Розділ без назви (3)

10.28. «Місологи» — ті, хто ненавидить раціональні міркування — порівнюються Сократом з «мізантропами», чи людиноненависниками; див. «Федон», 89 с. Для контрасту nop. з Платоновим мізантропічним зауваженням у «Державі», 496 c-d (див. примітки 57 та 58 до розділу 8.)

10.29. Цитати в цьому абзаці запозичено з фрагментів Демокріта, наведених у Diels Vorsokratiker, фрагм. 41, 179, 34, 261, 62, 55, 251, 247 (Дільс і Тарн піддали сумніву справжність останнього фрагмента: див. примітку 48 до розділу 8) та 118.

10.30. Див. текст до прим. 16 до розділу 6.

10.31. Див. Фукідід, II, 37-41. Див. також зауваження у прим. 16 до розділу 6.

10.32. Див. T. Gompertz. Greek Thinkers. Book V, ch. 13, 3 (Germ. ed., II, p. 407).

10.33. Геродотова праця з її продемократичною спрямованістю (див., наприклад, ІІІ, 80) побачила світ через рік чи два після Періклової промови (див. Е. Meyer. Gesch. d. Altertums, IV, s. 369).

10.34. На це вказував.,приміром. Т. Гомперц (Т. Gompertz. Creek Thinkers, V, 13, 2, Germ. ed. II. pp. 406 ff.). Він загострює увагу на таких уривках з «Держави»: 557 d та 561 с та наст. Подібність між цими двома уривками, безперечно, зумисна. Див. також Адамове видання «Держава», том II, ст. 235, примітка до 557 d. Див. також «Закони», 699 d-e та наст. і 704 d-707 d. Про подібні спостереження стосовно Геродота, III, 80, див. прим. 17 до розділу 6.

10.35. Дехто вважає «Менексен» підробкою, але, на мою думку, в таких твердженнях проявляється лише прагнення ідеалізувати Платона, За справжність «Менексена» ручається Арістотель, котрий цитує з нього зауваження, що, за його словами, належить «Сократові у надгробному діалозі» («Риторика», 1, 9, 30-1367 b 8; та ІІІ, 14, 11-1415 b 30). Див., зокрема, також закінчення прим. 19 до розділу 6, а також прим. 48 до розділу 8 і примітки 15 (1) та 61 до цього розділу.

10.36. «Афіиська політія» Старого олігарха (чи Псевдо-Ксенофонта) була опублікована 424 року до н. е. (згідно з І. Кіркгофом, якого цитує Гомперц у Greek Thinkers. Germ. ed. 1, p. 477). Щодо приписування авторства цієї праці Критію, див. J. В. Sandys. Aristotle's Constitution of Athens, Introduction IX, зокрема, прим. 3. Див. також примітки 18 та 48 до цього розділу. Вплив «Афінської політії» на Фукідіда, гадаю, помітний в уривку, процитованому в примітках 10 та 11 до цього розділу. Про вплив цього памфлета на Платона див., зокрема, прим. 59 до розділу 8 та «Закони», 704 а-707 d. (Див. Арістотель. «Політика», 1326 b-1327 а; Цицерон, «Про республіку», II, 3 та 4.)

10.37. Я маю на увазі книгу М. Рейдера (M. М. Rader. No Compromise — The Conflict between Two Worlds 1939), яка містить блискучу критику ідеології фашизму.

Пор. прим. 28 до даного розділу з наведеною далі в цьому параграфі алюзією на Сократове застереження проти мізантропії та місології.

10.38. *(1) Про теорію, згідно з якою те, що можна назвати «винаходом критичної думки», полягає у заснуванні нової традиції — традиції критичного обговорення традиційних міфів та теорій — див. мою працю «До раціональної теорії традиції»( К. Popper. Towards a Rational Theory of Tradition, The Rationalist Annual, 1949), що ввійшла до книжки «Припущення та спростування». (Лише така нова традиція може пояснити той факт, що в іонійській школі три перші покоління філософів створили три різні філософські вчення.) *

(2) Школи (надто університети) і дотепер зберегли окремі риси трибалізму. Втім, нам на думку повинні спадати не емблеми чи шкільна солідарність з усіма її соціальними наслідками кастовості тощо, але водночас і патріархальний та авторитарний характер багатьох шкіл. Не випадково, що Платон, коли йому не вдалося відродити племінний дух, натомість заснував школу, не випадково також і те, що школи так часто виявляються фортецями реакції, а шкільні вчителі — диктаторами у кишеньковому виданні.

