Розділ «Частина друга Енеоліт та бронзовий вік»

За зразок територіальної патронімії може правити Пилипчатинський кущ міднорудних копалень та селищ рудокопів іраномовного населення доби пізньої бронзи у верхів’ях правих приток р. Бахмутки на схід від Артемівська (Бахмута). Тут на площі близько 60 км2 виявлено 10 копалень та 6 селищ із виразними ознаками ливарного виробництва[388]. Ймовірно, що контроль за видобутком та переробкою мідної руди здійснювала ця патронімія. Тоді ж мешканці згаданих вище Ямпільських селищ контролювали гирло р. Бахмутки, напевне, маючи зиск від транспортування мідної руди водою як посередники. На Правобережній Україні, довкола Кременця, спостерігається, зокрема, скупчення правослов’янських поселень, жителі яких спеціалізувалися на виготовленні крем’яних знарядь: серпів, тесел, наконечників до дротиків.

Такі археологи, як С. С. Березанська та І. К. Свєшніков, розуміють патронімію інакше. Вони схильні обмежувати її частиною великого селища. Співіснування декількох патронімій припускається для поселення стржижовської культури Зозів II Рівненської області[389]. На Пустинці та Усовому Озері співіснували по дві патронімії, а відповідний кущ поселень С. С. Березанська зіставляє з племенем. Дане твердження неспроможне, оскільки племена різняться між собою не лише територією, а й мовою, самосвідомістю, обрядами (поховальними, наприклад) і, нарешті, апаратом влади[390]. Такі відмінності між двома сусідніми кущами одноетнічних поселень уявити важко. За історичними джерелами на теренах України існували дві класичні групи племен. Це скіфські племена V ст. до н. е. та їхні сусіди, за Геродотом, а також східнослов’янські племена напередодні утворення Київської держави, за “Повістю минулих літ”. В обох випадках за цими групами племен були закріплені значні території. За доби бронзи племені може відповідати локальний варіант якої-небудь культури або й культура загалом, якщо вона займає відносно невелику територію, скажімо висоцька.

За приклад археологічної відповідності племен може правити гірськокримський варіант білозерської (пізньозрубної) культури, поширений у межах трьох хребтів Кримських гір. Основою економіки тут було яйлажне скотарство, яке диктувало часту зміну місць проживання. У гірських умовах склався і своєрідний обряд поховання у кам’яних скринях. Для такого екологічно замкненого середовища можливе утворення мовного діалекту. Згадаймо, що саме у цій місцевості у середині І тис. до н. е. Геродот засвідчує проживання таврів[391]. Враховуючи, що археологічно простежена еволюція гірськокримського варіанта білозерської культури у культуру історичних таврів І тис. до н. е.[392], пам’ятки пратаврів можуть слугувати еталоном для вивчення структури племен бронзової доби. Характерно, що в окремих районах гірського Криму також спостерігаються скупчення поселень та могильників, відповідні патроніміям.

Союзи племен є формою етносоціальної організації та організації влади, властивою добі пізньопервісного суспільства. Добі бронзи притаманні воєнні сутички поміж племенами, захоплення чужих територій, протиборство різних племінних груп у боротьбі за худобу, землю, копальні та інші цінності. Зростання ролі воєн призвело до принципових змін у структурі суспільства. Потреби захисту спричинювали укрупнення спільностей. Вистояти поодинці було дедалі важче. Помітною ставала тенденція до утворення надплемінних структур, що складалися з кількох племен. Це й були союзи племен, або конфедерації. З часом інтеграційні процеси посилювалися, а союзи дедалі збільшувалися та могутнішали. Ускладнення суспільної організації вимагало створення особливих органів для керування союзом племен. Знать, яка виділилася при цьому, поступово посідала панівне місце у суспільстві.

Перетворення війни на постійний промисел зумовлювало до відокремлення стану військових. Часті війни, у яких брала участь переважна більшість дорослого чоловічого населення, дедалі помітніше посилювали статус воїна.

Можна було б чекати, що воєнні сутички на теренах України відбувалися здебільшого поміж степовими скотарськими племенами та лісостеповими землеробськими. Однак, мабуть, це не так. Напевне, існували якісь домовленості або діяли сталі традиції невтручання. Адже ще за доби енеоліту, коли правобережний лісостеп населяли багаті трипільські племена, дивує їхнє невтручання у життя степовиків. Ряд дослідників уважає, що немає жодних підстав говорити про воєнні зіткнення поміж племенами степового енеоліту та трипільцями. Така ж картина спостерігається і пізніше, за доби бронзи. Відомий лише один факт глибокого проникнення на північ степових індоарійських племен першої чверті II тис. до н. е., коли носії катакомбної культури, рухаючись уздовж Дніпра та Сіверського Дінця, вийшли на широту Києва та Харкова, на землі, зайняті праслов’янським та фіно-угорським населенням. Однак помітних слідів воєнних зіткнень, зброї, спалених селищ там немає. І на яких умовах відбувалося просування індоаріїв, лишається тільки здогадуватися.

