Розділ «Частина друга Енеоліт та бронзовий вік»

До суто скотарських знарядь відносилися невеликі кістяні рурочки, відполіровані та акуратно обрізані з двох боків. Їх використовували під час доїння тварин для стимуляції молоковіддачі[370]. Із кістки та рогу виготовляли найпростіші музичні інструменти чабанів: флейту Пана, ріжок, мундштук волинки. Найяскравішими виробами із кістки та рогу вважаються деталі кінської вузди. Використання коней попервах у колісничній запряжці, а згодом і для верхової їзди фіксується за знахідками псаліїв, розподілювачів ременів, застібок та декоративних оздоб вузди. Спочатку усі названі речі вирізалися з рогу та кістки, відтак налагоджується їхня відливка у металі за кістяними прототипами. Серед кістяних деталей кінської вузди чільне місце посідали псалії. Ці складні пристрої для керування конем під час руху виготовляли з особливою ретельністю та нерідко оздоблювали пишним орнаментом. Найдавнішими вважаються дисковидні псалії із шипами, що фіксуються у поховальних комплексах не пізніше XVII ст. до н. е.[371] Вони швидко розповсюдилися із загонами воїнів-колісничих від Південного Зауралля до Пелопоннесу, включаючи терени України, започаткувавши євразійську лінію розвитку кінської вузди. Із часом в ужиток входять дисковидні псалії без шипів, із фігурним відростком для кріплення нащічного ременя, а потім і у формі знаку запитання, з таким же відростком на кінці. Паралельно функціонують жолобчасті псалії із шипами або без них, також пов’язані походженням із дисковидними[372]. У Карпато-Дунайському регіоні вироблюється інша лінія розвитку псаліїв — стрижневидних, найповніше репрезентованих у декількох різновидах на теренах Угорщини[373]. Косторізи України виготовляли псалії як східних, так і західних зразків, але у підсумку віддали перевагу стрижневидним, посприявши їхньому поширенню далі на схід. Наприкінці бронзової доби вони приходять до виготовлення єдиного виду — стрижневидного псалія з трьома різновеликими отворами в одному плані, який поширюється на всю Східну Європу. Мінливість форм псаліїв та поширення їх у різноетнічному середовищі допомогло уточнити абсолютну хронологію пам’яток середньої та пізньої бронзової доби на теренах України. Кістяні вироби прикрашали не лише коня, а й людину. Разки різноманітного намиста, підвіски-амулети, медальйони, пронизки, кільця створюються протягом усієї бронзової доби. Як прикрасу та деталь одягу використовують шпильку. Взірцями косторізної справи залишаються кістяні молоточковидні шпильки доби ранньої бронзи, нерідко прикрашені геометричним візерунком. Можна сказати, що молоточковидна шпилька виступала своєрідним символом епохи[374].

Фінал доби середньої бронзи символізувала інша популярна річ — поясна пряжка. Вона була елементом чоловічого костюма і мала круглий великий отвір посередині та одну—три маленькі дірочки збоку. Унікальні антропо- та зооморфні пряжки носили окремі представники культури багатоваликової кераміки Лівобережної України. Загалом косторізи бронзової доби не ставили перед собою завдання відтворити в своєму улюбленому матеріалі образи реального світу, але тут вони підійшли до образності найближче[375]. За доби пізньої бронзи кістяні прикраси витісняються металевими, але криза бронзоливарного виробництва у XII—X ст. до н. е. сприяла поновленню виготовлення дрібних кістяних прикрас, особливо помітних у степового населення.

Не менш дбайливо, ніж прикраси та інші речі особистого вжитку, різьбилися предмети озброєння, головним чином кістяні накладки на лук, вістря до стріл та дротиків, хвостові “яблучка” стріл. Виготовлення кістяних вістер до стріл відоме у населення шнурової кераміки, де вони використовувалися поряд із кремневими (розкопки І. К. Свєшнікова).

Кістяні вістря до стріл особливо поширюються із середини II тис. до н. е., коли припиняється виготовлення кременевих. Форма кістяних стріл здебільшого тригранна, втульчаста, але є й черешкові зразки. Кістяні вістря побутували також поряд із бронзовими і використовувалися швидше на полюванні, ніж у військових сутичках. Для полювання та риболовлі слугували кістяні поворотні та неповоротні гарпуни, гачки.

