Розділ «Частина друга Енеоліт та бронзовий вік»

Рис. 178. Кам’яні сокири інгульської катакомбної культури, оздоблені рельєфним візерунком:

1 — Старогорожене; 2 — Широке; 3 — Старобешеве; 4 — Баратівка.

Одночасно з бойовими сокирами в ужитку були кам’яні булави, особливо поширені серед індоіранських племен. Вони відомі різної форми — кулясті, грушовидні, хрестоподібні, приплюснуті. Надто гарні три булави з Бородінського скарбу, виготовлені з білого тальку. Призначення булав, як і деяких парадних сокир, було подвійним — вони слугували зброєю та виконували функції атрибутів влади — клейнодів (рис. 178).

Серед крем’яних предметів озброєння не останнє місце посідають вістря до стріл і дротиків та кинджали. За ранньо-бронзової доби вістря до стріл у великих кількостях знайдено на поселеннях і в могильниках. Звичай класти стріли у поховання зберігається і пізніше, в окремих регіонах до раннього залізного віку. На початку доби найтиповішими були підтрикутні вістря з виїмкою в основі, а також ромбовидні та лавролистої форми. Згодом з’являються вістря з черешками. Пізньому періоду властиві найрізноманітніші форми вістер, виготовлених недбало, з ретушшю, нанесеною лише уздовж краю однієї із сторін. У похованнях поряд із стрілами часто бувають випростувачі древків — парні шматки обробленого пісковику із жолобом уздовж пласкої грані. Вістря до дротиків дещо більших розмірів, але за формою мало різняться від призначених для стріл. Крем’яні кинджали трапляються порівняно рідко, головним чином у культурах доби ранньої бронзи — катакомбній та шнурової кераміки. Звичайно вони чудово відретушовані по всій поверхні, мають трикутний чи овальний клинок та виділений черешок, що вставлявся У руків’я з кістки, дерева або шкіри.

Оцінюючи загалом виробництво кам’яних знарядь за доби бронзи, слід відзначити, що на теренах України простежуються три зони, що різняться за кількістю знарядь та рівнем виробництва. До першої зони з найрозвиненішою технологією відносяться лісостепове Правобережжя, Волинь та Середнє Подніпров’я, де обробка кременю мала давні традиції, пов’язані з енеолітичними, насамперед трипільськими, племенами. Другу зону складає степова смуга, де кам’яні знаряддя на середину II тис. до н. е. вже значною мірою були замінені металевими. І третю зону — лісостепове Лівобережжя. Тут кам’яних знарядь було багато й вони використовувалися протягом усієї бронзової доби. Що ж стосується технології виробництва, то на сході помітне певне відставання порівняно з двома іншими зонами, а також низка архаїчних рис, витоки яких є у місцевій неолітичній, навіть мезолітичній культурі.

Набір знарядь значною мірою залежав від господарчої спрямованості населення. Так, у степовій Україні знайдено більше знарядь праці, пов’язаних із скотарством, а в лісостеповій — із землеробством. Предмети озброєння, хоча й відзначаються низкою рис, притаманних тій чи тій археологічній культурі, загалом досить уніфіковані на всіх теренах України, а їхні зміни, зникнення одних і поява інших форм, диктувалися часом.

Є невелика група пам’яток, котрі містять дані щодо організації каменедобувного та каменеобробного виробництва. Перш за все це залишки різних підземних розробок. Той факт, що шахти як в Україні, так і в суміжних регіонах переважно відносяться до більш раннього енеолітичного періоду, а за бронзової доби практично невідомі, слугує непрямим показником того, що внаслідок появи бронзи потреби у кам’яних знаряддях зменшилися. Тепер вони могли задовольнятися за рахунок використання каміння, яке лежало на поверхні.

Найцікавішим типом пам’яток, що висвітлюють організацію кременеобробного виробництва, є майстерні. Відомі невеликі майстерні, розташовані у житлах або у безпосередній близькості від них. Судячи з характеру відходів — численних відщепів, шматків жовен із кіркою та форм, непридатних для виготовлення будь-яких знарядь, — такі майстерні були сімейними. Лише у такому випадку був сенс приносити крем’яні конкреції у необробленому вигляді до житла і там вже відпрацьовувати усі ланки виготовлення знарядь. Подібні сімейні майстерні відомі у лівобережному лісостепу.

