Розділ «Частина друга Енеоліт та бронзовий вік»

Відомостей щодо організації металургійного виробництва бракує. Можна припустити, що на початку бронзової доби виготовлення дрібних бронзових виробів — шил, гачків, кілець — здійснювалося майстрами в індивідуальних господарствах. Пізніше індивідуальний характер виготовлення металевих речей також зберігся. На це вказують знахідки скарбів знарядь праці та ливарних форм, а також поховання ливарників. Майстри-металісти, споряджені сировиною та відповідним реманентом, мандрували від селища до селища, продаючи свій товар та виконуючи поточні замовлення. Звичайно, що “продаж” за відсутністю грошового еквівалента був досить умовним. Реально ж відбувався обмін металевих речей на іншу продукцію (хліб, сіль, худобу).

Рештки бронзоливарного виробництва, виявлені на поселеннях та поряд з ними, свідчать про те, що загальнопоселенські чи громадські майстерні задовольняли не лише потреби свого селища, а, мабуть, і кількох сусідніх. З огляду на організацію металургійного виробництва цікаві деякі спеціалізовані селища Донбасу та Подоння. На поселенні Усове Озеро та Мосолівському селищі Воронезької області у багатьох житлах виявлено ливарні печі, глиняні матриці й кришки, різноманітні кам’яні знаряддя для подрібнення руди та обробки відлитих речей. Складається враження, що до ливарного виробництва було причетне майже все чоловіче населення згаданих селищ. Одні займалися, напевне, постачанням чи й видобутком руди, інші плавили бронзу та виготовляли з неї необхідні предмети. Можливе й існування поселень, які спеціалізувалися на видобутку та первинній обробці мідної руди, що завершувалася одержанням злитків металу. Напівфабрикати йшли на обмін, стаючи з часом найзручнішим еквівалентом обміну. Такий тип організації виробництва мав уже риси товарного, необхідною сходинкою до ремісничого виробництва у суспільствах раннього залізного віку, у тому числі і ранньокласових.

Деревообробне виробництво

Дерево продовжувало посідати важливе місце у господарстві племен доби бронзи. З нього будували житла, господарські споруди, поховальні конструкції, виготовляли вози та човни, орні та землеробські знаряддя, предмети озброєння: сагайдаки, щити, луки, різноманітні речі побутового призначення: посуд, футляри, руків’я для металевих та кремневих знарядь, використовуючи в основному місцеві породи дерева. У лісостепу переважали сосна, береза, ялина, ліщина, дуб, липа, граб, а в степу, де ліси займали долини, заплави та тераси річок, — сосна, граб, бук, дуб, липа, тополя[364].

Давні майстри добре знали і враховували фізико-хімічні властивості різних порід дерева. Особливо широко використовували дуб, ясень, березу, вільху та сосну. У лісостепу головним матеріалом при побудові жител, як наземних, так і заглиблених, були стовбури дерев, здебільшого дуба. У степових регіонах, де фундаменти переважно були кам’яними, частіше трапляється оброблена деревина правильних геометричних форм — бруси, дошки, горбилі. Заглиблені частини землянок та поховальних споруд нерідко обличковувалися деревом. Майстри вміли з’єднувати дошки за допомогою шпилів та пазів, будувати зруби.

Дерево було незамінним при виготовленні довбаних човнів-однодеревок. Їх робили з товстих стовбурів дерев шляхом випалювання з наступною обробкою сокирами та теслами. На сьогодні майже бракує вірогідних знахідок таких човнів, що відносилися б до бронзової доби (рис. 163). Але ж вони відомі як для більш раннього, так і для пізнішого часу. Крім того, наявні поховання з Полтавської та Київської областей, де кістяки містяться у довбаних колодах, які імітували човни-довбанки.

Чи не найбільшу цінність серед дерев’яних виробів становлять засоби пересування, зокрема колісний транспорт. Вози або ж їхні деталі, головним чином колеса, є одним із показових елементів поховань індоіранських племен ямної та катакомбної культур. Колеса укладалися навпроти кутів поховальної ями або ж використовувалися як заслінка, що закривала вхід до катакомби. Серед колес вирізняються дископодібні — вирізьблені з цілого шматка деревини, дво- та трискладові. Складові частини колес з’єднувалися за допомогою штифтів або шкіряних пасів. Кузови возів за формою були гратчасті, арочні, у вигляді платформи. У другій чверті II тис. до н. е. з’являються колеса із шпицями та новий тип легкої бойової колісниці, запряженої кіньми. На виготовленні колісниць спеціалізувалися окремі ремісники (рис. 177)[365].