Із дорогоцінного для косторіза матеріалу — слонової кістки — виготовляли гральні кості. Три такі у формі октаедра виявлено у похованні катакомбної культури біля с. Миколаївка на Донбасі[376]. Зважаючи на ритуальний характер гри в кості в індоарійських племен[377], не доводиться дивуватися, що саме гральні кості виготовлені з такою ретельністю з найліпшого матеріалу. Крім гральних костей із цифровими позначками, з рогу вирізалися фішки. Великою популярністю користувалися альчики вівці, кози та великої рогатої худоби. Нерідко їх спеціально готували для гри, підпилюючи грані та роблячи на них необхідні позначки. У похованнях трапляються ігрові набори, що налічують до двохсот альчиків. Отже, косторізи чутливо реагували на духовні запити суспільства.

Не менш тонкою та делікатною справою було виготовлення клейнодів (тростей, нагайок, булав, сокирок), руків’я та навершшя яких прикрашалися кістяними кільцями, рурками, голівками. Інсигнії влади були набірними предметами (комбінація дерева, каменю, кістки, бронзи) — шедеврами майстерності бронзової доби. Як і деталі кінської вузди клейноди прикрашалися врізним орнаментом у карпато-мікенському стилі, на рівні кращих європейських взірців.

Щодо організації косторізного виробництва за доби бронзи інформації обмаль[378]. Проте навряд чи можна погодитися з думкою, що цим ремеслом володіло багато членів первісних колективів. Знайомство з властивостями матеріалу, необхідними операціями по підготовці кості та рогу до обробки (виварювання, розм’якшення, вигинання), володіння набором металевого інструмент тарію навряд чи було приступним для більшості дієздатного населення. Професійними навичками обробки кістки та рогу володіли лише окремі представники громад. Про це свідчить поховання косторіза, досліджене В. О. Городцовим біля с. Шпаківка Ізюмського повіту на Харківщині. Небіжчика супроводив набір бронзових інструментів, кістяні стрижні заготовки, один з яких мав шість кільцевих надрізів, а поряд лежали зразки готової продукції — дві гральні кості[379]. Залишки спеціалізованих косторізних майстерень було знайдено на Кіровському селищі у Східному Криму та поселеннях Ташлик 1, Виноградний Сад, Степове на Миколаївщині. Усі вони репрезентують сабатинівську культуру. Такі майстерні, на думку І. М. Шарафутдінової, обслуговували потреби усієї громади. Далеко не в усіх випадках косторізне виробництво було єдиним заняттям вправної людини. Частіше воно поєднувалося з іншими видами діяльності майстрів широкого профілю.

Видобуток і обробка кременю та інших кам’яних порід

Видобуток та обробка каменю беруть початок у глибинах первісної історії, а виготовлення кам’яних, насамперед кремневих, знарядь пройшло багатовіковий шлях розвитку. Терени України різною мірою забезпечені покладами кременю, а сама сировина суттєво різниться за якістю. З одного боку, ця обставина, а з іншого — те, що в низці регіонів, розташованих поблизу металургійних центрів, переважна кількість знарядь виготовлялася вже з металу, спричинили велику різноманітність асортименту та якості кременевих знарядь у різних регіонах України за доби бронзи. Невичерпними покладами першосортного кременю, видобуток якого не становить великої проблеми, володіє Волинь, особливо у межиріччі Стиру, Горині та у верхній течії Західного Бугу. Волинський кремінь чорного чи брунатного кольору, часто з характерними білими смугами або вкрапленнями, є одним із найякісніших у Європі. Експериментальним шляхом доведено, що виготовлені з нього знаряддя практично не поступаються за виробничими якостями металевим. Відносно багаті поклади красивого темно-сірого та темно-жовтого прозорого кременю маємо на Середньому Подністров’ї. На півдні виходи кременю є у долинах річок Інгул та Інгулець. Лівобережжя відносно бідне на кремінь. Виходи цієї сировини відомі на Десні, Сожі та головним чином у Донбасі. Для лісостепових районів прикметний непрозорий кремінь світло-сірого кольору з білими прожилками. Значні виходи високоякісного донецького сірого кременю відомі у північно-західному районі Донбасу, довкола Краматорська, Слав’янська, Кривої Луки, Ізюму.

