Розділ «Частина друга Енеоліт та бронзовий вік»

1 — м. Брянка, поховання зрубної культури у кам’яній скрині; 2 — Бондариха; 8 — Бобриця, селище лебедівської культури; 4 — Оскол, селище бондарихінської культури; 5 — Воронезька ГЕС, селище зрубної культури

Донецький гірничо-металургійний центр, найдавніший в Україні, обмеживши кавказький вплив, став головним постачальником бронзових виробів на терени Лівобережної України. Правобережні праслов’янські племена (носії культур тшинецько-комарівської спільності) власної металургії практично не мали. Доказом тому є майже повна відсутність знарядь праці, пов’язаних із бронзоливарним виробництвом, а також незначна загалом кількість металевих виробів, репрезентованих головним чином прикрасами. Хімічний аналіз цих речей вказує на використання металу балкано-карпатського походження. Типологічна схожість виробів Правобережної України та південно-західних сусідів, засвідчує, що вони переважно потрапляли до наших споживачів у готовому вигляді. Об’єктивності ради слід зазначити, що слабкі прояви можливих давніх мідних копалень виявлено на Правобережжі. На дні котлованів біля с. Великий Мідськ Рівненської області геологи знайшли кам’яні сокири та невиразні уламки глиняного ліпного посуду. Час функціонування згаданих копалень визначити не вдалося. Незначні прояви мідяних пісковиків є й на півдні Тернопільської області у Городенківському районі. Геологи не виключають видобуток руди там у давнину.

Наприкінці бронзової доби ситуація з металургійним виробництвом істотно змінилася. Донецький гірничо-металургійний центр на кінець II тис. до н. е. практично припиняє своє існування. Різко скорочується кількість металевих виробів у вжитку. Брак металу дається взнаки: на багатьох селищах трапляються крем’яні серпи, а відливка бронзових припиняється. Це тим більше показово, що за час існування Донецького гірничо-металургійного центру крем’яні серпи вийшли з ужитку взагалі, витіснені металевими. Занепад місцевої металургії проявляється і у тому, що на Лівобережжі з’являються чужі, привезені здалеку металеві вироби і цілі скарби імпортних бронзових речей. Можливо, вони походять із металургійного центру, що виник у другій половині II тис. до н. е. в степовій Правобережній Україні, відомий під назвою Інгуло-Красномаяцький[355]. Не маючи власної сировини, металурги отримували її з Трансільванії, звідки, як свідчать спектральні аналізи, надходять мідь та олово для північнопричорноморських майстрів. Іноді копіювалися вироби трансільванських майстрів, при загальному переважанні власних оригінальних форм. Вплив карпатського, зокрема трансільванського, осередку триває аж до кінця бронзової доби, хоча найпізніший в Україні Кардашинський центр металообробки відзначається самобутністю бронзових виробів, відмінних від трансільванських.

На останню чверть II тис. до н. е. припадають і перші на теренах України ознаки місцевого видобутку та використання заліза[356]. Найбільше їх виявлено на півдні, у зоні розселення іраномовних племен. В одній із господарчих ям поселення сабатинівської культури Ташлик 1 на Південному Бузі знайдено залізне шило та шматки шлаків. Цей комплекс датується XIII ст. до н. е. Залізну шпильку виявлено разом із керамікою комарівської культури у кургані біля с. Городище Львівської області (рис. 170).

Серійне виробництво залізних та біметалевих речей фіксується протягом трьох наступних століть у племен білозерської культури. Із заліза виготовлялися виключно знаряддя праці (одно- та дволезові ножі, мініатюрні кинджали, шила), й лише одного разу відмічені залишки залізної фібули. У цей же час навички обробки заліза поширюються і на лісостепові регіони. На селищі бондарихінської культури Лиманське Озеро на Сіверському Дінці виявлено залишки залізоробного горна із залізним злитком (коржем) на дні[357]. У прафіно-угорських бондарихінських племен також виявлено окремі залізні речі (ніж, шило). Є певні ознаки залізоробного виробництва у праслов’янських племен білогрудівської культури. Але значно більше їх у фрако-іллірійського населення Середнього та Верхнього Подністров’я. Усі знайдені залізні речі зроблені із металургійного кричного заліза, а за формою повторюють бронзові прототипи, що свідчить про їхнє місцеве виробництво. Виготовлення перших залізних речей відбувалося ще у системі бронзоливарного ремесла і було зумовлене хронічною нестачею сировини (міді та олова) в Україні. Таким чином, бронзовий вік у заключній своїй стадії стає своєрідним прологом до доби раннього заліза.

