Розділ «Частина друга Енеоліт та бронзовий вік»

Енеоліт та бронзовий вік

Розділ І

Населення в епоху енеоліту

Кінець V — початок IV тис. до н. е. позначений переходом населення Південно-Східної Європи від неоліту до енеоліту (мідно-кам'яного віку), основною ознакою якого вважається освоєння людством нового матеріалу — міді — та усталенням відтворюючих форм господарства, що мало велике економічне та соціальне значення.

Вважається, що перші металургійні досліди пов’язані з використанням самородної міді населенням Близького Сходу в VIII—VII тис. до н. е. Спочатку самородок сприймався як різновид м’якого каменю і лише потім був виділений серед інших матеріалів. З VII тис. до н. е. людство освоїло техніку механічного формування самородного металу (кування, вигинання, обрізку, свердлення, обточування) і лише з V тис. до н. е. — високотемпературне плавлення міді в горнах і виготовлення предметів із застосуванням лиття[126]. Більшість дослідників уважає, що перші відомості про метал потрапили в Європу саме з Передньої Азії через Балкани.

Початок енеоліту визначається дослідниками по-різному. Одні з них відносять до енеоліту комплекси археологічних пам’яток, в яких вже зрідка трапляється метал. Інші пов’язують цю епоху з появою важких мідних знарядь із зміцненими холодним куванням лезами (проушні сокири, тесла, долота), які сприяли подальшому розвитку продуктивних сил. Треті — з освоєнням плавлення і лиття міді. Деякі зарубіжні вчені взагалі не вживають термін “енеоліт”, включаючи пам’ятки, в яких з’являються перші мідні вироби, до пізнього неоліту, за яким відразу розпочинається бронзовий вік. Ці судження дослідників з відповідною аргументацією докладно розглянуті в працях В. М. Массона, В. Г. Збеновича та інших, і навряд чи доцільно зупинятись на них докладніше. В усякому разі, можна погодитися з думкою В. Г. Збеновича, який вважає, що слід пов’язувати з енеолітом ті культури, носії яких освоїли мідь, усвідомивши певні її переваги перед давно знайомими матеріалами. Археологічним свідченням цього є поява на ряді пам’яток певної культури мідних виробів сталих типів, нехай спочатку і нечисленних. Остання обставина може пояснюватися браком місцевої сировини, віддаленістю від металургійних центрів і шляхів доставки металу[127].

Освоєння людиною міді і вплив цього явища на подальший розвиток господарства та культури надзвичайний. І хоча найдавніший метал не спричинився до революції у розвитку продуктивних сил, оскільки його було мало, а знаряддя праці з нього були не набагато ефективніші за відповідні категорії виробів з кременю, інших порід каменю, кістки та рогу. Експерименти, проведені Г. Ф. Коробковою, виявили, що серп із кількома крем’яними вкладними майже не поступається мідному, а пізньотрипільський (з однієї великої крем’яної пластини) навіть ефективніший, та все ж таки зрушення продуктивних сил сталися. Перехід до використання знарядь з металу сприяв розширенню технічних можливостей у багатьох галузях виробництва, зокрема у деревообробці. Відповідні зміни відбулися в соціальній структурі. Плавлення і обробка міді вимагали відповідних знань і досвіду, тому з’являються перші спеціалізовані ремісники, котрі живуть за рахунок громади. Розподіл праці піднімається на новий щабель. Активізується міжплемінний обмін. Вироби з міді високо цінувалися і були престижними речами, засобом обміну, знаком соціального статусу, об’єктом культу і служили іноді мірою вартості. Необхідність у них стимулювала виробництво.

Населення енеолітичної пори на теренах України не мало власних родовищ міді і користувалося готовими знаряддями і зливками металу, які надходили в процесі обміну з населенням Балкан, де містилися і розроблялися родовища цього металу. Звідти ж були запозичені зародки відтворюючих форм господарства, зокрема землеробства, водночас із основними зерновими культурами. Останні потрапили туди з Передньої Азії, де вони були окультурені значно раніше.

Наприкінці неоліту на території Подунав’я склалося кілька етнокультурних труп населення, які сприяли енеолітизації теренів України. Це населення, відоме за археологічними культурами Боян, Хаманджия, Поляниця, Сава, Маріца, Градешниця, Ведастра, Вінча, Тордош, лінійно-стрічкової кераміки (КЛСК), було розповсюджене на територіях сучасних Румунії, Болгарії, Югославії, Угорщини, Чехії, Словаччини, Польщі, Молдови та західних областей України. Саме носії вище згаданих культур досить рано перейшли до відтворюючих форм господарства і познайомилися з міддю. Зокрема, населенням культури Вінча експлуатувалося відоме родовище Рудна Глава в гірничорудному районі Бор-Майданпек за 140 км на схід від Белграда, а населенням культури Маріца-Каранове V — рудник Ай-Бунар на півдні Болгарії.