У господарстві племена бронзової доби використовували й інші породи каменю. Так, у регіонах степу є багаті поклади пісковику та ракушнику, гожі не лише для домобудівництва, а й для виготовлення найрізноманітніших знарядь.

Особливу цінність становлять тверді кристалічні породи: граніт, гнейс, кварцит та ін. Їхні поклади відомі у різних місцевостях, зокрема у районі Вознесенська на Південному Бузі. Найцінніші парадні сокири та булави виготовлялися із кристалічних порід Криворізького родовища, зокрема з діабазу. Наприкінці бронзової доби особливо цінними стали м’які породи каменю, на взірець тальку чи амфіболіту, що йшли на виготовлення ливарних матриць.

За доби бронзи існували два способи видобутку кременю: натуральний, що полягав у збиранні кременевих жовен, які лежать на поверхні, та шахтовий — з використанням різного роду підземних розробок: ям, підбоїв, штолень тощо. В Україні шахтовий спосіб відомий мало. Уявлення про нього дають розкопки у суміжних регіонах Білорусі та Польщі. Вони дають можливість говорити про те, що шахти мали різну глибину: від зовсім крихітних до 10—12-метрових. Форма шахт також була різною. Іноді вони з’єднувалися між собою переходами. Кількість шахт коливається від 5 до 100. Біля с. Красне Гродненського району розчищено 650 ям[380]. У шахтах знайдено знаряддя типу мотик з рогу благородного оленя, вугілля та сажу від вогнищ, залишки спаленої драбини, виготовленої з дерева з відпиляними гілками. Поряд із шахтами розміщувалися майстерні по виготовленню знарядь.

На початок бронзової доби уже були відомі усі головні засоби обробки кременю: різноманітна ретуш, шліфування, полірування, пікетаж тощо. За доби ранньої бронзи спостерігається їх удосконалення. Цей час, мабуть, слід уважати апогеєм кременеобробного виробництва. На середину II тис. до н. е. головні технологічні прийоми обробки кременю досягли своєї довершеності й фізичні можливості мінералу були вичерпані. Уже тоді в окремих регіонах помітні ознаки занепаду цього виробництва. Трапляються знаряддя з недбалою ретушшю, яка вкриває не всю поверхню, а лише окремі ділянки — кут, лезо, один робочий бік тощо. Погіршується якість шліфування, рідким стає суцільне шліфування, частіше шліфують лише робочу частину. Процес якісного та кількісного занепаду виробництва крем’яних знарядь триває. Їхнє місце поступово займають бронзові. Втрачається престижність крем’яних речей, що призвело до погіршення технології їх виготовлення. Степові племена на базі Кавказького, Карпато-Балканського та місцевого Донецького гірничо-металургійних центрів поступово нарощують виробництво металевих знарядь. Але у Північній Україні, віддаленій від головних осередків металургії та багатій практично невичерпними покладами кременю, провідний виробничий реманент лишається кам’яним майже до кінця бронзового віку.