Рис. 177. Дерев'яний візок ранньокатакомбної культури з кургану біля м. Кам’янка-Дніпровська. Реконструкція Л. А. Черних.

Поширення колісного транспорту відіграло важливу роль у розвитку палеоекономіки на теренах України, висунувши на чільні позиції ті племена, які запровадили колісний транспорт першими, а саме індоіранські.

Велике значення у господарстві індоіранських племен мали дерев’яні знаряддя для обробки землі. Найпримітивнішими з них вважаються палки-копачки, палиці з кремінними, кістяними та бронзовими наконечниками[366]. Особливу групу землерийних знарядь становили дерев’яні кілки з обпаленим кінцем. Однак найцікавішими видаються найдавніші орні знаряддя, також виготовлені з деревини. Зокрема, дерев’яне рало з поховання катакомбної культури біля с. Балки Запорізької області[367], два плуги із Сумської та Чернігівської областей. У більш пізній час наральники виготовляли з металу, але самі знаряддя лишалися дерев’яними.

Незамінним було дерево у побуті. Судячи з поховальних знахідок, дерев’яний посуд використовувався і для господарчих потреб, і як ритуальний. Залежно від технології виготовлення посудини можна розділити на довбані, плетені та бондарні. Останні складалися з окремих шматочків деревини, скріплених металевим дротом, скріпами чи заклепками. Металеві елементи виконували одночасно і конструктивну і декоративну функції. Плетений посуд звичайно виготовлявся з липової та березової кори (берести), яка особливо гарно гнеться. Дерев’яними були ложки, ступи, довбні, найрізноманітніші руків’я до ножів, шил, сокир, серпів тощо. У деяких похованнях знайдено залишки знарядь, котрі дають уявлення про те, як саме бронзові та кам’яні сокири скріплювалися з дерев’яними руків’ями за допомогою шкіряних ремінців, та розклинювання деревини.

У виготовленні озброєння теж не останнє місце посідала деревина. З неї виробляли древки стріл, списів, руків’я бойових сокир та булав, а також луки та щити. В Одеському археологічному музеї експонується дерев’яна основа щита, знайдена біля с. Борисівна. Згідно з реконструкцією цей щит був обтягнутий шкірою, прикріпленою до основи за допомогою бронзових заклепок, розміщених у вигляді складної фігури — ромбо-свастики[368]. Існує й інше припущення, за яким дерев’яна основа борисівського щита була вкрита бронзовим листом, знятим перед покладенням щита до могили.

Головні прийоми обробки деревини, що були винайдені задовго до початку бронзової доби, удосконалюються упродовж усього її існування. З’являється й багато нових прийомів. На це вказують, по-перше, численні знаряддя праці, призначені для роботи з деревиною, по-друге, рештки дерев’яних виробів, що збереглися, свердлені кам’яні та втульчасті бронзові сокири, а також кельти — сокирки з колінчастим держаком. Для виконання ж більш тонких та складних операцій використовувалися такі спеціальні металеві знаряддя, як долота та стамески. Остаточна обробка поверхні деревини могла здійснюватися скобелями, стругальними ножами, абразивами. Використання у роботі з деревиною свердла засвідчене знахідками просвердлених виробів. Відома технологія свердління за допомогою трубчастого кістяного свердла з підсипкою вологого піску. Такий прийом добре знаний за етнографічними та експериментальними даними[369]. Отвори також могли пробиватися за допомогою розжареного металевого стрижня.

Під час роботи з деревиною значні складнощі виникають при скріпленні окремих шматків дерева. Розкопуючи житла та поховальні споруди бронзової доби, вдалося виявити декілька типів вузлів: “у стик”, “в обло”, “в лапу”. У низці випадків зафіксовано додаткові кріплення у вигляді дерев’яних шипів, нагелів. З’єднання шпунтами багаторазово простежене на складених колесах. Загалом же слід відзначити, що майстри, які займалися деревообробкою, вже володіли досить широким набором спеціальних знань.

