Розділ «Частина друга Енеоліт та бронзовий вік»

В останні століття II тис. до н. е. роль землеробства зменшується. Причини цього не досить зрозумілі. Можна лише припустити, що збільшення орних земель призвело до зменшення пасовиськ та підриву скотарства. Крім того, оранка заплавних земель негативно позначилася на рослинності та природних умовах: вигорали степи, міліли річки, з’являлися напівпустельні регіони, майже непридатні для землеробства.

Трохи інакше розвивалося землеробство в північніших лісостепових районах. Завдяки пилковим аналізам, здійсненим на деяких поселеннях середньодніпровської, тшинецької та зрубної культур, розташованих у цих місцях, підтвердилося припущення про те, що клімат та рослинний світ з часів бронзи майже не змінилися. Вони були не просто придатними, а сприятливими для заняття землеробством. Доказом землеробського характеру господарства, як і в степу, є знайдені майже на всіх поселеннях та чи не в кожному житлі серпи, мотики та інші відповідні знаряддя. Важко з певністю твердити, які землі використовувалися під орні ділянки. Можна лише припустити, що це були насамперед заплави річок, укриті високородючими алювіально-луковими грунтами. Зручність використання заплавних ділянок у тому, що вони практично не виснажуються і можуть слугувати протягом необмеженого часу. Вірогідно, орними ставали ділянки лісу, розташовані поблизу поселень.

Цей тип підсічно-вогняного землеробства, при якому вирубувалися та випалювалися прилеглі до поселень ділянки лісу, був поширений упродовж усієї доби бронзи[328]. Розміри підсічного землеробства визначалися людськими ресурсами та наявністю вільних земель, позаяк відомо, що кожні 5—6 років оброблювані ділянки треба було залишати через їхнє виснаження. Виходячи з даних етнографії про чисельність людей на поселеннях бронзової доби (80—100 осіб), ділянки підсіки були невеликими за розмірами і становили в середньому приблизно 1 га. Якщо такі ділянки були розташовані недалеко від поселень, то освоєння нових місць досить тривалий час могло здійснюватися без переходу на нове місце. При цьому не відкидається й інший варіант, про який пише ряд етнографів та археологів[329]. Поселення лишається на місці, а на певній відстані від нього, недалеко від ділянок, оброблених для подальшої підсіки, виникають невеликі тимчасові «виселки». Таким чином, мешканцям лісостепової України було властиве заплавне та підсічно-вогняне землеробство.

Складніше відповісти на питання, чи використовувалися надзаплавні ділянки. Глинисті та суглинисті підзоли були дуже родючі, але й важкі для обробки. Археологи вважають, що обробка цих грунтів була під силу лише тим племенам, які вже знали плуг. Б. А. Шрамко переглянув уявлення щодо існування в Україні орного землеробства. Час, коли з’явилися тут рала. можна визначити добою бронзи. Залишки дерев’яних плугів архаїчної форми було знайдено у Чернігівській, Сумській та Запорізькій областях (рис. 162)[330]. Напевне, плуг та упряжні тварини розповсюджуються майже водночас із появою возів. На пам’ятках України дуже часто знаходять глиняні модельки коліс, іноді із ступицями. На використання як тяглової сили великої рогатої худоби вказують наявність кісток волів на деяких поселеннях доби середньої та пізньої бронзи, а також петрогліфи Кам’яної могили. Попри все це слід сказати, що головним знаряддям по обробці землі залишилися мотики. Про це, зокрема, свідчить той факт, що абсолютна більшість поселень доби бронзи розташована в долинах річок, поблизу родючих заплавних намулів, обробка яких не потребувала ніяких інших знарядь, окрім мотик. На поселеннях початку та середини доби бронзи знайдено кам’яні мотики клиноподібної форми з широким лезом. Напевне, такі знаряддя прив’язувалися до колінчатого дерев’яного руків’я або вставлялися у рогові муфти. Крім мотик, серед землеробських знарядь знайдено своєрідні кістяні лопати. Вони зроблені з тазових кісток та лопаток великих рогатих тварин. Напевне, більшість із них кріпилася до дерев’яного держака. Не виключається й існування дерев’яних лопат, схожих на лопати, знайдені на торфовищах типу Горбуновського на Уралі. Найрозповсюдженішими культурами на полях мешканців лісостепових просторів України були плівчастий та голозерний ячмінь, просо, овес, боби.

