Розділ «Частина друга Енеоліт та бронзовий вік»

Логічним завершенням розшарування суспільства на рівні сім’ї, роди, громади, патронімії була диференціація племен. Наявність Гордіївського могильника є доказом на користь існування бідних та багатих племен або племінних груп — вищої форми розшарування суспільства.

Археологічні матеріали свідчать, що концентрація влади на племінному, а у випадках воєнної небезпеки і міжплемінному рівні вела до поєднання адміністративних, військових, культових та виробничих її функцій у руках вождя. Випадки такого поєднання простежуються при аналізі інвентаря у деяких похованнях індоіранської спільності. Лише особі найвищого соціального рангу, яка перебрала на себе низку керівних обов’язків, міг належати унікальний комплекс речей знаменитого Бородінського скарбу. Фактично це набір клейнодів, де символами влади виступають мармурові навершшя булав; військового рангу — золочені вістря до списів та кинджал, нефритові сокири; культових обов’язків — бронзові окуття дерев’яної ритуальної чаші. Для поховання осіб князівського рангу була споруджена, ймовірно, десятиметрова Широка могила, оточена кам’яним кільцем. Виявлено дві дерев’яні гробниці, влаштовані у великих ямах, перекритих стовбурами дерев.

Реальність концентрації управління різними сторонами життя племені в руках однієї особи підтверджує аналіз зображень на керносівському ідолі, датованому кінцем III — початком II тис. до н. е.[402] Кремезний лисий чолов’яга з вусами, бородою та підкресленими ознаками статі стискає правицею булаву — символ влади. Вражає кількість зброї, зображеної на передній площині ідола: дві бронзові та кам’яна сокири, спис, лук. Ними володіти міг лише воєначальник. Малюнки задньої площини: дерево життя, символ Сонця та Місяця, вовчий хвіст, обриси стоп — репрезентують духовну сферу, якою мав керувати жрець-шаман. Зображення виробничої сфери показано нижче пояса: загін для худоби, кобила із жеребцем, віл, знаряддя ливарника. Вони засвідчують вплив вождя на сферу економіки. Дві динамічні сцени на передній та лівій площинах ідола (полювання та запліднення жінки) доповнюють функції вождя. Таким чином, поліфункціональність верховної влади ніби закладена в образний ряд керносівського ідола (рис. 179).

Рис. 179. Кам’яний ідол із Керносівки — взірець монументальної скульптури індоіранців.

З іншого боку, керносівського ідола можна сприймати як антропоморфізовану модель суспільного устрою іноаріїв, відому з вед. Вище згадувалося, що брахмани походять із вуст, себто голови першолюдини Пуруші, кшатрії — виконавці військових обов’язків — з рук. Уся зброя зосереджена саме біля рук ідола. Спускаючись нижче, ми переходимо до вайш’їв — рядових общинників-скотарів, які походили із стегон Пуруші. Відповідно, на ідолі худоба та загін для неї зображені нижче пояса, на стегнах. Неповноправні, темні шудри походять із стоп, зображення яких вміщене поперек пояса, ззаду. Поруч із стопами — інструменти ливарника, а саме ремеслом і повинні були займатися шудри згідно з ведійськими джерелами. Навряд чи така тотожність моделей суспільного устрою є випадковою. Тут образна інформація лише доповнює писемну. Відлуння арійської соціальної структури збереглося і в українському фольклорі, як оповіді про мудрих людей, рахманів. Дослідники пов’язують їх з брахманами[403]. Біля Кривого Рогу є с. Рахманівка, а серед українських прізвищ трапляється Шудря — від “шудри”. Термін “вайш’я” (vaisya, vis) близьке за змістом до слов’янського “весь” (село, община).

Структурованість суспільства стимулювала розвиток форм власності на майно, реманент, худобу, землю. У скотарсько-землеробському середовищі найгостріше стояло питання власності на худобу. Саме худоба вважалася головним мірилом багатства ведійських аріїв, за її переділ точилися нескінченні воєнні сутички. Згідно зі схемою, розробленою О. І. Першицем та доповненою К. П. Бунятян, є підстави говорити про три форми власності на худобу: особисту, як складову частину колективної (громадської), на стадії приручення тварин;відособлену (посімейну) на стадії одомашнення та утвердження скотарства як галузі діяльності; приватної на завершальному етапі розвитку первісного суспільства та для вторинних формацій. Аналізуючи практику жертвоприношень у поховальному ритуалі індоіранських племен, можна дійти висновку, що власність на худобу була в них відособленою. Жертви тварин, пов’язані з конкретними похованнями, вказують на можливість існування індивідуальної власності на худобу в межах сім’ї.