Попри усю логічність аргументації така ідилічна картина взаємовідносин землеробів та скотарів протягом мало не трьох тисяч років викликає сумнів. Адже ворожі стосунки між рухливими скотарями та осілими землеробами, а саме такий розподіл сил маємо в Україні за часів енеоліту — бронзи, започаткувалися з переходом до відтворюючих форм господарства. На це неоднозначно вказує “Старий заповіт”: “І був Авель пастух овець, а Каїн був землероб”[393]. Трагічний результат їхніх “братерських” відносин — загальновідомий. Опанувавши степ, союзи племен індоаріїв, іранців, кіммерійців і так далі постійно здійснювали силовий тиск на землеробські і перш за все праслов’янські племена лісостепу на головних напрямках (у сучасній топографічній номенклатурі це Харків, Київ, Вінниця). Звичайно,' археологічних проявів активного протистояння землеробських та скотарських племен поки що замало для II тис. до н. е. Але ж і не відпрацьована методика їхнього цілеспрямованого пошуку. Вважаємо за потрібне звернути увагу на один історичний збіг. На початку І тис. до н. е. гине у вогні низка поселень прафіно-угорського населення уздовж правого берега Орелі, на лівому та селищ і городищ праслов’ян уздовж Тясмина на правому боці Дніпра. Одні дослідники вважають, що це результат агресії іранських племен з півдня, інші цими ж фактами обгрунтовують рух фракійських племен на лівобережжя Дніпра із заходу. Через дві тисячі років, у другій половині XI ст. н. е., по цій же лінії (Орель — Дніпро — Тясмин) пройде південний кордон Переяславської України[394]. Таким чином найдавніша Україна перекрила найуразливіший для землеробів з боку скотарів київський степовий коридор. Відповідно, далі на захід, постала Подільська Україна.

Інша система городищ, які виникли на перетині доби бронзи та раннього залізного віку, зафіксована у західних регіонах України уздовж лівого берега верхньої течії Дністра та у Дністро-Прутському межиріччі[395]. Вони захищали ареал розселення фракійських племен від загрози зі сходу.

Збройні конфлікти відбувалися як між етнічно однорідним населенням, так і між різноетнічними союзами племен. Добре простежується об’єднання у могутній союз праслов’янських племен — носіїв східнотшинецької та комарівської культур. Імовірно, такий союз був спрямований проти іраномовних носіїв зрубної культури, які просувалися на північ та захід. На правий берег Дніпра, зокрема, просочилися лише порівняно невеликі групи іраномовного населення. Воєнне протистояння було між праслов’янським населенням білогрудівської культури та фракійськими племенами, що насувалися на Наддніпрянщину із заходу. Щодо характеру відносин фіно-угорського населення, яке обіймало північно-східний кут України, з індоаріями — носіями катакомбної культури, то можна вважати красномовним факт із галузі історичної лінгвістики, датований II тис. до н. е. Фінське слово “огеа” у значенні “раб” походить від етноніма “арій” (“агуа”). Так само етнонім “слов’янин” (“slave”) у значенні “раб” використовувався у германців, а “хазар” (’’gazaerag”) у значенні “раб, кріпак” — у осетинів — іраномовного народу[396]. Таким чином, міжетнічні конфлікти призводили до воєнних сутичок. Як наслідок утворювався прошарок нерівноправних членів громад за рахунок полонених.

Союзи племен не були чимось сталим та тривким. Вони виникали та розпадалися залежно від конкретної ситуації. Багато що значили не лише чинники зовнішньої небезпеки, а й особисті взаємини вождів усередині союзноплеменної верхівки.