Другий тип майстерень можна назвати загальнопоселенськими. Раніше їх іменували громадськими. Як правило, вони розташовані на околиці селища або ж неподалік від місця розробки кременю. У таких майстернях більшість виробів складають заготовки знарядь. Відходи виробництва, зокрема непотрібні частини жовен, відщепи, уламки, лишали на місці видобутку сировини. До майстерень приносили лише заготовки і там вже виготовляли з них різні знаряддя. Кількість заготовок та зіпсованих знарядь вказує на те, що такі майстерні обслуговували усе поселення. Наявність спеціалізованих майстерень для виготовлення лише одного виду знарядь — сокир, серпів, вістер до стріл та дротиків — можна розглядати як свідчення того, що вони задовольняли потреби кількох сусідніх поселень. Найбільше таких поселень відомо на Волині. Польські дослідники дійшли висновку, що за ранньобронзової доби поблизу багатьох виходів кременю виникали і функціонували спеціалізовані поселення. Головними заняттями їхніх мешканців були видобуток, виготовлення та, напевне, реалізація виробів із кременю[382]. Існування аналогічних поселень можна припустити і в Україні, наприклад на р. Горинь біля с. Сапанів Кременецького району. Там на площі кількох квадратних кілометрів виявлено велику кількість майстерень по виготовленню головним чином знаменитих волинських серпів. Складається враження, що кількість майстерень значно перевищувала реальні потреби населення, яке там проживало. Водночас серпи своєрідної форми з волинського кременю виявлено далеко за межами Волині — на Дніпрі, Сіверському Дінці і навіть на Дону. Таким чином, на Волині існували поселення, мешканці яких спеціалізувалися на виготовленні та реалізації серпів, а можливо, й інших знарядь праці.

Важливим джерелом, що дає змогу скласти уявлення про каменеобробне виробництво, є поховання майстрів, що супроводжуються виготовленими ними ж знаряддями. Відмінну ознаку найбільш ранніх поховань становить різнобічність майстра, який пішов із життя. Він, мабуть, обслуговував потреби усього селища, виготовляючи усі можливі кременеві знаряддя: скребачки, ножі, вістря до списів та стріл тощо[383]. Про диференціацію виробництва можна говорити вже для більш пізнього часу. Трапляються, зокрема, поховання майстрів по виготовленню стріл, сокир, булав тощо. Згадані факти дають підстави припустити, що на теренах України побутували сімейне та громадське, чи загальнопоселенське, виробництво. Наприкінці бронзової доби організація виготовлення виробів з каменю, можливо, носила вже товарний характер. Майстер самотужки чи в контакті із спеціалістами з видобутку сировини виготовляв знаряддя, що мали попит: вістря до стріл, серпи, зернотерки, ступки, ливарні формочки. Далі самостійно чи через посередників реалізовував свою продукцію шляхом продажу чи обміну на необхідний для нього товар.

Глава 4

Суспільний устрій

Суспільний устрій первісних племен надто важко реконструювати на археологічному матеріалі за браком писемних джерел. Будь-які логічно побудовані конструкції не підкріплені живим словом очевидця, носитимуть тут гіпотетичний характер. Попри всю обмеженість інформаційної бази археологічних джерел вони дають змогу намітити риси суспільного устрою племен бронзової доби. Якщо суспільства кам’яного віку з привласнюючими формами господарства вважаються ранньопервісними, то етносоціальні організми, основою яких є розвинені форми відтворюючого господарства, відносяться до пізньопервісних. Усе без винятку населення України у II тис. до н. е. відповідає критеріям пізньопервісного суспільства, яке наближалось у своєму розвитку до ранньокласових структур.

Загалом же етнічні утворення бронзової доби в Україні близькі до моделі ранніх землеробсько-скотарських комплексних суспільств, для яких характерні ускладнення структур у соціальній, політичній та економічній сферах, соціальна ієрархія, суспільна та майнова диференціація, підвищення ролі центру, а в політичному плані вождя-лідера, інтеграція суспільства. Археологічні матеріали дають можливість реконструювати такі клітини суспільних структур бронзової доби, як сім’я, громада, патронімія, плем’я, союз племен.

Поява малої сім’ї, ймовірно, збігається саме з добою бронзи. Напевне, першою формою окремої сім’ї була велика сім’я, яку називають також великосімейною громадою. Вона добре простежується, наприклад, у трипільській культурі. З часом потреба у постійній праці великих сімей, як і у спільному проживанні далеких родичів, відпадає. З великих сімей виділяються малі, пов’язані щонайтіснішими родинними зв’язками, — чоловік, жінка, діти. Житла стають меншими, єдиним — кухонне вогнище.