Енеолітичне землеробське населення України утворювало північно-східну периферію високорозвинених культур Балкано-Дунайського регіону. До нього відноситься насамперед населення таких культур, як трипільська, Болград-Алдень, пізньолендельська, лійчастого посуду (КЛП), кулястих амфор (ККА).

Якщо за попередніх епох, за часів мисливців-збирачів господарчого розмежування між окремими етнічними групами населення практично не існувало, то в енеоліті у різних природних зонах створилися два світи — світ землеробів та світ скотарів. Перші мешкали переважно в лісостеповій зоні, другі — в степу. Кожен з них мав свій усталений спосіб життя. Заняття землеробством вимагало відносної осілості, будування довгочасових жител. Скотарі ж мали вести рухливе життя, мандруючи з гуртами худоби у пошуках пасовиськ. Їхні поселення — це здебільшого тимчасові літні або зимові стоянки з легкими будівлями, сліди яких можна виявити лише за знахідками вогнищ та скупчень залишків матеріальної культури (кераміка, знаряддя праці, кістки тварин тощо). Різні способи життя та господарства позначилися на культурі, ідеології, соціальних відносинах, формах власності тощо. Стосунки між землеробами й скотарями складалися, треба гадати, за різних часів по-різному — були вони й мирними, й войовничими. В першому випадку це був обмін продуктами виробництва у вигляді дарів ланів і лісів з одного боку і продуктів скотарства з іншого. Завдяки цим зв’язкам скотарі залучався до здобутків передових цивілізацій. У другому випадку це будо взаємне протистояння. Землеробсько-скотарське комплексне господарство могло повністю забезпечити населення за рахунок основних галузей (вироблялась і рослинна, і м'ясна їжа, а нестача останньої могла ще компенсуватися продуктами мисливства). Виходячи з цього, вище згадане господарство було більш сталим, не вимагало значних територій, бо переміщення населення здійснювалося на незначні відстані. Щодо скотарсько-землеробського господарства степової зони України, зокрема племен середньостогівської спільності, нижньомихайлівської та ямної культур, то їхнє населення було позбавлене сталих джерел рослинної їжі внаслідок обмеженного заняття землеробством за умов частої зміни місць проживання і змушене було добувати її шляхом обміну на продукти тваринництва та худобу у сусідніх землеробів або, що було, очевидно, простіше, захоплювати зерно під час військових походів. Скотарське господарство було більш ризикованим, ніж землеробське. Лихоліття, епізоотії призводили до масової загибелі худоби, зводячи нанівець поголів’я та позбавляючи засобів існування їхніх господарів, а таке, судячи з літописних джерел II тис. н. е. траплялося досить часто[128]. Це також спонукало до грабування землеробських поселень. Крім того, для випасу худоби, яка утримувалася переважно на підножному кормі, були потрібні значні території. Щоб зберегти степові пасовиська біля зимівок, скотарі мали влітку просуватися далеко в лісостеп, що могло призводити до сутичок з місцевими землеробами.

Глава 1

Етнокультурний склад населення. Побут і матеріальна культура

На теренах України за часів енеоліту землеробське населення мешкало переважно в її правобережній лісостеповій частині, що було зумовлено близькістю до Балканського центру, а також природними умовами, сприятливими для вирощування основних злакових культур.

Найбільшу територію від Пруту до Дніпра протягом усього енеоліту займало населення трипільської культури. На північному заході змінюючи одне одного мешкали племена лендельської культури, культури лійчастого посуду і культури кулястих амфор. У Закарпатті населення відоме за пам’ятками полгарської і баденської культур, а у пониззі Дунаю мешкали племена культури Болград-Алдень.

Трипільські племена. Від початку IV — до середини III тис. до н. е. практично вся лісостепова смуга Українського Правобережжя була заселена племенами трипільської культури, що отримала назву від поселення біля с. Трипілля на Київщині, відкритого і дослідженого В. В. Хвойкою наприкінці минулого століття. Саме тоді (1889) на теренах Румунії біля с. Кукутені поблизу м. Ясси Г. Буцуряну було відкрито багатошарове поселення, що стало широко відоме після розкопок Г. Шмідта у 1909—1910 рр. і дало назву західному варіанту цієї культури[129]. Отже, культура має подвійну назву — Кукутені — Трипілля.