Для вивчення форм власності на землю матеріали бронзового віку в Україні дають мало підстав. Можна лише припустити, що правом на володіння землею були наділені повноправні члени суспільства. Форма цієї власності швидше за все була відособленою (посімейною). Соціальна та майнова диференціація наближали племена бронзової доби в Україні до утвердження інституту приватної власності.

Розвиток форм власності вів до удосконалення організації суспільства, до впровадження певних форм податкової системи, без якої важко уявити реалізацію надлишкової продукції, точніше, її перерозподіл. Обмежені можливості екстенсивного скотарсько-землеробського господарства та віддаленість від центрів первинних цивілізацій не давали змоги населенню України вийти на шлях державотворення за доби бронзи. За такої ситуації найактивніші та структурно оформлені спільності періодично мігрували з теренів України у напрямку до вогнищ цивілізації. Такі явища стримували процес державотворення, вели до стагнації у суспільстві.

Отже, за бронзової доби на теренах України структури степових та лісостепових колективів, а тим паче поліських, істотно різнилися. Степові простори Північного Причорномор’я та Надазов’я протягом II тис. до н. е. були ареною міграцій, переміщень населення, воєнних сутичок. Поза тим, населення українських степових районів на сході перебувало під відчутним впливом племен Кавказу, а на заході — фракійців із Прутсько-Дністровського межиріччя. Під впливом останніх на півдні України виникли високорозвинені культурні утворення, які викликають аналогії з міськими цивілізаціями Греції. У лісостепових та поліських районах, віддалених від металургійних центрів, життя йшло спокійніше. Відсутність тут наприкінці доби бронзи значних переміщень населення спричинилася до того, що в матеріальній культурі (і, напевне, в суспільному устрої) простежуються вельми давні традиції та сталі, навіть застійні явища.

Глава 5

Духовна культура

Вивчення духовної культури на археологічному матеріалі утруднюється специфікою джерел. Палітра її збіднена внаслідок відсутності будь-яких матеріалів з усної народної творчості (пісень, легенд, переказів історичних подій, прислів’їв тощо). Про музику та танці можна скласти якесь уявлення за знахідками залишків окремих інструментів та шумливих прикрас, але відтворити її первісне звучання та хореографію практично неможливо. За кадром залишаються події та обряди, пов’язані з народженням дитини, входженням її до стану дорослих, шлюбні звичаї, перші фази похоронного ритуалу, що здійснювалися поза цвинтарем. Збереглися лише окремі твори образотворчого та декоративного мистецтва, виконані у камені, глині, металі, склі. Мало дійшло до нас виробів із дерева, іще менше — із шкіри, тканин, лози, очерету та соломи. Безслідно зникли малюнки на землі (геогліфи), татуїровки, декоративне оздоблення жител та святилищ. Усе це слід мати на увазі, оцінюючи доробок людей бронзового віку у царині духовної культури.

Сенс життя людини ніколи не зводився до тваринного та рослинного існування ради того, щоб не померти з голоду самому і забезпечити прожитковий та побутовий мінімум своїм дітям та онукам. І хоч піклування про хліб насущний упродовж тисячоліть було, та й нині лишається, первинним, але паралельно йому розвивалося начало духовне. Вічні запитання: Хто ми? Звідки прийшли? Куди підем? — хвилювали людину бронзової доби. Та чи інша відповідь на них накладала особливий відбиток на духовну культуру. Культурні досягнення доби бронзи своєрідні, що відрізняє їх як від попередньої енеолітичної епохи, так і від наступної доби раннього заліза. Відхід від образотворчості, особливо помітний на пам’ятках України, зробив орнамент та знак головними інформативними елементами культури. Схематизм та лаконізм і навіть аскетизм відбилися на культурі усіх племен тієї доби в Україні та інших регіонах Східної Європи. Однак певні традиції простежуються окремо для степової та лісостепової смуг, що визначило деякі відмінності у конкретних проявах матеріальної та духовної культури.

