Розділ «Частина друга Енеоліт та бронзовий вік»

Існує думка, що свійський кінь з’явився у населення городоцько-здовбицької культури шнурової кераміки[340]. Але в культурах шнурової кераміки, найрозповсюдженіших у цей період у лісостепу, відсутні деталі упряжі. Разюче змінюється становище у середній період, коли майже на кожному поселенні виявлено кістяні, а згодом і бронзові, псалії. Про значну роль коня у господарстві лісостепового Правобережжя за доби пізньої бронзи свідчать досить часті знахідки глиняних фігурок коней.

Відмінним був розвиток скотарства у поліських районах України. Напевне, при низькому рівні розвитку виробничих сил своєрідний ландшафт Полісся мав свої позитивні сторони для заняття скотарством. Багаті пасовиська, велика кількість води та ліси притягували людей. Фауністичний матеріал у поліських грунтах зберігся погано, тому відсоткове співвідношення видів не зовсім зрозуміле. Однак більш за все розводили велику рогату худобу, порівняно багато було свиней. Значну роль у господарстві відігравали дрібна рогата худоба та коні. Тип господарства, що базується на розведенні великої рогатої худоби, давав можливість поєднувати його із землеробством. Палеозоологи зазначають, що у племен Полісся особливо масштабним було скотарство[341]. Це пояснюється передусім сприятливими умовами для розведення худоби. Як відзначають етнографи, ще до недавнього часу свині тут утримувалися в напівдикому стані. Рано навесні їх виганяли у ліси та на болота, де вони харчувалися жолудями, горіхами, коріннями та рибою. Восени, з настанням холодів, свині самі поверталися у село та приводили з собою молодняк і диких родичів. Коней у Поліссі було мало навіть за доби пізньої бронзи. У списках фауни вони завжди стоять на останньому місці[342]. На думку етнографів, у Поліссі кінь так і не зміг витіснити бика. Показово, що до XIX ст. коні тут практично не розмножувалися. Потомство народжувалося настільки слабким, що його майже одразу знищували. На енеолітичному поселенні біля с. Гришівка Чернігівської області знайдено кістки собаки. Виходячи з їхньої великої кількості, можна зробити припущення, що цих тварин розводили не лише для полювання та щоб допомагали пастухам, а й для їжі. Пізніше, за доби середньої та пізньої бронзи, кісток собак трапляється мало. Можливо, це свідчить про те, що собаки більше не вживалися у їжу і їх використовували лише для охорони худоби. Це підтверджується декількома випадками поховання собак біля людини. Для розуміння того, яким було скотарство, велике значення має з’ясування питання про характер випасу та утримання худоби взимку. Будь-яких спеціальних споруд, в яких узимку утримувалася б худоба, не знайдено. Деякі дослідники вказують на існування громадських загонів, розташованих у центрі поселення[343]. Не викликає сумнівів, що головною проблемою у скотарів були корми, які доводилося запасати навіть у степових районах, де худоба більшість часу перебувала на паші. Основним кормом було сіно. В умовах лісу велику роль також відігравали листя, гілки, молоді дерева. Заготівля кормів провадилася руками або серпами-сікачами з кременю чи бронзи. Найбільш реально поширеною за доби бронзи формою тваринництва було придомне з вільним або пастушим, з щоденним поверненням худоби на поселення, випасом. З вільним випасом пов’язане виникнення різноманітних загород, кам’яних стін, рівчаків, якими відгороджувалися від тваринного світу поселення, лани, городи. Крім того, вільний випас худоби в безпосередній близькості від поселення міг призвести до потрави сінокісних угідь, які використовувалися для заготівлі кормів на зиму. Тому більш імовірне пастуше тваринництво, можливо, з незначними перегонами — на відстань 10—20 км, які давали можливість прилеглі сінокісні угіддя зберігати для заготівлі кормів на зиму. У степових районах з добою бронзи деякі дослідники пов’язують виникнення кочового скотарства. Але це питання поки що залишається відкритим, принаймні для теренів України. За писемними та етнографічними джерелами в євразійських степах кочове скотарство завжди базувалося на розведенні овець та коней. На початку II тис. до н. е. в українських степах переважало розведення великої рогатої худоби. Яскравим прикладом цього є склад михайлівської череди. Осілість та домінуюча роль великої рогатої худоби не говорять на користь кочового скотарства. Більш імовірно, що серед степових племен доби ранньої та середньої бронзи існували племена, які на літні місяці залишали свої поселення та відходили на північ на десятки кілометрів. Форми відгонного, аж до кочового, скотарства залежно від багатьох обставин, як природних, так і соціальних, могли змінюватися.