Трипільська культура — одне з найяскравіших явищ первісного світу. Її дослідженню присвятили життя вчені кількох поколінь. Виявлено сотні і досліджено десятки поселень, написано велику кількість праць. На основі вивчення матеріалів встановлено землеробсько-скотарський характер господарства трипільців, вирішено ряд питань, пов’язаних з їхнім походженням, різними аспектами економіки, соціального устрою, ідеології та побуту. Хронологічне членування та картографування пам’яток дало змогу виділити локально-хронологічні групи пам’яток та їхні типи, що відповідають групам населення і окремим племенам, намітити шляхи розселення племен.

Питання походження конкретних етнокультурних груп населення дуже складні і здебільшого не можуть бути вирішені однозначно. Це стосується і походження трипільців. Вітчизняні й зарубіжні дослідники, що займалися цим питанням (Т. С. Пассек, С. М. Бібіков, В. М. Даниленко, К. К. Черниш, В. І. Маркевич, B. Г. Збенович, В. Думітреску, Г. Думітреску, С. Марінеску-Билку та інші), не дійшли спільної думки щодо участі в цьому процесі окремих етнокультурних груп. Деякі дослідники розглядали трипільську культуру як автохтонну, інші відводили головну роль прийшлим племенам. Власне, останнім часом участь у походженні трипільців прийшлого і місцевого населення приймається усіма, а розходження у тому, якому етносу віддати перевагу в цьому процесі. Зокрема С. М. Бібіков дійшов висновку, що у формуванні трипільської культури брали участь південні землеробські племена, які асимілювали місцеве мисливське населення[130]. Т. С. Пассек вважала, що основою було населення культури Боян (фаза Джулешті), яке прибуло із Подунав’я у Подністров’я та Побужжя, де під його впливом і частково на його базі склалася трипільська культура[131]. Р. Вульпе також вважав, що культура Прекукутені — раннє Трипілля сформувалася на базі культури Боян — Джулешті на території між Карпатами і Дністром, а згодом розповсюдилася у Побужжя[132]. За В. Думітреску та Г. Думітреску, у створенні цієї культури брали участь нащадки носіїв культури лінійно-стрічкової кераміки території Молдови та культури Боян, що/на фазі Джулешті розповсюдилася у південно-західні райони Молдови[133]. За C. Маринеску-Вилку, культура Прекукутені є результат синтезу культур Боян та КЛСК при відповідному впливі Вінчі, Тордоша і, можливо, Хаманджії[134]. Б. Комша вважав, що виникнення культури Прекукутені є наслідком ассиміляції носіїв культури лінійно-стрічкової кераміки племенами культури Боян, але не заперечував тієї можливості, що на заході її підосновою були носії культури Боян, а на сході — буго-дністровської[135]. В. М. Даниленко і В. І. Маркевич віддавали перевагу в цьому питанні носіям буго-дністровської культури, не заперечуючи, однак, участі й населення культури Боян[136]. В. Г. Збенович, розглянувши основний виробничий і побутовий інвентар, а також типи жител, систему господарства та ідеологію носіїв трипільської культури на ранньому етапі її розвитку, дійшов висновку, що жодна з визначених рис цієї культури не може бути виведена з буго-дністровської, але багато з них притаманні культурам Боян, КЛСК і навіть Кріш, хоча поки що незрозуміло, яким чином остання впливала на процес утворення нової культури, бо їх розділяє значний хронологічний проміжок. Що ж до буго-дністровської культури, то вона якийсь час існувала паралельно з раннім Трипіллям, але на периферії свого ареалу, про що свідчать знахідки в одному шарі ранньотрипільської (типу Сабатинівка ІІ1) і неолітичної кераміки на поселенні Пугач біля с. Костянтинівни Арбузинського району Миколаївської області[137].

Отже, підсумовуючи дані про походження культури Прекукутені — раннє Трипілля, можна сказати, що це був тривалий процес синтезу населення кількох культур. Почався він на рубежі V— IV тис. до н. е. з переселенням у Молдову і Трансильванію частини племен культури Боян. Тут вони мали контакти з носіями КЛСК на її останній фазі розвитку і при відповідному впливові населення культур Кріш, Вінча, Тордош і, можливо, Хаманджія виникло нове культурно-етнічне утворення, засвідчене матеріалами ряду поселень фази Прекукутені І у Південно-Східній Трансильванії (Ерестегін, Сфинту-Георге, Банку) і Західній Молдові (Траян-Дялул Вией, Борлешті). Кожна із згаданих етнічних груп зробила свій внесок у культуру нового утворення, що відбилося в матеріальній культурі.