Рис. 171. Бронзовий ніж із м. Краматорська, катакомбна культура.

Рис. 172. Ливарна форма зрубної культури із с. Пилипчатине.

Уявлення про технологію бронзоливарного виробництва дають як самі речі, так і ті знаряддя, за допомогою яких вони виготовлялися. Щонайдавніші бронзові вироби одержані шляхом кування металу у розігрітому чи холодному вигляді. Однак головним засобом виготовлення речей за доби бронзи виступає литво. Поширені в основному були два типи ливарних форм: керамічні та кам’яні. На використання глиняних чи навіть земляних матриць за ранньобронзової доби у лісостепу вказують результати спектрально-аналітичного дослідження бронзової сокири, знайденої біля с. Дерев’яне Кам’янець-Подільського району. На знарядді добре помітні ніздрюваті натьоки та дрібні вищербини, що є відтворенням у матеріалі вад недбало оброблених стінок ливарної форми. Переважну кількість подібних ливарних форм виявлено у похованнях на теренах степової України. І надалі у Донецькому гірничо-металургійному центрі керамічні форми продовжують побутувати, але вже удосконалені. Виготовлені з такої ж глини, як і посуд, матриці були із значним домішком дрібного піску. Вони мали вигляд акуратних брусків підпрямокутної форми та різної товщини, залежно від речі, що повинна в них відливатися. Бруски для відливки сокир були грубими, а для відливки тесел чи ножів — тонкими (рис. 171). Кути брусків були прямими, а грані — рівними, паралельними одна одній. Негативи знарядь, вирізьблені ще у сирій глині, часто вкривалися шаром вогнетривкого каоліну. Готові вже матриці піддавалися сильному випалу, допоки вони не набували специфічного цегельного кольору. Керамічні форми могли бути одно- та двостулковими. Останні по заливці металу накривалися керамічними кришками-брусками. На використаних кришках помітні обриси відлитих предметів. Є підстави твердити, що одна кришка могла встановлюватися поміж двома матрицями, утворюючи своєрідний ливарний блок (рис. 172).

Десь на початку другої половини II тис. до н. е. на теренах України з’являються кам’яні ливарні форми. Їхнє походження пов’язане з Уральським гірничо-металургійним центром, а найбільше поширення припадає на Лобойківський, Інгуло-Красномаяцький та Кардашинський центри металообробки[358]. Такі матриці виготовлялися з різних порід м’якого каменю — тальку, сланцю, вапняку, пісковику. Здійснивши комплексний аналіз значної серії кам’яних ливарних форм, петрографи дійшли висновку, що базовим джерелом сировини, головним чином тальку, за бронзової доби було Криворіжжя[359]. Населення України високо цінувало кам’яні ливарні форми, прирівнюючи їх, судячи із численних скарбів, за вартістю до металевих виробів. Для різьблення негативів використовуються усі грані кам’яних брусків, кожна вільна ділянка. Особливо це стосується матриць, знайдених у лісостеповій смузі.

Крім матриць, до речей, пов’язаних із ливарним виробництвом, відносяться ллячки, глиняні ложки — розливачки металу та конічні сопла-рурки. Названі пристосування трапляються головним чином у похованнях степової смуги і фігурують у комплексах із керамічними ливарними формами.