Рис. 162. Дерев’яні плуги бронзового віку:

1 — с. Токарі Сумської обл.; 2 — с. Калинковичі під Мінськом; 3 — с. Полісся Чернігівської обл.

Збирання врожаю здійснювалося серпами, спочатку з кременю та кварциту, а із середини II тис. до н. е. з бронзи. Протягом тисячоліть типи та форми серпів змінювалися. Уперше суцільні крем’яні серпи дугоподібної форми трапляються лише на поселеннях кінця ранньої бронзи. Масове ж розповсюдження припадає на середній період. Особливою популярністю користувалися так звані волинські серпи — великі знаряддя з вузьким гострим кінцем та широкою п’яткою. Їхньою особливістю була чудова обробка ретушшю, внаслідок чого одержували знаряддя завтовшки 0,5 см. Крім типових серпів, що мають характерну дзеркальну залощеність, використовувалися жнивні знаряддя, названі серпами-сікачами. Це були грубі знаряддя із слабо вигнутим, майже рівним лезом. Існує думка, що такі сікачі, або різаки, слугували для обробки та розчистки ділянок, які заросли чагарником. Усі серпи закріплювалися в руків’я — кістяні чи дерев’яні. Засоби кріплення, запропоновані Г. Кларком, Е. Кервеном, С. М. Вібіковим та Г.-Б. М. Бланке, виглядають досить переконливо[331].

Існує припущення, що зрізали, вірніше, відламували лише колос та верхню частину стеблини, а стерню спалювали на добриво. Однак наявність великої кількості серпів указує на те, що відламування не мало широкого розповсюдження.

Порівняння ефективності роботи сучасних серпів та давніх кременевих свідчить про бездоганність форми останніх та їхню високу продуктивність. Не виключено, що волинські серпи виникли під впливом бронзових знарядь. Збігається час їхньої появи (XVI— XV ст. до н. е.), вражає типологічна тотожність. За доби пізньої бронзи, особливо на території лісостепової Правобережної України, розповсюджуються своєрідні серпи, що складаються з 2—3 тонких загострених пластинок, які встановлюються у рогову або дерев’яну загострену основу. Поламка однієї з пластинок потребувала лише заміну її й не псувала всього знаряддя. Так, приблизно через 1000 років населення оцінило своїх енеолітичних попередників і повернулося до більш давніх складених серпів, які використовувалися поряд із суцільними.

Майже у всіх житлах доби бронзи зернотерки та ступки пов’язані з мливом зерна. Зернотерки були дво- та одноручними. Вони мало змінилися протягом бронзової доби. Їх виготовляли з місцевих порід каменю, твердих та крупнозернистих. Крім зернотерок трапляються уламки неправильної форми кам’яних брил із чашеподібними заглибленнями в центрі. Заглиблення добре оброблені крапковою технікою, але не відшліфовані. Г. Ф. Коробкова вважала, що ніздрювата поверхня таких ступок робилася свідомо — для полегшення обробки зерна. Експериментальні досліди показали виключну трудомісткість борошно мельного виробництва. Дослідники пишуть, що на зернотерках, подібних до тих, що відносяться до бронзової доби, за день можна було намолотити не більше як 2— 2,5 кг борошна. Велика кількість різноманітних ступок є свідченням того, що населення часто виготовляло не борошно, а крупу, та їло не хліб, а переважно кашу.

Природні умови, родючі грунти лісостепової України, а також велика кількість землеробських знарядь праці дає можливість із достатньою певністю твердити, що землеробство в господарстві населення, яке мешкало на цій території за доби бронзи, було головним заняттям.