Головною проблемою утримання худоби майже на всій території України були корми. І зумовлена вона була в основному не так холодними зимами, як глибоким сніговим шаром, точніше, крижаною плівкою, утворюваною на ньому, що перешкоджало тваринам добувати собі їжу навіть з-під неглибокого снігу. Таким чином, заготівля кормів була вкрай необхідною. Як відзначалося, головним кормом було сіно, а в умовах лісу велику роль відігравали листя, гілки, молоді пагони дерев. Використовувалася також і солома, особливо просяна, яка, на думку фахівців, не поступалася калорійністю сіну. Можна зробити припущення, що основним був м’ясний напрям тваринництва. Погляд, згідно з яким критерієм молочного спрямування тваринництва служить перевага великої рогатої худоби, навряд чи вірний. Етнографи та палеозоологи стверджують, що надійнішим критерієм є вік забійної худоби. На теренах України надто мало свідчень молочного напряму тваринництва. Майже повністю відсутні тут дірчасті друшляки, яких багато за доби середньої бронзи на території лісостепової частини Правобережної України. Навряд чи слушно судити про рівень молочного господарства лише по наявності чи відсутності друшляків. Доїння корів аріями у другій половині II тис. до н. е. зафіксоване у «Рігведі»[344]. Існує також повідомлення Геродота про те, що скіфи доїли кобилиць та збивали масло у дерев’яних посудинах[345]. Згідно з етнографічними даними населення Комі виготовляло сир у мішечках з тканини й глиняних друшляків також не мало.

Таким чином, специфіка господарства в різних районах була різною та, мабуть, понад усе залежала від господарських традицій, що склалися в енеоліті. Важливим джерелом для характеристики скотарства є знаряддя праці, виготовлені з кістки та рогу. Трасологічний аналіз дає змогу виокремити інструменти для різних робіт із шкірою. Так, для розробки туш та первинної обробки шкіри використовувалися ножі, скребачки, скобелі, для міздріння шкір — ножі, ножі-стамески, струги, тупіки. Останні виготовлялися здебільшого із щелеп великої рогатої худоби. Ще одну групу становлять скребачки, зроблені із копитних фаланг коней. Вони слугували для пом’якшення шкіри та розгладжування на ній зморщок. В етнографічній літературі їх називають шкуром’ятками чи розбивальниками. Багато знарядь виготовлялося з великих кісток, найчастіше щелеп. Існували також знаряддя, названі «ковзанами». Слушною є думка С. А. Семенова, що ці своєрідні вироби призначалися для обробки шкіри[346].

Готова шкіра йшла на різні потреби, насамперед на пошиття одягу та взуття. З цією діяльністю пов’язана значна кількість швайок, голок та проколок, виготовлених переважно із трубчастих кісток. Велику групу знарядь становлять різноманітні муфти, руків’я, основи для кременевих серпів. Трапляються кістяні знаряддя, використовувані у керамічному виробництві. Це лопатки для зняття зайвої глини та знаряддя для нанесення орнаменту.