Бронзова доба позначена постійним зростанням кількості металевих виробів, зміною асортименту — від дрібних ножів, шил та прикрас раннього періоду до втульчатих сокир, тесел, гаків, долот, стамесок, декоративного оздоблення металом культового дерев’яного посуду у носіїв розвиненої катакомбної культури. До найпростіших спіральних прикрас із дроту додаються солярні медальйони, стрижневі підвіски, литі біконічні намистини тощо. Ще більше бронзових виробів побутувало у племен бронзового віку Закарпаття, безпосередньо пов’язаних із Трансільванським гірничо-металургійним центром. Тут виявлено велику кількість скарбів бронзових виробів. До складу таких знахідок входили знаряддя праці, зброя, прикраси. Серед знарядь пращ слід зазначити сокири, тесла, ножі. Зброя репрезентована двообушними сокирами, мечами, кинджалами (рис. 173). Гарнітур прикрас складався із різноманітних шпильок, підвісок, медальйонів, нашивних бляшок тощо. Бронзові ж вироби лісостепу України представлені майже виключно прикрасами. Така ситуація зумовлена тим, що населення правобережного лісостепу, власне праслов’янське, місцевої металургії на середину II тис. до н. е. практично не мало. Про це свідчать як мала кількість бронзових виробів узагалі, так і відсутність місцевих ознак ливарного виробництва. Знайдені прикраси за формами, типами та технологічними особливостями тотожні виробам Трансільванського гірничо-металургійного центру. Хімічний склад металевих виробів із Войцехівського могильника, Гуляй-Города, Дитинчів та інших пунктів вказує на те, що вони виготовлені з міді південно-західних гірничо-металургійних центрів[360]. У північних регіонах лісостепу металевих виробів було мало взагалі. Навіть на таких добре досліджених поселеннях, як Пустинка, Мошни, майже не знайдено бронзових речей. Отже, метал був дорогим, вироби з нього берегли, а металевий брухт не викидався, а йшов на переплавку і відливку нових предметів.

Рис. 173. Бойові та робочі сокири карпато-трансільванського походження. Журавлинський скарб.

Ситуація, яка спостерігається у другій половині II тис. до н. е. у степовій смузі, істотно різниться від змальованої вище. Тут функціонують згадувані вище центри металообробки. Серед них особливою продуктивністю відзначався Інгуло-Красномаяцький. Виявлено скарби бронзових речей та ливарних форм, пов’язані із цим центром. Територіально та хронологічно він збігається з ареалом поширення двох розвинених археологічних культур — Ноуа та сабатинівської. Для продукції Інгуло-Красномаяцького центру, яка відпивалася у кам’яних ливарних формах, показові кельти кількох типів, серпи, кинджали, сокири із закраїнами, вістря до списів, ножі з кільцевим упором, шпильки, браслети, бляшки, гудзики тощо. На місцеве виготовлення усіх цих речей указують як знахідки комплексів ливарних форм, так і матеріали розкопок селища Острівець на Середньому Дністрі, де виявлено рештки бронзоливарного виробництва[361]. Хімічні аналізи свідчать, що переважна більшість сировини, і не лише міді, а й олова, надходила до Інгуло-Красномаяцького центру з родовищ Карпато-Балканського ареалу. Звідси ж запозичені окремі форми кельтів, шпильок, антропоморфних підвісок, серпи з отворами в основі. З часом простежується вплив Інгуло-Красномаяцького центру на лісостепових сусідів та племена степового Лівобережжя і далі на схід, що яскраво підтверджують знахідки Райгородського скарбу на Луганщині та Сосновомазинського у Саратовському Поволжі.