Свідчення щодо сімейних відносин можуть дати матеріали поселень та могильників. На деяких найповніше досліджених поселеннях, таких, як Андрусівка на Тясмині, Пустинка на Дніпрі, Усове Озеро на Сіверському Дінці, мала сім’я проживала в окремому житлі площею 60—80 м2. Враховуючи, що частина житла використовувалася під худобу та для господарчих потреб, для Проживання лишалося 30—40 м2. У такому приміщенні могли мешкати 7—8 осіб, які й складали малу сім’ю. Це підтверджується також розмірами нар у ряді жител. Одне кухонне вогнище чи піч та спільні нари для відпочинку вказують на те, що мешканці домівок справді складали одну сім’ю. Етнографічні паралелі уможливлюють припущення, що до такої сім’ї входили чоловік, жінка, двоє-троє дітей та один-два самітні родичі (дядько, тітка, рідше бабуся чи дідусь)[384]. Показово, що таке число небіжчиків налічується в окремих склепах-катакомбах басейну р. Молочної та на окремих ділянках грунтових могильників доби пізньої бронзи. Групи (мабуть, сімейні) поховань простежені на могильнику культури Ноуа Острівець Івано-Франківської області (156 поховань)[385]. Особливо цікавий матеріал дає могильник білозерської культури біля с. Широке на Херсонщині, де 128 поховань розділено на окремі ряди з 4—12 могил у кожному (розкопки О. М. Лескова). За антропологічними визначеннями у такому ряду є поховання чоловіків, жінок, дітей, імовірно, членів однієї сім’ї.

Деякий матеріал щодо сімейних відносин містять парні поховання. Дуже багато їх виявлено в індоіранському ареалі на початку II тис. до н. е., коли кожне п’яте поховання було колективним у носіїв катакомбної культури (20 %). Серед них переважають поховання чоловіка й жінки та дорослого з дитиною. Відомі парні поховання чоловіків, але відсутні — жінок[386]. На жаль, антропологічних визначень парних поховань надто мало для певних висновків, крім хіба що про залежність жінки від чоловіка та можливість насильницької смерті жінки по смерті голови сім’ї. Але вже на середину II тис. до н. е. відсоток парних поховань знижується до 0,7 %. Їхня наявність тут може бути пояснена одночасною смертю родичів, оскільки ніяких доказів насильницької смерті одного з небіжчиків немає.

Малі сім’ї залишалися складовими частинами роду. Більшість поселень бронзової доби, які налічували 5—10 житлово-господарчих комплексів, були, напевне, родовими колективами. Крупніші населені пункти мали до 15—20 жител, розподілених на дві групи. З певною групою жител пов’язана окрема культова споруда. Це дає змогу припустити існування на одному поселенні двох сусідських родів, які разом утворювали громаду.

Особливий інтерес становлять великі селища сабатинівської культури на Південному Бузі та Дніпрі з гніздовим або вуличним плануванням будівель. З’явилася навіть спокуса пов’язати їх із “безналацовими містечками” Ахейської Греції, що спричинилося до слушної критики. Проте немає сумніву, що такі пункти були заселені кількома родами або навіть громадами. Межею поділу могли правити вибалок, струмок чи невелика річка. Така ситуація простежена на Миколаївщині, де селище Бузьке на лівому березі Південного Бугу було розділене на дві частини струмком, а на протилежному боці ріки, через острів, розташовувалося ще більше селище — Виноградний Сад. Мабуть, люди, які жили на різних берегах річки, належали до різних громад.

Скупчення поселень на малій відстані одне від одного, буквально в полі зору, характерне для окремих районів розселення більшості етнічних спільностей. Кущове розташування селищ особливо помітне при дослідженні пам’яток другої половини II тис. до н. е., коли внаслідок демографічних процесів значно зростає щільність населення. Тут скупчення включали до десяти і більше окремих населених пунктів. Наприклад, у Ямпільському кущі селищ доби пізньої бронзи уздовж лівого берега Сіверського Дінця обстежено 7 чи 8 пунктів. Там могли проживати одночасно до 500 чоловік. Безперечно, це прояв певної соціальної організації населення вже на міжселищному рівні. Для його оцінки археологи використовують поняття “патронімія”. За даними етнографії патронімія включає спільності, пов’язані родинними або територіальними зв’язками. У найменуванні таких спільностей звичайно є вказівка на походження від спільного чоловічого предка[387].