Реконструкція дерев’яних жител та поховальних споруд дає підстави припускати, що давні майстри-будівельники вживали такі поняття, як “вертикаль” та “горизонталь”; вірогідно, знали “висок”. Особливо складним було виготовлення возів та колес. За підрахунками В. П. Шилова на виготовлення візка слід було видовбати близько 2000 отворів різної величини. Виготовлення монолітних і особливо складених коліс потребувало вміння вимірювати радіус, діаметр, визначати центр околії, використовуючи циркуль тощо.

Немає сумніву, що кожен чоловік за доби бронзи володів сокирою та основними прийомами обробки дерева. Однак цієї пори ужитковими стають такі вироби, виготовлення яких, вимагало особливої майстерності. Це насамперед візки з колесами, цільними, складеними та на шпицях. Їх робили, напевне, окремі майстри-ремісники, які обслуговували кущ поселень. У такому ж становищі могли бути майстри-бондарі.

Обробка кістки та рогу

Обробка кістки та рогу не становила визначального напряму серед виробничих технологій бронзової доби, але посідала помітне місце у господарстві усіх без винятку етнічних утворень на теренах України. Традиції косторізної справи сягають в Україні верхнього палеоліту. Відтоді навички обробки кісток та рогу передавалися від покоління до покоління упродовж тисячоліть. Великою перевагою саме цього виробництва є наявність сировини. Практично всі частини кістяка забитої тварини майстер міг використовувати. Але перевагу надавав тим кісткам, які вже мали задану форму і не потребували трудомісткої обробки, наприклад рогу, нижнім щелепам, лопаткам, трубчастим кісткам ніг, масивним тазовим крижам, альчикам, копитам, зубам. Зуби, зокрема ікла, використовувалися здебільшого як амулети, але й вони вимагали певної обробки, свердління отвору для підвішування. Окрім пересічної, існувала й дефіцитна сировина на кшалт слонової кістки, рогу благородного оленя. В окремих випадках послуговувалися як сировиною кістками людини. Робилося це свідомо і було пов’язане з певними магічними віруваннями.

Розвиток металообробки не спричинив згортання косторізної справи, як це було у випадку з обробкою кременю. Навпаки, у культурах з високим рівнем металообробки спостерігається процвітання косторізної справи. Мабуть, дався взнаки ефект використання металевих інструментів для обробки кістки. Найбільші серії кістяних речей походять із пам’яток доби пізньої бронзи на теренах Південної України, в ареалі поширення іраномовних племен, а також культури Ноуа Середнього та Верхнього Подністров’я.

Серед знарядь праці з кістки та. рогу важливе місце посідали такі, що слугували для обробки землі (рогові мотики), копання (спеціально оброблені лопатки великих тварин), гірничовидобувної справи (кайла з рогів диких тварин), збирання врожаю (серпи та основи крем’яних серпів із нижніх щелеп великої рогатої худоби). З кістки нерідко робили ручки ножів, шил, кинджалів.

Значна кількість кістяних знарядь праці у скотарських племен була задіяна у технологічному циклі обробки шкіри. На стадії волосозгонки та мездріння використовувалися зубчасті знаряддя із кінських та бичачих лопаток, струги з ребер великих тварин, скобелі. Відтак — тупики з нижніх щелеп тварин для розминання шкіри, “ковзани” з п’ястних та плюсневих кісток, що прив’язувалися до босої ноги, для прасування шкіри. Широко вживалися лощила, вирізані з ребер. Напинання шкір здійснювалося за допомогою невеликих шпильок із фігурними голівками. Велику кількість знахідок складали проколки, виготовлені з променевих кісток.

У ткацькому, шевському ремеслах, прядінні та плетінні послуговувалися кістяними кочедиками, проколками, голками, шилами, шпильками із фіксованою голівкою, гребенями, пряслами. У виробництві кераміки — кістяними штампами, лопаточками, “олівцями” у кістяній оболонці, писалами для нанесення орнаменту та написів по сирій глині.