Високою продуктивністю відзначався згадуваний Донецький гірничо-металургійний центр, пов’язаний із гірничовидобувною та ливарною практикою носіїв зрубної культури. На ранньому етапі його існування у глиняних формах відпивалися провушні сокири, серпи, ножі так званого зрубного типу, тесла, вістря до списів (рис. 174). На пізньому етапі, гарно репрезентованому виробами Лобойківсько-Головурівського осередку металообробки, замість провушних сокир з’являються кельти, а ножі зрубного типу поступово замінюються ножами з кільцевим упором. Відпиваються також вістря до списів, серпи, бритви. Поряд із глиняними на пізньому етапі використовувалися і кам’яні ливарні форми. Із Новомосковського району на Дніпропетровщині походить скарб ливарника загальною вагою 40 кг, який складався із злитків міді та двох серпів[362]. Прямі ознаки металургійного виробництва виявлено на поселеннях іраномовних носіїв зрубної культури Усове Озеро, Проказіне 1, Калинівка, Токівка, Ковпаківка та ін. Глиняні ливарні матриці знайдено на селещах уздовж течії Сіверського Дінця (Капітанове 1, Іллічівка, Усове Озеро) та його правої притоки Бахмутки (Пилипчатине). Важливо зазначити, що ливарники Донецького гірничо-металургійного центру забезпечували потреби у сировині та готових виробах не лише своїх іраномовних одноплемінників у степовій та на півдні у лісостеповій смугах, а й праслов’янські та прабалтські племена північного лісостепу та Полісся. На це вказує велика концентрація металевих виробів східного та південно-східного походження у Київському Подніпров’ї. Серед них переважають знаряддя для обробки землі (мотики), збирання врожаю (серпи), сокири та кельти, конче необхідні для підсічного землеробства. Висловлено припущення, що скотарські племена півдня обмінювали металеві знаряддя праці у землеробів на хліб, тобто на продукти землеробства[363].

Рис. 174. Наконечники списів із Бородінського скарбу. Бронза олов’яниста з позолотою.

Рис. 175. Бронзові клепані казани, пов’язані з блоком культур валикової кераміки.

Рис. 176. Золота чаша балканського походження з Крижовліна Одеської обл.

Наприкінці II тис. до н. е., мабуть, унаслідок певних етнічних переміщень населення, відбувається згортання Донецького гірничо-металургійного центру та скорочення обсягів бронзоливарного виробництва. Майже зникають скарби металевих речей, припиняється виготовлення металомістких речей на кшалт бронзових клепаних казанів (рис. 175). Знахідки останніх зосереджені переважно на теренах України, і саме тут могло бути налагоджене їхнє виготовлення. На зміну бронзовим серпам знову приходять крем’яні. Центр металообробки зосереджується у пониззі Дніпра, на Олешківських (Кардашинських) кучугурах і набуває назви Кардалганського. Тут виявлено кілька металообробних Майстерень, що працювали виключно на сировині із Волго-Уральського регіону та Трансільванії. Вироби Кардашинського центру відзначаються мініатюрністю, та досить широким асортиментом. Це кельти, втульчасті тесла, ножі з паралельними лезами, кинджальчики, бритви, вістря до списів із прорізним пером, різноманітні прикраси. За традицією Кардашинський центр обслуговував не лише носіїв білозерської культури, а й північних сусідів — лісостепові племена бондарихінської та білогрудівської культур. Таким чином, поширення металевих виробів сприяло контактам та взаємозбагаченню різних етнічних груп населення України, налагодженню обмінних зв’язків, а фактично створенню спільного економічного простору.

Одночасно з Кардашинським виникає локальний центр металообробки на заході лісостепової Правобережної України у середовищі франкомовних племен, які просунулися сюди із Закарпаття. Цей осередок металообробки мав і свої технологічні особливості (литво за восковою моделлю), і свій набір продукованих речей, головним чином прикрас, чим істотно відрізнявся від інших металургійних центрів на теренах України.

Основним засобом виготовлення речей із кольорових металів за бронзової доби було литво, хоча паралельно використовували такі давні прийоми обробки металу, як кування, тиснення карбування, штампування. Особливо це стосувалося прикрас із золота та срібла. Техніка обробки кольорових, а надто благородних металів шляхом тиснення добре була відома давнім ювелірам. Проста орнаментація металевих виробів рисками, крапками, лініями, перлинками тощо здійснювалася за допомогою карбування. Місцеві майстри також знали техніку плакування, тобто покриття золотою фольгою прикрас із кістки, бронзи, дерева. Вона була використана при оздобленні кинджалу та шпильки із Бородінського скарбу, скроневих підвісок зрубної культури, кістяних руків’їв та дерев’яних чаш із Гордіївського могильника.