Розділ «Частина друга Енеоліт та бронзовий вік»

Рис. 164. Форми та декор кераміки у населення Північної України на початку ІІ тис. до н. е.

Рис. 165. Горщик катакомбної культури, декорований шнуровим візерунком (с. Новопилипівка, курган 4, поховання 2).

Рис. 166. Форми та декор кераміки у населення Північної України в середині ІІ тис. до н. е.

Як відзначалося, наприкінці доби бронзи з’являються посудини, вкриті чорним лискуванням. Воно принципово відмінне від відомого у попередній період. Тепер лиск досягається не ретельним загладжуванням, а особливим випалом, коли у певний момент зачинялася тяга, припинявся доступ кисню і відбувалася реакція, внаслідок якої дим тонким шаром укривав усю поверхню посудини. Відтак ця посудина обмащувалася жиром і знову обпалювалася. Цей технологічний прийом був відомий, точніше, приступний невеликій частині населення Правобережної України. Окремі чорнолисковані посудини потрапляли у різні, іноді досить віддалені райони. Цікавим є питання щодо способу випалу кераміки. Поширена думка, що за доби бронзи у межах України посуд випалювався на відкритому вогні. Система доказів базується на тому, що посуд, обпалений нерівномірно, має темні не пропечені усередині смуги та плями різного кольору на зовнішній поверхні. Згідно із спостереженнями І. К. Свєшнікова в окремих культурах, наприклад, фракійського гальштату, домішки зерен вапняку у глину не перетворювалися під час випалу на гашене вапно, а зберігали свою структуру, що було можливим лише за температури нижче 500 °С. Це стало додатковим аргументом на користь відсутності гончарних печей за доби бронзи.

Найбільш розповсюдженими формами посуду були горщики, банки та миски. Останні значного поширення набувають за доби пізньої бронзи, що, напевне, можна розглядати як наслідок поширення культури побуту. У різних груп населення всі три названі типи посуду відрізнялися як за конфігурацією, так і за орнаментикою. Для степових районів характерні приземлені горщики, висота яких приблизно дорівнює діаметру. У прабалто-слов’янському лісостеповому ареалі протягом II тис. до н. е. найпоширенішими були так звані тюльпаноподібні горщики, висота яких у два рази перебільшувала діаметр вінець та у чотири — денця. Така відмінність основної форми посуду, який служив для приготування їжі, безумовно, не могла бути випадковою і пояснюється особливостями будови вогнищ. Банки мають більше спільних рис, але, як і горщики, різняться за пропорціями та деякими деталями форми. На теренах правобережного лісостепу вони мають ледь опуклий тулуб, у степових районах їм притаманні низькі прямі або конусоподібні стінки. Особливу форму тут складають гостроребрі горщики, стінки яких у середній чи верхній частині мають різкий перегин (рис. 167). Згаданими формами, звичайно, не вичерпується керамічний комплекс доби бронзи. Враховуючи імпорт, обмін та індивідуальність виготовлення кераміки, котра продукувалася мало не в кожному господарстві, вона була набагато різноманітнішою.

Рис. 167. Чаша зрубної культури (с. Новосолдатка, курган 1).

До певної міри це ж стосується і орнаментації посуду. Найбільш багато та пишно прикрашена кераміка доби ранньої бронзи. У цей час орнаментом укривалася переважно уся зовнішня поверхня посуду від вінець до денця. За доби середньої бронзи — верхня половина посудини, а за пізньої — лише вінця та фриз попід ними. Найскладнішим є питання, яке виникає при аналізі орнаменту і полягає в тому, що саме є декором, а що відображенням різних ідеологічних уявлень. В орнаментиці доби бронзи обидва ці моменти є і вони майже неподільні. Символічні деталі настільки переоформлені та стилізовані, що їхній давній сенс та первісна форма вже майже невловимі.

Для більшості етнічних груп України характерний ряд спільних орнаменталізованих знаків, пов’язаних із символікою обожнення природи, Сонця, вогню, рослин. Давно вже встановлено значення таких прадавніх знаків, як коло та хрест, поширених по усьому світу. І всюди вони мають одне й те саме значення — Сонце та вогонь. Ці та інші подібні знаки: коло, розділене на чотири частини двома навскісними лініями, що перехрещуються, коло із зіркою, коло з променями, що розходяться, коло із зубцями — є в орнаментиці всієї України.

Солярні знаки іноді трапляються у поєднанні з рослинними символами. Останні у Північній Україні мають три найпоширеніші символи: деревце з піднятими догори гілками, «ялинка» та багатопелюсткова розетка. Ці символи наносилися лініями, відбитками шнуру, валиками. На особливу увагу заслуговує мотив трикутника, що посідав у декорі кераміки бронзової доби особливе місце. Трикутник прийнято вважати традиційним символом землі, а трикутник із крапками усередині, можливо, означав розоране поле.

На групі кераміки є спіральний візерунок, побудований за принципом повторів спіралі, яка переходить у «біжучу хвилю». Магічне значення спірального орнаменту відоме з давніх-давен. Часто його розглядають як символічно передані воду та Сонце або ж як плин часу.

Різноманітність форм, розмірів та розмаїття орнаментики на посуді дає підстави припускати, що виробництво кераміки за доби бронзи було індивідуальним заняттям у сфері домашнього виробництва.