Племена, що населяли Україну в II тис. до н. е., не пішли урбаністичним шляхом розвитку, до якого тяжіли, наприклад, носії трипільської культури. Тут формувались досить стрункі економічні та політичні структури, типові для землеробсько-скотарських суспільств, що базувалися на екстенсивному веденні господарства. Незважаючи на відносно низький рівень розвитку, воно вже виробляло продукцію понад прожитковий мінімум. Оскільки основним виробником продукції вже виступала мала сім’я, то вона й намагалася закріпити за собою право власності на оселю, господарські споруди, землю та худобу. Поступове відособлення власності об’єктивно призводило до майнової, а згодом і соціальної нерівності. Адже розпорядитися майном, навіть розподіленим “по справедливості”, можна по-різному, зважаючи хоча б на природні здібності господаря та кількість дужих робочих рук.

Процес диференціації суспільства за доби бронзи відбувався у напрямку зростання кількісних показників, без кардинальних змін суспільного ладу. На археологічному матеріалі соціальну диференціацію простежувати складно. Мало інформації тут дають поселення та житла. Лише на деяких селищах доби пізньої бронзи (Анатоліївна, Чикалівка) помітні окремі будівлі більшого розміру та нестандартної архітектури. Напрошується висновок, що умови існування різних верств суспільства за доби бронзи навряд чимось істотно різнилися. Суттєве значення, очевидно, мали кількість та якість споживаної їжі, одягу, металевих знарядь праці, зброї, прикрас, престижних речей. Показником майнового розшарування є скарби, що складаються головним чином із металевих речей та брухту, окремі коштовні знахідки. Згадаємо Бородінський (Бессарабський), Лобойківський, Колонтаївський скарби, золоту чашу із Крижовліна. Зрозуміло, що такими речами не могли володіти усі. Власниками скарбів металевого брухту могли бути ремісники-металурги, але й вони у соціальному плані стояли вище від рядових представників громад. Матеріали могильників дають більше інформації щодо формування станових відмінностей у суспільстві. Багатство супроводжуючого інвентаря, ознаки складних ритуальних дій під час поховальної церемонії, монументальність усипальниці та надмогильної споруди можуть бути надійними свідченнями того, що тут похований не рядовий одноплемінник. З іншого боку, відсутність речей у могилі за умови, що наявність їх була нормою поховального обряду усіх етнічних груп II тис. до н. е. в Україні, вказує на низький соціальний ранг похованого. Поховальні комплекси, інвентар яких обмежувався однією річчю, а розміри могильної ями збігаються з розмірами тіла небіжчика, звичайно складають більшість і, мабуть, репрезентують групу рядових членів суспільства. У середовищі індоіранських племен вони складали близько 45 % населення[397]. Третю соціальну групу становили люди, що були поховані з кількома предметами у досить просторих гробницях. Вони утворювали прошарок заможних сімей. Горішній щабель суспільної ієрархії займала знать. Саме їй, імовірно, належали коштовна зброя, золотий посуд, худоба і влада.

Поховання осіб найвищого рангу містять багату інформацію, яка дає змогу уточнити функції окремих представників цього прошарку суспільства, адміністративні (старости різного рангу), духовні (жерці, шамани), військові (вожді). До знаті були наближені ремісники престижних професій: ливарники, ковалі, зброярі, виробники колісниць, ювеліри. Таким чином, знать виступала організуючою та рушійною силою тих суспільно-економічних процесів, що вели від варварства до цивілізації. Особливий статус представників знаті поширювався на членів їхніх сімей, також наділених певними привілеями.

Оскільки наявність індоаріїв на півдні Східної Європи засвідчена значним колом археологічних та лінгвістичних фактів, є сенс навести соціальну структуру ведійських аріїв на підставі писемних джерел. Суспільство аріїв було чітко структуроване на чотири варни. Варна означає “колір”, “якість”, “розряд” людей. За легендою, викладеною в одному з гімнів “Рігведи” (X, 90), першу людину, Пурушу, було принесено в жертву. І от із вуст Пуруші походять брахмани, із рук — кшатрії, із стегон — вайш’ї, а зі стоп — щудри. Варну брахманів — “тих, хто знає священне вчення”, складали жрецькі роди, а їхнім кольором виступав білий. До варни кшатріїв — “наділених могутністю” — належали княжі роди, військова знать, колір — червоний. Варна вільних общинників — вайш’їв — була найчисленнішою, колір — жовтий. До найнижчої варни — шудр — належали неповноправні члени суспільства. Їхнім кольором був чорний, що символізує темноту (“tamas”)[398]. Відповідний становий поділ існував, можливо, і у найдавніших іраномовних племен.