За бронзової доби, головним чином у середній та пізній періоди, з кісток у великій кількості виготовляли предмети кінної упряжі, зокрема псалії. Звичайно, є бажання хоча б приблизно оцінити як кількість поголів’я на поселенні, так і кількість м’яса, що припадала на душу населення. Залучаючи етнографічні дані та приймаючи середній забійний вік за одиницю, можна припустити, що велика рогата худоба забивалася у віці не менше як у чотири рази більшому, ніж у свині, у три рази, ніж у коня, та у півтора раза, ніж у дрібної худоби. Взявши середній забійний вік свині за одиницю, дрібної рогатої худоби за півтора, коня за три, великої рогатої худоби за чотири, можна отримати виправданий коефіцієнт, перемножуючи на який кількість кісткових залишків відповідних видів у остеологічному матеріалі того чи іншого поселення матимемо реальний склад стада. Зробивши подібні розрахунки щодо поселень раннього залізного віку, Ю. О. Краснов дійшов висновку, що вони складалися приблизно із 50 осіб та мали реальне стадо із 70—100 голів. Дослідження скотарства на поселенні зрубної культури Усове Озеро дає можливість припустити, що на ньому одночасно існувало 15—20 голів великої рогатої худоби, 10—20 голів коней, 30—40 овець та кіз, 15—20 свиней, що загалом складало стадо із 80—100 голів. На поселенні східнотшинецької культури Пустинка у стаді було приблизно 100—120 голів.

На зиму поголів’я худоби скорочувалося, оскільки населення не мало змоги заготувати достатню кількість кормів. Базуючись на етнографічних даних західносибірських татар, Л. М. Плетньова вважає, що на зиму залишали лише необхідну для розмноження худобу[347]. Виходячи із зроблених підрахунків, можна припустити, що на поселеннях доби бронзи до зими забивалося близько 40—45 голів різних порід, що приблизно становило майже половину літнього стада. При середній вазі 20 пудів за голову забита худоба давала понад 80 пудів м’яса. Якщо на поселенні мешкало 100—120 осіб, то на кожного припадало близько 0,5 кг м’яса в день. Приблизно ті самі відомості приводить Ю. О. Краснов[348]. Забивання за короткий час великої кількості худоби потребувало вмінь запасати м’ясо на майбутнє. Його коптили, сушили, солили, заливали смальцем у глиняних горщиках тощо.

У цілому аналізуючи дані, які характеризують скотарство та землеробство доби бронзи, доходимо висновку, що в більшості районів України харчовий раціон забезпечувався в основному завдяки скотарству.

У господарстві племен України, яка багата лісами та водоймищами, різноманітною дикою фауною, полювання, звичайно, посідало значне місце. На різних поселеннях знайдено кістки лося, зубра, оленя, ведмедя, дикого кабана, борсука, лисиці, зайця та інших, дрібніших тварин.

Таким чином, полювання могло значною мірою компенсувати відсутність м’ясної їжі. Про вагому роль полювання свідчить також велика кількість крем’яних, кістяних та бронзових вістер до стріл та дротиків. Форма та розміри цих знарядь різноманітні, що пояснюється, напевне, особливістю полювання на різні види тварин. Можна говорити про загальну тенденцію зменшення ролі полювання в господарстві племен доби бронзи від її раннього до пізнього періоду. Свійські та дикі тварини за енеоліту у племен городсько-волинського варіанта пізньої трипільської культури становили відповідно 72 та 28 %. За доби ранньої бронзи їхнє співвідношення не дуже змінюється. На Ісковщині — поселенні середньодніпровської культури на Дніпрі — кістки свійських тварин становлять 55 %, диких — 45 %. На поселенні зрубної культури відповідно 90,3 та 2,6 %.

Значно більше відомостей, що висвітлюють роль полювання у Північній Україні, маємо для доби пізньої бронзи. Вони свідчать про різке скорочення полювання та зменшення питомої його ваги у господарстві. Так, на Собківському поселенні білогрудівської культури кістки свійських тварин становлять 83 %, диких — 17 %. У чорноліській культурі кістки диких тварин становлять лише 8 % від загальної кількості.

Цікаві зміни спостерігаються у складі дикої фауни. На відміну від раннього періоду бронзової доби, де кістки належали в основному таким великим тваринам, як олень, лось, зубр, в пізній більше кісток дикого кабана, лисиці, бобра, борсука, зайця. Це головним чином хутряні звірі, яких убивали перш за все з метою отримання хутра.

Незважаючи на наявність цілої низки озер, річок та інших водоймищ, здавалося б, стимулюючих рибальство, археологічних відомостей, які б вказували на це заняття в добу бронзи замало. Невелику кількість кісток риб зафіксовано лише на деяких поселеннях. Так, на поселенні Сердюково-2 Харківської області знайдено кістки коропа. На поселенні культури шнурової кераміки біля с. Ставок — кістки щуки. Кістки та луску риб виявлено в кількох житлах поселень Пустинка, Усове Озеро, Іллічівка. Із поселення Усове Озеро маємо кістяний гарпун.