Для ілюстрації трибалістичного характеру цих стародавніх шкіл я наведу тут перелік деяких табу піфагорейців. (Цей перелік узято з I. Burnet. Early Greek Philosophy, p. 106. котрий сам запозичив його в Дільса; див. Diels. Vorsokratiker, vol. I, s. 97, утім. див. також Аристоксенове свідоцтво там же, на ст. 101.) Бернет говорить про «справжні табу вельми примітивного типу»: Утримуватись від бобів.— Не піднімати те, що впало.— Не торкатись білого півня.— Не розламувати хліб.— Через перекладину не переступати.— Не ворушити вогонь залізом.— Не кусати від цілої хлібини.— Не збирати вінків.— Не сидіти на хлібній мірі.— Не їсти серце.— Не ходити по битих шляхах.— Не пускати ластівок під стріху.— Коли горщик знімають з вогню, не залишати на золі відбитка, а стерти його — Не дивитись у люстро при лампі.— Уставши з постелі, згорнути її та розрівняти те місце, де спали.

10.39. Цікавою паралеллю до цього розвитку є зруйнування трибалізму під час перського завоювання. Соціальна революція призвела, як зазначає Маєр (op. cit., vol. ІІІ, 167 ff.), до появи чисельних пророцьких, або за нашою термінологією, історицистських релігій приреченості, виродження та спасіння, і серед них — релігії обраного народу — євреїв (див. розділ 1).

Для декотрих з цих релігій характерне вчення, згідно з яким сотворіння світу ще не завершено, воно триває досі. Таку точку зору слід порівняти з ранньогрецькими уявленнями про світ, як про споруду, а також із тим, як Геракліт розбив ці уявлення, про що мова йшла в розділі 3 (див. прим. 1 до розділу 2), Тут можна згадати, що навіть Анаксимандр почувався незатишно у зв'язку з цією спорудою. Наголошення ним на безмежності, неясності чи невизначеності характеру будівельного матеріалу могло свідчити про почуття того, що у цієї споруди може не бути чіткого каркасу, що вона може бути плинною (див. наст, прим.).

Розвиток діонісійської та орфічної містерії у Греції, певно, залежить від релігійного розвитку на Сході (див. Геродот, ІІ, 81). Піфагореїзм, як відомо, мав багато спільного з ученням орфіків, зокрема, у частині теорії душі (див. також прим. 44 до цього розділу). Але в протилежність до орфічного вчення, що представляло «пролетарський» варіант цього руху, піфагореїзм мав визначено «аристократичне» забарвлення. Маєр (op. cit. III, p. 428, 246), певно, правий, характеризуючи зародження філософії як раціональну протидію на рух містерій. Див. Гераклітове ставлення до цих проблем (фрагм. 5, 14, 15 та 40, 129 в Д5; 124-129 та 16-17 за виданням Байвотера). Він ненавидів містерії, а також Піфагора. Піфагореєць Платон зневажав містерії. («Держава», 364 е та наст.; див. однак Адамів Додаток IV до книжки IX «Держави», том II, ст. 378 та наст. його видання.)

10.40. Про Анаксимандра (див. попередню примітку), див. Д5, фрагм. 9: «Цей початок всього... є невизначеною (чи безмежною) природою; з яких початків речі народилися, у ті самі йдуть після загибелі через фатальну заборгованість, бо сплачують вони одне одному заборгованість за образи (чи несправедливість) у відповідний відтинок часу». Т. Гомперц запропонував інтерпретацію, згідно з якою Анаксимандр вважав індивідуальне несправедливістю (Greek Thinkers. Germ. ed„ vol. I, p. 46, зверніть увагу на схожість з Платоновою теорією справедливості), проте цю інтерпретацію піддали нещадній критиці.

10.41. Парменід був першим, хто шукав порятунку від цієї напруженості шляхом тлумачення своєї мрії про затриманий світ як відкриття справжньої реальності, а плинного світу, в якому він жив, як ілюзії. «Справжнє буття неподільне. Воно завжди є одним цілим, що ніколи не порушує спокою. Воно ніколи не розпадається, а отже, йому немає потреби знову об'єднуватись». (Д5, фрагм. 4.) Про Парменіда див. також прим 22 до розділу 3 та текст.

10.42. Див. прим. 9 до цього розділу (і прим. 7 до розділу 5).