Серед поховань знаті індоєвропейської спільності в межах України переважають комплекси з ознаками осіб духовного рангу — жерців-брахманів. Їхнім становим символом, окрім білого кольору (наявність порошку крейди в могилі), виступає пишно оздоблена чаша. Окремий тип таких чаш складають дерев’яні посудини, куті металевими фігурними платівками. Вони трапляються у похованнях усієї вервечки степових культур цієї етнічної спільності й передані у спадок іраномовним кіммерійцям, скіфам, сарматам. Серед інших ознак поховань осіб духовного сану назвемо широке використання крейди, вохри та вогню у ритуалі, обряди кремації, моделювання обличчя по черепу, наявність менгіра, стели чи ідола біля могили, влаштування святилища.

Причини, з яких так виразно простежується саме духовна функція знаті, іще не з’ясовані. Це тим більш дивно, що на схід від України, у середовищі теж індоіранських племен яскраво проявилася військова функція знаті, її високий майновий стан[399]. І все ж дана функція знаті підкреслена у низці поховань індоіранської, праслов’янської та прабалтійської етнічних спільностей (Борисівна, Івання, Дніпропетровськ, Стрелиця). Ширше, особливо в індоіранському середовищі, коло поховань людей, наділених адміністративними функціями, що не завадило виконанню ними ж і військових функцій. Ознакою таких поховань є наявність клейноду, тобто атрибута влади. За історично-етнографічними свідченнями до розряду клейнодів можуть бути віднесені кам’яні шліфовані сокири та булави, дерев’яні жезли та костури (герлиги), штрикала з бронзовими вістрями, нагайки та трості, оздоблені деталями з кістки та рогу. Клейноди можна легко поділити на дві групи — предмети озброєння (булави, сокири) та знаряддя праці (герлиги, штрикала, нагайки, трості). Отже, носії клейнодів могли виконувати як військові, так і адміністративні функції, поєднуючи їх у разі необхідності. В окремих випадках вождь чи старшина виконував обов’язки жерця. Розподіл та перерозподіл адміністративної, військової та духовної влади були джерелом постійних конфліктів у середовищі родоплемінної знаті. Розстановка сил перебувала у стані постійної динаміки.

Дискусійною є проблема участі представників знаті безпосередньо у сфері матеріального виробництва, здатності займатися конкретним ремеслом. Справа у тому, що більша половина поховальних комплексів ливарників та зброярів індоарійської групи поряд із відповідними знаряддями праці містить також атрибути влади — клейноди. З одного боку, це може свідчити про безпосередню участь знаті в окремих видах виробничої діяльності, з іншого — може вказувати на те, що влада вождя поширювалася на всі цінності суспільства. Зображення ллячки та форми для розливу металу на стелі з Керносівки ілюструє особливу роль ливарного виробництва, що природно для бронзової доби. Верхівка суспільства контролювала розподіл металу та виготовлення найцінніших видів зброї, бойових колісниць тощо. У Ведах є вказівка на те, що окремі ремісники, зокрема майстри по виготовленню колісниць, складали особливу суспільну категорію “царських слуг”, не зараховану до аристократії.. Загалом же ремеслом займалися переважно шудри — неповноправні[400].

Суспільство бронзової доби на всіх етапах розвитку виступає як патріархальне. Чоловіки відігравали провідну роль на всіх щаблях соціальної структури, починаючи з сім’ї.

Становище жінки у таких умовах великою мірою залежало від суспільного стану її чоловіка, батька. Об’єктивно важкі умови життя, недоїдання, антисанітарія спричинювали велику смертність, перш за все серед жінок-матерів, залучених до шлюбу[401] вже з підліткового віку. Водночас чималу кількість коштовних прикрас із золота, срібла, бурштину та інших матеріалів виявлено саме у похованнях жінок, так чи інакше пов’язаних із знаттю. За яскравий приклад таких поховань правлять кургани Гордіївського могильника на Південному Бузі. Тут, навіть у пограбованих похованнях, знайдено золоті діадеми, браслети, сережки, велику кількість розсипаного бурштинового намиста та інших прикрас.

Ієрархічна побудова суспільства бронзової доби в Україні простежена на археологічному матеріалі. Одним із проявів відособлення знаті від рядових общинників було спорудження окремих могильників, які містили поховання представників панівної верстви та залежних від неї осіб. Серед них можна назвати курганні могильники біля с. Івання Рівненської області, Заможне — Степовий на Запоріжжі. На таких могильниках зводилися окремі кургани на одне-два поховання, ритуальні майданчики, святилища, жертовники з черепами свійських тварин. Поховання залежних осіб розміщувалися на периферії цих курганів, у ровиках. Деякі з таких могильників знаті служили племінними святилищами, місцями вшанування пам’яті героїзованих предків.