За доби пізньої бронзи кількість кам’яних знарядь скорочується ще більше, та деякою мірою вони ще побутують на всіх теренах України. Лише на початку раннього залізного віку виробництво кам’яних знарядь, за винятком зернотерок, практично припиняється. Лише на Волині та у носіїв висоцької культури відомі на цей час крем’яні вироби. Таким чином, протягом бронзової доби кам’яні знаряддя відігравали значну роль у побуті та господарстві племен України. Для їхньої характеристики важливо уявити історію технології обробки кременю, яка пройшла у своєму розвитку ряд етапів. Виділено первинну та вторинну стадії обробки. За енеоліту та ранньобронзової доби побутувала так звана пластинчата техніка. У місцях залягання кременю майстри заготовляли різні за розмірами та формою пластини, відколюючи їх від жовен. До селища приносили лише пластини, а відтак із них виготовляли різноманітні знаряддя. Найбільшого поширення пластинчата техніка набула у племен, що населяли лісостепове Правобережжя. Одночасно з пластинчатою розвивається й техніка збереженої основи, пов’язана з масовим використанням тесел та сокир. На вироблення цих знарядь йшла велика кількість жовен. У такому випадку первинна обробка полягала у відборі найбільш відповідних за формою до запланованої речі шматків та сколюванні з них зайвих частин. Ця техніка відома в усій Центральній та Східній Європі. Польські археологи вважають, що її виникнення зумовлене значним розвитком землеробства, зокрема підсічного, для якого потребувалось безліч сокир. Побутує думка, що техніка збереженої основи пов’язана з появою та розселенням племен культури “бойових сокир”, яку іменують також культурою шнурової кераміки. На значній території Правобережної України ця техніка існує до кінця бронзової доби.

Вторинна обробка від початку епохи розрізнялася залежно від типу знарядь. Знаряддя повсякденного ужитку в господарстві та побуті: ножі, скребачки, сокири — не вимагали особливо ретельної обробки, що була адекватна прямому призначенню знарядь — рубати, скребти, різати. Предмети ж озброєння, крім прямого призначення, мали милувати око витонченістю, довершеністю форм та чепурним дизайном. Тут ретельно добирався матеріал, використовувалися пікетаж та шліфування, декоративне оформлення.

За призначенням кам’яні знаряддя можна розділити на пов’язані із землеробством, скотарством, обробкою деревини, озброєнням, побутові тощо. Серед землеробських знарядь вирізняються мотики, зернотерки, ступки з товкачами, ріжучі частини серпів. Майже на усіх поселеннях, а також у деяких похованнях бронзової доби виявлено мотики. Це знаряддя клиноподібної форми з широким, головно сплощеним лезом, загостреним протилежним кінцем. Звичайно мотики були оброблені грубими великими відколами, рідше лезова частина підшліфована або загострена за допомогою дрібніших відколів. Зрідка трапляються мотики із суцільно відшліфованою поверхнею та чітко позначеним пристроєм для закріплення держака — на штик просвердленого отвору або ж кільцевої виїмки довкола верхньої частини знаряддя. Окремо слід згадати кам’яну мотику, виявлену біля с. Новопокровське Чугуївського району Харківської області. Вона має вигнуту форму, загострене лезо та просвердлений отвір. Уся її поверхня ретельно відшліфована. Аналогічна за формою мотика походить із могильника біля с. Іванковичі на Київщині. Кам’яні мотики без отворів уставлялися, напевне, у рогову муфту або ж прив’язувалися до колінчастого дерев’яного держака.

Зернотерки, товкачі та ступки мало змінюються протягом бронзової доби. Виготовляли їх переважно з грубозернистих порід каменю. За формою зернотерки поділяються на овальні, підпрямокутні, зрідка круглі. Вони звичайно складаються із двох плит — нижньої, більшої за розмірами, та верхньої, меншої та вужчої. За доби пізньої бронзи поширюються невеликі ступки на піддоні з ретельно відполірованою поверхнею. З ними, напевне, пов’язані також ретельно зроблені товкачики, орнаментовані канелюрами та хрестоподібно розташованими рельєфними пуп’янками. Існує думка, що у таких ступках перетиралася вохра та інші речовини, які стосувалися культових відправ. Ширше були розповсюджені ступки, виготовлені із квадратних та круглих брил із чашоподібними заглибинами у центрі робочої поверхні. Шерехата поверхня заглибин дає можливість припустити, що такі ступки використовувалися для одержання крупи. Найчисленнішими є знахідки крем’яних серпів. Домінуючим типом крем’яних серпів від початку бронзової доби були масивні знаряддя, які за обрисами нагадували ножі з горбатою спинкою та прямим лезом. На добу середньої бронзи їхня кількість зменшується, а технологія виготовлення удосконалюється та урізноманітнюється, залежно від призначення знаряддя: для збирання зернових, заготівлі зеленого корму для худоби тощо. Серед виокремлених кількох типів найбільшого поширення набувають серпи дзьобовидної форми з розширеною п’яткою, вигнутою спинкою та трохи увігнутим лезом. Рідше трапляються тонкі серповидні знаряддя типу сікачів. За доби пізньої бронзи, крім суцільних серпів, подібних до більш ранніх, з’являються складені з двох-трьох, іноді чотирьох крем’яних платівок, які вставлялися до кістяної або дерев’яної муфти-руків’я. Такі серпи були вигідніші, позаяк заощаджували працю майстра — зламана частина не псувала знаряддя загалом, її легко було замінити новою пластиною-вкладнем. Осередок виготовлення складених серпів розташовувався десь на півдні Правобережної України. Саме там вони збережуться до ранньоскіфського часу, побутуючи уже поряд із залізними.