Третю географічну зону на теренах України становить Полісся — велика низина в басейні річок Прип’яті, Дніпра та Десни. Грунтотворні породи Полісся складаються з піщаних та супіщаних відкладів, зрідка суглинистого лесу. Багато тут боліт. Підраховано, що сухі, незаболочені ділянки складають менш як третину всієї площі Полісся. Отже, в регіоні дуже мало місць, придатних для землеробства. Протягом тривалого часу існувала думка, що через погані природні умови, зокрема заболоченість, Полісся досить довго, приблизно до перших віків н. е., було майже не заселене і зовсім не знало землеробства. Розвідки ж та розкопки білоруських, українських та російських археологів спростували цю думку та дали змогу скласти уявлення про характер землеробських робіт за бронзової доби. Цікаво, що одним із найдавніших районів, в якому зафіксовано сліди землеробства, є південний край Полісся. Це пояснюється тим, що за існування примітивних форм землеробства зерна просто кидалися у необроблений вологий грунт, укритий родючим наносом[332]. За спостереженнями етнографів Прип’ять для Полісся відігравала ту ж роль, що й Ніл для Єгипту. За доби бронзи тут вже були відомі м’яка пшениця, полба, ячмінь, просо і, можливо, льон[333]. Чільне місце посідав, напевне, ячмінь, який має малий вегетаційний період. Про те, що населення займалося землеробством, свідчать зернотерки, серпи, відбитки зерен на уламках кераміки. Однак знахідки таких речей рідкісні, що також указує на своєрідний характер землеробства в Поліссі. Навряд чи в поліських районах за бронзової доби існувало орне землеробство. Але навіть якщо тут і знали плуг, головною формою землеробства була, напевне, підсіка. Ця система довго існувала в Поліссі. Так, досліджуючи землеробство Давньої Русі, В. Й. Довженок пише, що підсіка зберігається у Прип’ятському Поліссі до XIX ст. н. е.[334]. Виходячи із спорадичних знахідок знарядь праці, можна твердити, що великих ланів тут не існувало. Скоріше був розповсюджений спосіб сіяти на дюнних підвищеннях, де землю рихлили мотиками. Для використання заплавних земель необхідно було знищувати густу рослинність. Дуже трудомістке, підсічне землеробство в Поліссі ускладнювалося браком достатньої кількості сокир, які привозили з більш південних районів Волині і які, звичайно, були дорожчими. Погано розкорчовані підсіки або підсіки, на яких залишилися корчі, вже через 2—3 роки вкриваються такою густою зарістю, що їх треба кидати та переходити на інше місце. Ось яку картину змальовують етнографи XVIII ст. Весною селяни, взявши на плечі соху або борону, поспішають на заплавні «острови». Навкруги все залито водою. Вони ідуть по живіт у воді, іноді навіть пливуть. На «острові» орач будує халабуду, розпалює вогнище, що ніколи не згасає. Оре та сіє. Потім таким самим чином переходить на інший «острів», де так само обробляє шматок грунту. Загалом археологічні матеріали свідчать про те, що землеробство від ранньої до пізньої бронзи розвивалося поступово. Збільшується кількість знарядь праці, відбитків злаків, частіше трапляються різноманітні зерносховища, в тому числі й на полях. Відомостей про розміри земельних угідь, які були у підпорядкуванні тих чи інших племен та племінних груп, та пов’язану з ними кількість зерна немає. Ці питання нерідко розглядають суто гіпотетично. Так, на добре вивченій ділянці Сіверського Дінця в районі Червоного Лиману, довжиною 15 км та шириною 2 км, знайдено п’ять поселень доби бронзи. На кожне з них припадало приблизно по 600 га. Важко сказати, як розподілялася ця площа між лісом, болотами, озерами, випасами та землями, придатними для сівби. За відомостями XIX ст., заплавні ділянки річок лісостепової України на 60 % були зайняті лісами, на 30—35 % — болотами та старицями і лише 5— 10 % цієї території могли використовуватися під оранку[335]. Судити про врожаї за доби бронзи також важко. Говорячи про врожаї трипільської культури, С. М. Бібіков уважав за можливе послуговуватися відомостями більш пізнього часу — Київської Русі. Розглядаючи питання про продуктивність землеробства в Київській Русі, В. Й. Довженок пише, що історичні джерела навіть стосовно цієї епохи не містять якихось вірогідних даних. Відомий економіст С. Г. Струмилін на основі сукупності даних дійшов висновку, що врожайність у Давній Русі домонгольського часу, навіть у районах Середньої Русі з добрими чорноземними грунтами, становила не більше як 26 пудів із десятини. Не виникає сумнівів, що на менш родючих поліських грунтах урожайність була нижчою. Як відзначають дослідники, в поліських районах урожайність пшениці та ячменю з однієї десятини коливалася від 16 до 26 пудів. Ураховуючи необхідність залишати частину зерна для сівби, на одну людину припадало не більше як шість пудів. Нагадаємо, що прожитковий мінімум становив 12 пудів.

