Розділ «Частина друга Енеоліт та бронзовий вік»

Найбільший район правобережного лісостепу, який займає територію від Прип’яті до середнього Дніпра та від Дніпра до кордону з Польщею, частково охоплюючи її східні райони.

Другим районом є лівобережний лісостеп. Він виходить далеко за межі України, охоплює лісостепове Подоння, Поволжя та сягає Уралу.

Третій район складається з причорноморських степових територій. Східний його кордон не зовсім зрозумілий. Археологічні дослідження фіксують його окремі фракції у північних степових районах.

Незважаючи на те, що в лісостепу на Правобережжі та Лівобережжі житла будувалися головним чином із дерева, спостерігаються певні особливості у використанні будматеріалів. Протягом усієї доби бронзи у будівництві жител Правобережної України одночасно з деревом використовувалася глина. Так, наземні житла доби ранньої бронзи випліталися з лози та обмазувалися з обох боків товстим шаром глини. Глиною обмазувалася також підлога, яка крім того ще й обпалювалася (Ісковщина, Андрусівка). На поселеннях доби середньої бронзи були широко розповсюджені вальки — своєрідні цеглини, зроблені з глини та домішок соломи, трави, гною. Можливо їх випалювали в спеціальних печах. За формою вони поділялися на круглі, яйце- та коржоподібні. З вальків викладалися стіни, підлоги, печі, передвогнищеві та культові вимостки (Пустинка). Для Лівобережжя та степових районів глина як будматеріал не прикметна. На Лівобережжі широко використовувався грунт, добутий з котловану. Ним присипалися стіни, іноді дахи У степових житлах кам’яні стіни забутовувалися щебнем, піском, жорствою. Характерно, що підлогу та черені печей також устеляли щебнем та піском.

Традиції глинобитного домобудівництва, обмазки стін та підлоги глиною, виготовлення обпалених вальків сягають своїм корінням трипільської культури. Наскільки вдалося простежити, ці традиції не втрачалися упродовж усього бронзового віку. Житла Лівобережної України за своїм розміщенням, плануванням шатрового даху, іноді присипаного землею, близькі до жител східних сусідів із Волго-Уральського межиріччя, зокрема до так званої андронівської культури у Західній Азії (Олексіївське поселення на Тоболі).

Кам’яне домобудівництво степових районів України має давні традиції. Судячи з археологічних пам’яток цієї території, видобування місцевого каменю, його обробка та будівництво з нього жител і оборонних споруд широко практикувалося вже з часів енеоліту. Яскравим прикладом щодо цього є Михайлівське городище з кам’яними житлами та складною системою масивних захисних стін. Про те, що ці традиції не втрачалися і пізніше, свідчить Лівенцівська фортеця.

Ще однією і, напевне, найбільш показовою етнографічною ознакою трьох відокремлених груп є планування та внутрішнє оздоблення жител. На всій лісостеповій Правобережній Україні домінують трохи заглиблені житла прямокутної форми, здебільшого поділені на дві частини: чисту, в якій спали, та кухонну, що використовувалася для приготування їжі. Особливістю цих жител, на відміну від розташованих на схід від Дніпра, є те, що перше, кухонне приміщення буває глибшим за друге. Двокамерність можна вважати характерною рисою заглиблених жител лісостепової Правобережної України, починаючи з енеоліту. Тут і слід шукати корені цієї особливості жител на даній території за бронзової доби. Широко розповсюджені були двокамерні житла у трипільській культурі (Городок, Бортничі, Троянів та ін.). За доби ранньої бронзи, на думку І. К. Свєшнікова, типовими були житла, які складалися із наземної та заглибленої частин (Здолбиця, Зозів). Особливо поширеними двокамерні житла стають за доби середньої бронзи, коли приблизно 80 % жител мали по два приміщення, які розділялися або перетинкою, від якої збереглися стовпові ями, або земляним порогом.

На території лісостепової Лівобережної України житла відрізняються великими розмірами, пірамідальною, округлою чи овальною формою та відсутністю чітких ознак розділення на дві половини. Розташування вогнища в центрі житла дає підстави стверджувати, що воно таки не розділялося (рис. 161).

Своєрідним було планування багатьох степових жител, назване гніздовим. Його суть у тому, що до одного, звичайно найбільшого приміщення прибудовувалися з одного або частіше з двох боків менші найрізноманітнішої форми: напівкруглі, трикутні, прямокутні, у вигляді невеликих відсіків, тамбурів. Між собою вони з’єднувалися коридорами та перетинками, які огороджували внутрішнє подвір’я. Поява гніздового планування жител пов’язана нібито лише з добою пізньої бронзи.

Різні типи жител якоюсь мірою відображають різний побут та господарство. Найстійкішим та налагодженим був побут, мабуть, у лісостепових правобережних племен. Наявність двох приміщень у житлах сприяла більшій охайності. Під час розкопок тут не знайдено кісток тварин та уламків посуду. Серед знахідок звичайними є пряслиця, прикраси, знаряддя праці. Порівняно теплий клімат правобережного лісостепу давав можливість значну частину року вести господарство просто неба. На користь цього говорять численні рештки вогнищ, знайдені біля жител. На території лівобережного лісостепу зими були суворі. Насамперед через це житла тут утеплені, присипані землею. Люди проводили в них тривалі зимові місяці.

Великі заглиблені житла було легше споруджувати чисельною групою людей. Усі вони потім мешкали в одному приміщенні, про що свідчить наявність кухонних вогнищ. Землянки заповнені золою, кістками тварин, уламками посуду, іншими побутовими відходами. У таких землянках жили довго, напевне, стільки, скільки використовувалися навколишні землі та випаси. Потім колектив переходив на іншу територію, де будувалися нові житла.

Рис. 161. Усове Озеро. Реконструкція житла № 2 зрубної культури. Автор С. С. Березанська.

Побут степових племен не зовсім з’ясований. Очевидно, на поселеннях мешкали довго, перебудовуючи або реконструюючи старі житла. Під час розкопок знайдено кладки різних періодів, які перекривають одна одну. У цілому компактність забудови та гніздове планування, використання тієї самої будівельної ділянки вказують на прив’язаність сім’ї до місця проживання. Молоді сім’ї намагалися селитися поряд із батьками. Загалом же побут був позбавлений будь-якої комфортності. У житлах не лише спали та харчувалися, а й займалися виробничою діяльністю, часто шкідливою для здоров’я, холодної пори року утримували худобу. Звідси масова дитяча смертність, низький рівень та середній вік життя, що не перевищував сорока років. II тис. до н. е. залишилося в історії України періодом найбільш сталої осілості в усіх географічних зонах, що й зумовило порівняно високий розвиток домобудівництва.

Глава 3

Господарство

За енеолітичної доби, яка передувала бронзовій, на теренах України чітко визначилися дві господарські зони. Головним заняттям степового населення було скотарство, а лісостепового та поліського — землеробство. Сказане не виключає твердження, що на ранньому етапі історії господарство було комплексним, але для території України чітке розмежування на два світи у IV— III тис. до н. е. мало свої об’єктивні причини.

За доби бронзи ситуація суттєво змінилася. Трипільська культура, через не досить з’ясовані причини, припинила своє існування. Лісостепова її територія, а також деякі суміжні регіони були зайняті племенами культур шнурової кераміки, господарство яких майже не вивчене. На думку багатьох археологів, основою його було скотарство. У степу також відбувалися великі зміни. Своєрідні умови цього регіону спонукали займатися переважно скотарством. Водночас у племен південно-західних частин степової смуги, що репрезентували сабатинівську культуру, дуже успішно та інтенсивно розвивалося землеробство. Таким чином, за доби бронзи під впливом двох головним чинників: зміни кліматичних умов, а саме підвищення вологості, а також активізації міграційних процесів — значних змін зазнали традиційні господарські типи. Викладене змусило нас відмовитися від узагальненої характеристики степу та лісостепу та спробувати окреслити більш складну реальну ситуацію. Джерелом для характеристики господарства бронзової доби, як і попередніх періодів, є клімат, знаряддя праці, виробничі комплекси, остеологічні та палеоботанічні матеріали, образотворче мистецтво.

На ранніх етапах історії суспільства, зокрема за бронзової доби, природні умови були одним із найважливіших чинників, які визначали спосіб життя та господарство людей. Як зазначалося, на теренах України розташовані три природні смуги: степова, лісостепова та Полісся. II тис. до н. е. загалом характеризується потеплінням та зволоженням клімату. Степова смуга в цей період займала південну територію України — від пониззя Дунаю на заході до відрогів Середньоруської височини на сході. В економічному плані вирізняється західна частина європейських степів. З одного боку, тут наявні давні скотарські традиції, з іншого — завдяки кордону з Подунав’ям та Балканами — було розвинене землеробство. На степових поселеннях знайдено невелику кількість землеробських знарядь із бронзи. Майже у всіх житлах були зернотерки, ступки, товкачики, виготовлені з місцевих порід кварциту, пісковику та дрібнозернистого граніту. Враховуючи кліматичні умови та майже щорічні посухи та суховії, посіви здебільшого робилися в заплавах, котрі давали порівняно високі врожаї. Головною проблемою був не брак земель, а складність їхньої обробки. Грунт обробляли землекопачками, які становили собою палиці товщиною від 2 до 4 см із загостреним робочим кінцем. Експерименти підтвердили достатню ефективність таких знарядь. Не можна відкинути і факт існування орного землеробства, що виникло в степах Північного Причорномор’я. На думку Б. А. Шрамка та Ю. О. Краснова, ще в енеоліті вирощувалися такі культури, як полба, просо, ячмінь, горох, що підтвердили й палеоботанічні аналізи[327]. Врожай збирали серпами. Збіжжя зберігалося в спеціальних сховищах або посудинах-зерновиках. Ями-зерносховища, знайдені на багатьох поселеннях сабатинівської культури, мали циліндричну, грушо- або дзвоноподібну форму. Їхні стінки обмазувалися глиною та обпалювалися. В окремих ямах знайдено обпалені камені, що слугували для їх висушування перед засипкою зерна. Як тара для зерна могли використовуватися і високі (до 1,5 м) посудини-корчаги.

Дуже цікава споруда досліджена І. М. Шарафутдіновою на поселенні Виноградний Сад. Вона становила собою глинобитний майданчик, на якому розміщувалися декілька печей для просушки зерна. Розміри майданчика та місцезнаходження його у центрі поселення свідчать про те, що цей комплекс був швидше не індивідуальною, а громадською власністю.

Загалом же землеробство степової України наприкінці бронзової доби було розвиненим і в XIII—XII ст. до н. е. домінувало у господарстві.