При розкопках чорноліських Московського та Лубенецького городищ знайдено два кістяні гарпуни поворотного типу. Із Середнього Подніпров’я походять два бронзові гарпуни. О. І. Тереножкін відносить їх до чорноліської культури на тій підставі, що вони відлиті в широко розповсюджених тут формах за технікою воскової моделі. Слід відзначити, що дуже рідко, переважно на поселеннях зрубної культури, трапляються також грузила.

Висловлене дає підставу припустити, що порівняно з енеолітом рибальство значно скоротилося і в господарстві не відігравало великої ролі.

Явне пожвавлення риболовлі спостерігається у степових племен доби пізньої бронзи. На поселеннях сабатинівської культури уздовж Південного Бугу знайдено значну кількість кісток великих риб. Переважали залишки вирезуба з вагою окремих особин до 4 кг. Найбільшою ж здобиччю рибалок були соми довжиною до 2— 2,5 м та вагою 9—10 кг. Ловили також судаків, сазанів, лящів, красноперів, пліток. Показовим є факт, що одне з приміщень поселення Ушкалка на Дніпрі використовувалося для переробки риби[349].

Наприкінці II тис. до н. е. розквіт рибальства зафіксований у носіїв кобяковської культури, що мешкали у дельті Дону. Велика кількість кам’яних грузил так званого кобяковського типу вказує на поширення сітьового рибальства. Серед виловлених риб переважав сом (довжина до 1,65 м) та судак, третіми йшли осетрові[350]. Слід додати, що грузила кобяковського типу виявлені у носіїв білозерської культури на Дніпрі та Південному Бузі та у бондарихінського населення на Орелі. Отже, наприкінці доби бронзи спостерігається виразний перехід до сітьового лову риби на півдні України.

Глиняний посуд у господарстві племен бронзового віку займав значне місце. Судячи з відбитків пальців, що збереглися на деяких посудинах, його виготовляли в основному жінки. Слід відзначити, що за енеоліту у деяких регіонах України, перш за все у трипільців, гончарне виробництво посуду було дуже розвиненим. Збереглися гончарні печі. Посуд відрізнявся розмаїттям форм, чудовими технологічними якостями, вигадливою орнаментикою. Дослідники припускають існування у трипільському середовищі ремісників-гончарів, які обслуговували не лише мешканців свого селища, а й сусідів. Кераміка ж доби бронзи за всіма показниками поступається трипільській. Уся вона ліпна, виготовлена стрічковим способом, що добре простежується на уламках із пошкодженим верхнім шаром поверхні. Грубина глиняних джгутів коливається від 1 до 2 см. Денця формувалися окремо, а потім з’єднувалися із стінками, утворюючи іноді невеликий піддон. Для потовщення вінець до верхнього краю прилаштовувався ще один глиняний джгут. Більш-менш ретельно посудини згладжувалися зсередини та ззовні. На теренах лісостепового Правобережжя був поширений звичай ангобувати пбсудини ледь підфарбованою рідкою глиною. У технології виготовлення посуду протягом бронзової доби особливих змін не відбувається. Винятком є чорне лискування, що з’явилося наприкінці доби бронзи.

Керамічний посуд різних регіонів мав свої особливості. Хоча для окремих хронологічних періодів відомі подібні типи, орнаменти та прийоми їх нанесення на поверхню виробу. Так, на поширеній ледь не на всіх теренах України кераміці доби ранньої бронзи (рис. 164) спостерігається шнуровий орнамент (рис. 165), середньої — поглиблено-прокреслений, пізньої — валиковий (рис. 166). Майже увесь посуд виготовлявся з глини, до якої додавалися різні домішки, частіше пісок. Грубий пісок або випалений подрібнений камінь та граніт характерні для кераміки доби середньої бронзи. У пізньому ж її періоді до глини починають додавати шамот, слюду, графіт, тальк, вапняк тощо.

Рис. 163. Рештки довбаного човна з Ізюмщини.