Найбільша врожайність була, напевне, у сприятливих для землеробства районах степу за доби пізньої бронзи, зокрема у носіїв сабатинівської культури. Однією з підстав для такого твердження є демографічна ситуація, за якою на невеличких ділянках заплав Південного Бугу, Інгулу та Інгульця сконцентрована велика кількість поселень. Численні дослідження українських та іноземних археологів свідчать, що при відносно низькому рівні розвитку продуктивних сил будь-яка окрема галузь господарства, в тому числі і землеробство, не може полегшити життя людей. Можна зробити припущення, що в Україні, навіть в її лісостеповій частині, найсприятливішій для землеробства, господарство могло бути лише комплексним — землеробсько-скотарським[336]. Головний сенс такого господарства в можливості змінювати та регулювати співвідношення різних видів господарської діяльності залежно від різних обставин, як природних, так і соціальних.

Як і землеробство, скотарство мало неоднаковий характер і рівень розвитку в різних регіонах України. Зрозуміло, що найрозвиненішим було скотарство у степу. Цьому сприяли і безкраї простори пасовиськ, і те, що землеробство тут було заняттям дуже важким. Свійська худоба забезпечувала населення м’ясом і молоком, тобто складала харчову базу.

Протягом тривалого часу культури степових племен доби бронзи змальовувалися на основі матеріалів могильників, оскільки поселення були невідомі. Обмежена кількість кісток тварин у похованнях породжувала хибні уявлення про скотарство степовиків. Зокрема, утвердилася думка, що степові племена доби ранньої бронзи займалися головним чином збиральництвом, полюванням та рибальством[337].

Кардинальні зміни в оцінці скотарства на теренах степової України сталися після розкопок Михайлівського поселення, де було знайдено велику кількість кісток тварин, серед яких свійські становили 90 %, а дикі лише 10 %. Таким чином, їхнє співвідношення свідчить про перевагу скотарства над полюванням. Пізніше це було підтверджено матеріалами з інших поселень, а також поховань. Було ясно, що головну роль у степовій череді відігравала велика рогата худоба, відтак — дрібна, кінь та свиня. У західних районах степу кінь набув значного розповсюдження. А. А. Браунер на поселенні біля Сухого Лиману визначив кістки коней трьох порід: тонконогої східної, ширококопитної, яка використовувалася для сільськогосподарських робіт, та проміжної.

Клімат західних районів, найбільш м’який у євроазіатських степах, уможливлював утримування худоби на паші з березня по грудень. За доби пізньої бронзи скотарство регулювалося. Із червня по вересень, коли степ вигоряв через незначну кількість опадів, пасовиська поділялися на ділянки, випас на яких здійснювався по черзі. Напевне, перевага надавалася приселищному типу скотарства. Найповніше вивчене скотарство сабатинівської культури, котра відноситься до доби пізньої бронзи. Встановлено відсотковий склад окремих видів. Так, великої рогатої худоби було від 32 до 39 %, коней — 18—21 %. Свиней було мало. Їхні кістки знайдено на одному з найпівнічніших поселень — Чикалівці, де вони становлять 10—11 %. На південних поселеннях їх зовсім мало[338]. Про важливу роль коней свідчать досить часті знахідки псаліїв (Степове, Ташлик, Сабатинівка, Чикалівка та ін.).

Важко уявити картину різних скотарських систем. Але не виникає сумнівів, що скотарство степових районів відрізнялося від лісостепових, а особливо від поліських.

Племена доби бронзи знали всі основні види свійських тварин. Крім того, на Лівобережжі був відомий верблюд, а на Правобережжі за доби пізньої бронзи — свійські осел та кіт. Є підстави зробити припущення, що у степових та лісостепових районах протягом доби бронзи переважала велика рогата худоба — головний постачальник м’яса та молочних продуктів. Результати статистичного аналізу дають змогу дослідникам говорити про деякі зміни порід великої рогатої худоби. Так, В. І. Цалкін відзначає дуже великі розміри кісток на Поділлі та Верхньому Подніпров’ї.

Кістки дрібної рогатої худоби виявлено на всіх поселеннях лісостепу, починаючи від ранньобронзової доби. У середньому її періоді кількість дрібної рогатої худоби в цих районах помітно зростає, а наприкінці доби бронзи у деяких районах, наприклад Подністров’ї, вона відіграє значну, якщо не домінуючу, роль. Є відомості, що вівці були значно меншими за сучасних, самці були рогатими, а самки — комолими. Досить численними були свійські свині. Особливого поширення вони набули у смузі широколистяних лісів. На погляд В. І. Цалкіна, було принаймні три популяції свійських свиней. Надто великими були свині Оки та Подесення[339].