним і лише вдвічі поступалися сучасним залізним[216]. Для обмолоту зерна застосовувалися молотильні дошки. Вкладиші для цих знарядь виявлено на поселенні біля с. Ворошилівка на Вінничині. Мабуть, вони також є на інших поселеннях, але не згадуються дослідниками, оскільки більшість колекцій не мають трасологічних визначень.

Зберігалось обмолочене зерно в спеціальних посудинах великих розмірів, які отримали назву зерновиків (їхня висота іноді сягає їм), а також у зернових ямах із стінками, обмащеними глиною і обпаленими.

Зерно розмелювали за допомогою кам’яних зернотерок, що є досить численною категорією знахідок на всіх поселеннях. Виготовлялись зернотерки з граніту, пісковику тощо, складалися з нижнього каменю — плити і верхнього — розтирача.

Тваринництво. Досить розвиненим у землеробських племен було тваринництво. За даними остеологічних визначень, стада більшості ранньотрипільських поселень складалися здебільшого з великої рогатої худоби; були також свині, дрібна рогата худоба (вівці, кози), коні. Є випадки (Лука-Врублевецька, Солончени І), коли в стаді переважали свині. На середньому етапі пріоритет був також за великою рогатою худобою, але на друге місце все частіше виходить дрібна рогата худоба, витісняючи свиню. Це стосується пам’яток Молдови (Нові Русешти), Побужжя (Сабатинівка І, Березівська ГЕС), Середнього Подніпров’я (Халеп’я, Коломийщина II) і Буго-Дніпровського межиріччя (Володимирівна). Зважаючи на те, що всі ці поселення тяжіють до південної смуги лісостепу, можна думати, що в цій екологічній зоні розведення дрібної рогатої худоби було більш раціональним, а можливо, така ситуація склалась під впливом населення степу. Говорячи про пам’ятки сабатинівського типу першої половини середнього етапу у Південному Побужжі, К. К. Черниш відмічає, що тоді саме, мабуть, існували зв’язки зі степом. З цим пов’язується розповсюдження на трипільських пам’ятках кам’яних булав і скіпетрів у вигляді стилізованої голови коня. Їх знайдено на поселенні Березівська ГЕС у Побужжі, а також далеко на заході у Хабешешті І. Йдеться навіть про інфільтрацію степового населення у трипільське середовище. На пізньому етапі географія пам’яток, де друге або навіть перше місце посідає дрібна рогата худоба, розширюється. Вони відомі не тільки в степовій зоні (Усатове), а й далеко на півночі у Київському Подніпров’ї (Сирець), Східній Волині (Троянів, Паволоч) і у Верхньому Побужжі (Сандраки). Всі згадані пам’ятки — найпізніші в системі Трипілля, тобто належать до того часу, коли степовики, вочевидь, починають інтенсивно проникати у лісостеп, впливаючи на господарську діяльність трипільців. Щодо племен усатівського типу в Північно-Західному Причорномор’ї, то в них із переселенням у степ взагалі відбувається перехід до пріоритетного розведення дрібної рогатої худоби. Свиня хоча й залишається в стаді як індикатор осілості, проте, на думку дослідників, її розведення господарчого значення не має. Кінь практично на всіх поселеннях трипільської культури посідає четверте місце і лише на усатівських займає третю позицію. У племен носіїв культури Болград-Алдень здебільшого переважну більшість складає дрібна рогата худоба, на другому місці — велика, на третьому — свиня і на четвертому — кінь. Це й не дивно, бо територія цього населення розташовувалася в степовій зоні. За даними палеозоології, за своїм складом стадо у носіїв культури лійчастого посуду було подібне до трипільського. Завжди переважає велика рогата худоба, потім ідуть свиня, мала рогата худоба і кінь. Таке ж стадо і в населення, що представляє культуру кулястих амфор.