На більшій частині Європейського континенту бронзовий вік тривав близько тисячі років — від початку II тис. до н. е. до початку І тис. до н. е. Порівняно з іншими частинами Європи Україна рано увійшла до бронзової доби. Ранньому знайомству з цим металом племен Правобережної України сприяли зв’язки з чи не найдавнішим у Європі Балкано-Карпатським металургійним центром, а Лівобережної — з Кавказьким, де вже у III тис. до н. е. відомі штучні мідно-миш’яковисті сплави.

Із раннього періоду бронзових виробів маємо дуже мало. Головним чином це невеликі ножі, шила та дрібні прикраси у культурах шнурової кераміки та катакомбної спільності, куди вони потрапляють унаслідок обміну у готовому вигляді. Є підстави говорити про зародження місцевої металургії. Спектральний аналіз деяких речей (спіральних підвісок, втульчастих сокир тощо) свідчить, що вони виготовлені із змішаного матеріалу — кавказько-карпатського, тобто вже на місці, й не мають аналогій ні на Кавказі, ні у Карпатській зоні. Знайдено також поодинокі глиняне сопло, кам’яне коваделко та глиняну формочку для відливки клиновидної сокири, які підтверджують виникнення місцевої обробки металу. Активізація місцевого ливарного виробництва у степових районах пов’язана із розселенням високорозвинених племен катакомбної спільності, котрі, на думку ряду археологів, просунулися на терени України з Північного Кавказу. У Північному Причорномор’ї, Донбасі та Криму виявлено понад 30 поховань, які, судячи з речового супроводу (тиглі, ллячки, сопла, ливарні формочки та кам’яні знаряддя для обробки металу), належали майстрам-металургам[351]. Ливарні матриці засвідчують розширення асортименту металевих знарядь. Чільне місце серед них посідають втульчасті сокири та бруски-напівфабрикати для виготовлення інших знарядь — ножів, тесел, стамесок тощо. Сировина у вигляді злитків миш’яковистої бронзи надходила з Кавказу. Про це на підставі даних спектрального та металографічного аналізів пишуть фахівці[352].

У західних регіонах України цього періоду теж виявлено ознаки місцевої металургії[353]. Але досить невелика кількість бронзових виробів надходила сюди у готовому вигляді, головним чином прикраси. Відомі поодинокі знахідки у Західній Україні балкано-карпатських та північнокавказьких сокир, зокрема у складі скарбу Стубло із Волині.

Рис. 168. Кам’яні знаряддя для подрібнення мідної руди (за С. Й. Татариновим).

Середина II тис. до н. е. позначена утворенням значного гірничо-металургійного центру в Донбасі, який функціонував протягом кількох століть. Походження цього центру пов’язане з відповідними осередками металообробки Південного Уралу та Східного Казахстану і міграцією населення із названих регіонів на захід. Однією з причин міграційного руху могла бути кризова ситуація, зумовлена демографічним вибухом XVI—XV ст. до н. е. Донецький басейн з його міднорудними родовищами, про які мігранти могли довідатися, іще перебуваючи на Південному Уралі, природно виявився для них особливо привабливим місцем. Головні рудні родовища Донбасу локалізуються на теренах Бахмутської котловини, зокрема в Артемівському районі Донецької області. Найвиразніші рудні прояви зафіксовано біля сіл Вискрівка, Пилипчатине, Клинове, Новозванівка[354].

Давні копальні розташовані на вододільних височинах. Від них збереглися великі задерновані западини глибиною від 3 до 5 м та діаметром від 50 до 200 м, котрі, як правило, утворюють ланцюжок із вузькими перетинками. По краях западин лежать відвали — викиди порожньої породи. І самі відвали, і довколишня площа набули зеленкувато-сірого кольору. На розораних ділянках трапляються шматочки руди, знаряддя праці, кістки тварин, уламки кераміки. Розкопками встановлено, що у копальнях не лише видобували руду, а й займалися виплавкою металу. На підставі відомостей щодо видобутку мідної руди в інших регіонах (на Кавказі, Уралі, в Болгарії) можна реконструювати технологію розробок копалень Донбасу. Видобуток зводився до монотонного повторення кількох операцій: відколювання рудоносної породи, подрібнення та сортування, тобто відбору найбільш рудомістких шматочків (рис. 168). Для видобутку руди радше використовувався так званий метод підпалу, до якого, напевне, зверталися і на донецьких копальнях. На це вказує виявлене у відвалах вугілля. Подальша обробка збагаченої руди могла відбуватися як у копальнях, так і на поселенні. Спектральний аналіз міді в Пилипчатинській копальні показує, що кінцевим продуктом виробництва ставала низькомиш’яковиста мідь із високим умістом заліза. На думку фахівців, для отримання бронзи з такої міді кількість миш’яку повинна бути штучно доповнена. Із геологічної літератури відомо, що необхідний для отримання бронзи свинець є на Нагольному кряжі, розташованому у 200 км від давніх мідних копалень. Нещодавні розкопки на поселенні Усове Озеро дали можливість відтворити подальший процес металургійного виробництва.

Плавильні печі становили собою ями, до яких насипалися руда та деревне вугілля. Розплавлена мідь стікала на дно ями, утворюючи там злиток у вигляді товстого круглого коржа. Такий мідний відливок вагою 155 г було знайдено на одній із копалень біля с. Вискрівка Артемівського району Донецької області (рис. 169).

Рис. 169. Реконструкція горнів для плавлення мідної руди у носіїв зрубної культури. Автори А. Г. Копил та С. Й. Татаринов.

Рис. 170. Найдавніші вироби з заліза в Україні за доби пізньої бронзи: