Розділ без назви (3)

Він необгрунтований, якщо міжнародна організація захищає, громадян ослабленої в такий спосіб держави від експлуатації й військової та політичної слабкості. Єдині збитки, яких не може уникнути окремий громадянин, — це втрата національної гордості, а якщо ми припустимо, що він був громадянином країни-агресора, то такі збитки будуть неминучими у будь-якому разі, за умови, що напад було відбито.

Цей забобон небезпечний через неможливість відрізнити ставлення до держави від ставлення до окремого її громадянина, бо коли доходить до проблеми, як учинити з країною-агресором, у країнах-переможницях неминуче виникають дві фракції, а саме, фракція тих, хто вимагає суворості, та тих, хто стоїть за поблажливість. Як правило, обидві фракції не помічають можливості ставитись суворо до країни і, водночас, поблажливо до її громадян.

Але якщо цю можливість це помічають, то ймовірно, що тралиться таке. Одразу після перемоги до країни-агресора та її громадян ставитимуться порівняно суворо. Та до держави, владної структури, певно, не ставитимуться так суворо, як вона на те заслуговує, боючись жорстко обійтись із невинними індивідами, тобто через вплив фракції що обстоює милосердя. Попри це небажання, цілком вірогідно, що громадяни страждатимуть сильніше, ніж вони заслужили. А тому через короткий час у країнах-переможницях, можливо, виникне реакція. Егалітаристські та гуманістичні тенденції, певно, зміцнять фракцію, що захищає милосердя, і, зрештою, замінять собою жорстоку політику. Але такий розвиток подій не виключає того, що а країгт-агресора не лише з'явиться шанс розв'язати нову агресію, а й озброїть її моральним обуренням, як людину, з якою вчинили несправедливо. Водночас держави-переможниці, ймовірно, страждатимуть від соромливості, як людина, котра відчуває, що вчинила несправедливо.

Цей украй небажаний розвиток повинен, зрештою, призвести до нової агресії. Її можна уникнути, якщо і тільки якщо від самого почату чітко розмежовувати державу-агресора (і тих, хто відповідає за її дії), з одного боку, та її громадян, з іншого боку. Суворість стосовно держави-агресора і навіть радикальне зруйнування її апарату влади не викличе моральної реакції гуманістичних почуттів у країнах-переможницях, якщо ця жорстокість до держави поєднана зі справедливим ставленням до окремих громадян.

Але чи можна зруйнувати політичну владу держави, не завдавши нерозбірливо шкоди її громадянам? Щоб довести, що таке можливо, я запропоную приклад політики, що руйнує політичну та військову міць держави-агресора, але не зачіпає інтересів окремих громадян.

Околиці держави-агресора, включно з її морським узбережжям та головними (не всіма) джерелами електроенергії, вугілля та сталі можна відокремити від держави і управляти ними як міжнародною територією, що ніколи не буде повернена державі. Гавані, а також сировина будуть доступними для громадян держави, щоб вони могли займатися дозволеною законом економічною діяльністю, не страждаючи від хоч якихось економічних перешкод, за умови, що вони запросять міжнародні комісії проконтролювати те, щоб ці засоби було використано за призначенням. Заборонено будь-яке їхнє використання, що веде до відновлення військового потенціалу, а якщо виникають підстави для підозри, що міжнародні устаткування та сировина можуть бути використані з такою метою, тоді їхня експлуатація негайно припиняється. У такому випадку підозрювана сторона повинна запросити комісію для ґрунтовного розслідування і надати достатні гарантії належного використання її ресурсів.

Така процедура не усунула б можливості нового нападу, але вона примусила б державу-агресора спершу захопити території, що перебувають під міжнародним контролем, а вже тоді накопичувати новий військовий потенціал. Отож, такий напад був би приречений на поразку за умови, що інші країни зберегли і розвинули свій військовий потенціал. Ставши перед такою проблемою, колишня держава-агресор була б змушена радикально змінити свою позицію і схилитись до співробітництва. Вона була б змушена просити запровадити міжнародний контроль за її промисловістю та сприяти розслідуванню, яке провадитиме міжнародний контрольний орган (замість того, щоб перешкоджати йому), тому що дише така позиція гарантуватиме використання устаткування та ресурсів, необхідних для промисловості. Очевидно, такий розвиток не вимагатиме дальшого втручання у внутрішню політику держави.

Небезпеку того, що інтернаціоналізація цих засобів виробництва буде використана для експлуатації чи приниження населення країни, що зазнала поразки, можна усунути за допомогою міжнародних правових важелів, таких як апеляційний суд тощо.

Цей приклад показує, що можна поставитись до держави суворо, а до її громадян гуманно.

* (Я залишив частини (1) і (2) цієї примітки точно такими, як написав їх у 1942 р. Тільки в частині (3), яка не стосується основної теми, я добавив текст після перших двох абзаців) *

(3) Але чи буде такий інженерний підхід до проблеми миру науковим? Я впевнений, що багато людей вважають, що справді науковий підхід до проблеми війни й миру повинен бути іншим. Вони скажуть, що спочатку ми повинні вивчити причини війни. Ми повинні виявити сили, які приводять до війни, і знайти сили, які можуть привести до миру. Наприклад, недавно наголошувалось, що тривалий і міцний мир настане лише тоді, коли ми ретельно проаналізуємо «фундаментальні динамічні сили» в суспільстві, яке може прийти до війни чи миру. Щоб знайти ці сили, ми повинні, звісно, вивчити історію. Іншими словами, ми повинні підійти до проблеми збереження миру історицистськими, а не технологічними методами. Це, буцімто, єдиний підхід, який можна вважати науковим.