Населення лісостепу, перш за все правобережного, сприйняло, хоча й незначною мірою, традиції трипільської культури (глинобитне домобудівництво, дрібна культова пластика, календарні землеробські обряди, насичена та різноманітна орнаментація посуду тощо). Степовики в основному наслідували та модифікували спадщину ямної та кемі-обинської культур (кам’яне домобудівництво, курганна архітектура, антропоморфна скульптура великих форм, солярні культи, вшанування тварин, орнаментальний лаконізм тощо). При цьому степове та лісостепове населення перебувало у постійному спілкуванні, відчуваючи сильні взаємовпливи. Курганний обряд поховання, наприклад, просочується у лісостепову смугу, а ритуал трупоспалення — у степову. Те саме можна сказати щодо специфічних землеробських та скотарських культів. Таким чином, степова та лісостепова лінії розвитку духовної культури позначені взаємозбагаченням та взаємовпливами. З іншого боку, культура України II тис. до н. е. була відкритою для зовнішніх впливів. Північний Кавказ, Балкани, Центральна Європа, неозорий світ лісових племен півночі, євразійські степи у різні відтинки часу з різною силою впливали на племена України, збагачуючи їхню культуру. Утворювалися зони певних міжплемінних контактів. Так, племена північного лісостепу та Полісся мали постійні зв’язки з етнічно близьким населенням на теренах Польщі, праугро-фіни — з носіями культур лісової смуги Східної Європи, іраномовні племена — із спорідненим населенням євразійських степів, мешканці Криму та Надазов’я — з етнічно строкатим світом північнокавказьких племен, а жителі Північно-Західного Причорномор’я — з колом Карпато-Балканських культур. Племена Закарпаття, входячи фактично в систему культур бронзового віку Карпато-Дунайщини, підтримували жваві зв’язки із Центральною Європою. Поза тим, терени України були сполучною ланкою у контактах населення Кавказу та Ватіканського півострова, Приуралля та Угорської рівнини, що сприяло не лише товарообміну, а й руху культурних цінностей.

Джерела до вивчення духовної культури бронзової доби, головним чином археологічні, здобуті внаслідок розкопок курганів, грунтових могильників, зольників, селищ та городищ. Велику вагу мають випадкові знахідки (кам’яна скульптура, глиняна пластика, скарби високохудожніх виробів та окремі їхні екземпляри). У гірських районах та на місцях виходу кам’яних порід на поверхню виявлено комплекси наскельних зображень, частина з яких відноситься до бронзового віку.

Прямих писемних свідчень щодо проявів духовної культури в Україні у II тис. до н. е. немає. Можна тільки припустити, що деякі обряди, вірування та легенди скіфів та інших племен Північного Причорномор’я, зафіксовані античними авторами, були створені ще за доби бронзи. Певний інтерес у реконструкції давніх явищ духовної культури мають етнографічні та фольклорні матеріали сучасних народів нашої держави, насамперед українців. Останнім часом, вивчаючи духовну культуру індоіранських племен, фахівці активно використовують найдавніші писемні пам’ятки Індії та Ірану: “Рігведу” (“Відання гімнів”), що є збіркою духовних текстів індоаріїв, складених наприкінці II тис. до н. е., та “Авесту” (“Текст”) — священну книгу зороастрійців Ірану, складену у VI—IV ст. до н. е. Однак користуватися названими книгами слід обережно, враховуючи той факт, що складалися вони вже тоді, коли арії та іранці покинули степову смугу, а записані на тисячу років пізніше.

Втім, і наявний матеріал дає змогу досить предметно розглянути такі відгалуження духовної культури, як мистецтво, культи та обряди.

Твори мистецтва входять до сфери духовних потреб людини. Їхню появу не можна зрозуміти з позицій доцільності. Мабуть, тяжіння до прекрасного невід’ємне від людського єства, бо завжди супроводить людину розумну. Доба бронзи становить особливу форму розвитку мистецтва в Україні, позначену приматом декоративності над образністю. Причини такого явища вивчаються мистецтвознавцями і не мають однозначного пояснення. Цікаві міркування з цього приводу висловив російський археолог О. О. Формозов, дійшовши висновку про схильність до образного мислення в одних народів та відсутність такої в інших[404]. Але тут слід зважати і на епохальні ритми розвитку мистецтва, співзвучні ритмам історії. Митцями класових суспільств цієї пори були створені такі шедеври світового мистецтва, як скульптура Єгипту з портретом Нефертіті, фрески палацу Міноса на острові Кріт, золота маска-портрет “Агамемнона” з Мікен, хетські наскельні рельєфи Язили-кая. Європа ж, виключаючи південь Греції і включаючи Україну, продовжувала жити за нормами первісного суспільства, лише накопичуючи економічний, технологічний, культурний та політичний потенціали для стрибка у державність. Може, й не дивно, що такий період накопичення сил виявився скупуватим на мистецькі злети.

Витвори мистецтва бронзової доби можна розділити на монументальні, пластику малих форм та декоративні. Окремо буде розглянута знакова система та сюжет, оскільки їхні елементи трапляються в усіх трьох розділах мистецтва та потребують узагальнення.

Серед творів монументального мистецтва окремого розгляду потребують наскельні рисунки, кургани, скульптура великих форм. Елементи архітектури житлових та культових споруд на поселенні висвітлені у главі 2.