Кам’яні знаряддя, пов’язані із скотарством, складають, мабуть, найчисленнішу групу. За твердженням трасологів, вони слугували для обробки шкір, кісток, рогу. Насамперед це різноманітні за формою та розмірами ножі. На початку бронзової доби їх виготовляли із крем’яних платівок, а згодом — із відщепів. Деякі з ножів мали виділений черенок, що вставлявся до муфти-руків’я. Загалом же серед знахідок кількісно переважають скребачки. Залежно від конфігурації відщепів скребачки бувають круглими, прямокутними, трикутними та інших обрисів. Як робоча оформлялася вся поверхня або ж її окремі ділянки. Скребла різняться від скребачок лише більшими розмірами. Близькими до них за призначенням були скобелі та струги. Осібну групу знарядь складали різаки, різці та різачки. Для них показові ретельно загострене лезо та навмисне затуплена спинка з протилежного боку. Побутували також знаряддя із залощеним робочим кінцем, оформленим специфічною двобічною ретушшю, що призначалися для свердління отворів.

Наприкінці бронзової доби кількість згаданих вище знарядь помітно зменшується. Найдовше вони зберігаються на території лівобережного лісостепу. Технологія їх виготовлення збіднюється. Часто використовуються різні зовсім не оброблені відщепи. Ретушшю загострюється невелика ділянка на одній із граней відщепу або ж на куті. При цьому ретуш груба, велика з поодинокими фасетками. В інших регіонах знаряддя, пов’язані з обробкою продуктів тваринництва, були, очевидно, вже металевими.

Чималу групу складали знаряддя для обробки деревини: робочі сокири, сокири-молоти, долота, тесла. Серед сокір розрізняють два основні типи: крем’яні, рідше з інших порід каменю, тесловидні знаряддя, що вставлялися до колінчастого держака й були відомі ще з неоліту; кам’яні сокири з просвердленими для закріплення руків’я отвором. У лісостеповій смузі Правобережної України знайдено величезну кількість таких сокир. Причину їх масового виробництва можна вбачати у розвитку підсічного землеробства. Окрему групу складають долота з характерним вузьким лезом та тесла з дуговидним вигнутим лезом та звуженим протилежним кінцем.

Частину сокир слід віднести до сфери озброєння. Бойові сокири мали різну форму, були виготовлені з коштовних рідких порід каменю, завжди гарно оброблені, суцільно відполіровані, іноді орнаментовані. Зразками можуть слугувати бойові сокири з відомого Бородінського скарбу. Особливою вишуканістю форми та стрункістю пропорцій виділяється одна з них, що має тонкий обух та фігурно вигнуте лезо. Усі сокири Бородінського скарбу зроблені з нефриту, родовища якого відомі у віддалених від України Саянських горах. Їхня поверхня відшліфована до дзеркального блиску та оздоблена канелюрами[381]. Бойові кам’яні сокири загалом характерні для ранньо-бронзової доби. Надалі вони трапляються значно рідше та стають менш ошатними. Це переважно пласкі сокири ромбічної форми із загостреним лезом. Наприкінці бронзової доби кам’яні сокири як бойові та робочі знайдено лише на кількох поселеннях Північної України. Більшість із них трикутної чи овальної форми, з клиновидним лезом та круглим обухом. Техніка їх виготовлення досить груба та примітивна.