За допомогою історії, історицист може показати, що причини війни полягають в зіткненні економічних інтересів, або класів, або ідеологій, (наприклад, свободи й тиранії), або рас, або націй, або імперій, або мілітарних держав, або ненависті, або страхів, або заздрощів, або помсти, або всіх цих і багатьох інших факторів у будь-яких комбінаціях. Він, таким чином, покаже, що завдання усунення цих причин надзвичайно складне. Він покаже, що немає ніякого сенсу створювати міжнародну організацію до тих пір, поки ми не усунули причини війни.

Аналогічно, психологіст скаже, що причини війни сховані в «людській природі», точніше, полягають в агресивності людини. Отже, шлях до миру полягає в тому, щоб дати вихід агресивності. (Цілком серйозно пропонується читання трилерів, незважаючи навіть на той факт, що багато диктаторів останнім часом захоплювались ними.)

Я не вважаю, що ці підходи до такої важливої проблеми є багатообіцяючими. Й особливо не вірю в те, що для відвернення війни ми повинні знайти причину або причини війни.

Втім, я не заперечую, що в деяких начастих випадках віднайдення і усунення причини війни може бути успішним. Якщо я відчуваю біль в стопі, я можу виявити, що причиною є камінчик в черевику. Викинувши камінчик, я усуну біль. Але ми не можемо узагальнювати цей підхід. Метод усунення камінця далеко не покриває всіх можливих причин болю в стопі. Стосовно війни, ми не зможемо знайти всіх причин, а ті, що знайшли, ми не зможемо усунути.

Загалом, метод усунення причин небажаної події прийнятний, тільки якщо нам відомий короткий список необхідних умов (тобто тих умов, для яких справедливо, що подія настає при наявності бодай однієї умови) і якщо ми можемо контролювати всі ці умови. (Зауважимо, шо необхідні умови — це не те саме, що описують за допомогою розпливчастого терміна «причини», це радше те, що от звичайно називаємо «супутніми причинами». Як правило, говорячи про причини, ми маємо на увазі цілу низку достатніх умов.) Але, на мою думку, не слід сподіватись, що нам пощастить скласти подібний список необхідних умов війни. Війни розв'язували за найрізноманітніших умов. Війни — це не звичайне природне явище, як-от, приміром, грози. Немає підстав вважати, що, назвавши широке розмаїття явищ словом «війна», ми гарантуємо, що всі вони будуть «спричинені» в один і той самий спосіб.

Все це показує, що, здавалось би, неупереджений і безперечно науковий підхід дослідження «причин війни» насправді не лише упереджений, а й може стати на шляху до розумного розв'язаная проблеми, тобто він, по суті, є псевдонауковим.

Чи далеко ми просунемося, якщо, замість того, щоб запроваджувати закони та поліцію, станемо підходити до проблема злочинності «науково», тобто намагаючись точно з'ясувати причини злочину? Я не хочу сказати, що ми не можемо часом відкривати важливі фактори, супутні злочину чи війні, і що в такий спосіб не можна відвернути значну шкоду, але все це вдасться зробити лише після того, як ми дістанемо контроль за злочинністю, тобто після того, як створимо поліцію. З іншого боку, вивчення економічних, психологічних, спадкових, моральних та інших «причин» злочинності і спроби усунути ці причини навряд чи приведуть нас до усвідомлення того, що поліція (котра не усуває причини) здатна контролювати злочинність. Окрім розпливчастості таких фраз, як «причина війни», увесь цей підхід — антинауковнй. Це те саме, що наполягати на ненауковості носіння пальта в холодну погоду і твердити, що слід вивчити причини холодної погоди і усунути їх. Чи, можливо, проголосити ненауковість змащування, запропонувавши з'ясувати причини тертя й усунути їх. Цей останній приклад показує, як мені здається, абсурдність гадано наукової критики, бо, власне, як змащування зменшує «причини» тертя, так само міжнародна поліція (чи інший озброєний підрозділ такого роду) може зменшити важливу «причину» війни, тобто сподівання «уникнути покарання».

9.8. Я намагався показати це у моїй праці «Логіка наукового відкриття». Гадаю, систематичне поступове будівництво, відповідно з окресленою тут методологією, допоможе нам створити емпіричну соціальну технологію шляхом методу спроб і помилок. Лише в такий спосіб, на мою думку, можна розпочати створення емпіричної соціальної науки. Та обставина, що такої суспільної науки й досі немає і що історичний метод неспроможний наблизити нас до неї, — це один із найістотнших аргументів проти можливості широкомасштабної чи утопічної інженерії. Див. також мою працю «Убогість історицизму».

9.9. Дуже схоже формулювання містить лекція Джона Каррузерса «Соціалізм та радикалізм», видана окремою брошурою (J. Catruthers. Socialism and Radicalism. Hammersmith Socialist Society, London. 1894). Його заперечення проти поетапних реформ типові: «Кожен півзахід привносить притаманне йому зло, що в цілому перевищує те зло, проти якого цей захід спрямовано. Поки ми не вирішимо придбати собі новий одяг, слід бути готовими до того, що нам доведеться ходити в лахмітті, оскільки латання латання не поліпшить дрантя». (Слід зазначити, що під словом «радикалізм», яке Каррузерс виніс у заголовок своєї лекції, він розуміє поняття зовсім протилежне тому, яке в нього вкладаю я. Каррузерс обстоює безкомпромісну програму очищення полотна і нападає на «радикалізм», тобто на програму «прогресивних» реформ, яку захищають «радикальні ліберали». Таке вживання терміну «радикальний», звісно, більш звичне, ніж моє. Та все-таки, первино цей термін Означав «знайти коріння» — приміром, зла — чи «викорінення зла», і йому немає рівноцінної заміни.)