Розділ без назви (3)

Примітки

Загальні зауваження. Текст цієї книжки є самодостатнім, тож його можна читати і без «Приміток». Втім, у «Примітках» містяться обсягові матеріали, що, певно, зацікавлять усіх читачів книжки, а також окремі зауваження і полеміка менш загального характеру. Читачам, які забажають звернутися до приміток, щоб ознайомитися з цими матеріалами, можна порадити спершу, не зупиняючись, прочитати текст відповідного розділу, а потім читати «Примітки»,

Хочу вибачитись за, можливо, надмірну кількість перехресних посилань, які було включено для зручності тих читачів, що виявляють спеціальний інтерес до тих чи тих другорядних питань, які порушуються в книжці (такі, як Платонова пильна увага до расизму чи проблема Сократа). Розуміючи, що умови воєнного часу завадять мені вичитати гранки, я вирішив відсилати читачів не до номерів сторінок, а до номерів приміток. Відповідно, посилання на текст книжки матимуть такий вигляд: «див. текст до прим. 24 до розділу 3» тощо. Умови воєнного часу також обмежили доступ до бібліотечних фондів, внаслідок чого я не зміг одержати багатьох книжок — нових і не зовсім — з якими слід було б звіритися за нормальних умов.

* Примітки, в яких використано матеріали, що були недоступні для мене під час написання рукопису першого видання цієї книжки (а також інші примітки, на яких я хотів наголосити, що їх додано після 1943 року), вміщено між зірочками, хоча і не всі доповнення помічено таким чином.*

Прим. до переднього слова

Стосовно епіграфа Канта див. прим. 41 до розділу 24 і текст.

Терміни «відкрите суспільство» та «закрите суспільство», наскільки мені відомо, вперше використав Анрі Бергсон у «Двох джерелах моралі та релігії» (Н, Bergson. Two Sources of Morality and Religion. Engl. ed., 1935). Попри істотну відмінність (через фундаментальну різницю в підході майже до кожної проблеми філософії) у використанні цих термінів Бергсоном і мною, є й певна подібність, яку я хотів би визнати (див. Бергсонове визначення закритого суспільства як «людського суспільства, щойно створеного природою» — op. cit., p. 229). Втім, основна відмінність полягає ось у чому. Мої терміни вказують на раціоналістичне розрізнення: закрите суспільство характеризується вірою в магічні табу, тоді як відкрите суспільство — це суспільство, в якому люди до певної міри навчилися критично сприймати табу і грунтувати свої рішення, спираючись на авторитет власного інтелекту (після обговорення). Бергсон, навпаки, мав на увазі релігійне розрізнення. І це пояснює, чому він може розглядати своє відкрите суспільство як продукт містичної інтуїції, тоді як я пропоную (в розділах 10 та 24) трактувати містицизм як виявлення туги за втраченою єдністю закритого суспільства, а отже, як реакцію проти раціоналізму відкритого суспільства. З того, як вжито мій термін «відкрите суспільство» в розділі 10, можна побачити певну подібність до терміна «велике суспільство», запровадженого Гремом Уоллесом. Але мій термін застосований також і до «малого суспільства», на кшталт Афін доби Перікла, й, окрім того, цілком припустимо, що й «велике суспільство» можна законсервувати і в такий спосіб закрити. Можливо, є схожість між моїм «відкритим суспільством» і терміном, який вжив Уолтер Ліппман для назви своєї блискучої книжки «Добре суспільство» (W. Lippmann. The Good Society, 1937). Див. також прим. 59 (2) до розділу 10, прим. 29, 32 та 58 до розділу 24 і текст.

Прим. до розд. 1

Стосовно епіграфа з Перікла див. прим. 31 до розділу 10 і текст. Платонів епіграф детально розглядається в прим. 33 і 34 до розділу 6 і в тексті.

1.1. Я вживаю термін «колективізм» лише для визначення доктрини, що наголошує на важливості певного колективу чи групи, як-от «держави» (чи якоїсь певної держави, нації чи класу), у протилежність до індивіда. Проблему протистояння колективізму та індивідуалізму повніше розглянуто в розділі 6, а надто в прим. 26-28 до цього розділу та у відповідному тексті.— Про «трибалізм» див. розділ 10 і, зокрема, прим. 38 до цього розділу (перелік піфагорейських племінних табу).

1.2. Це означає, що така інтерпретація не передає жодної емпіричної інформації, як показано в моїй «Логіці наукового відкриття» (К. Popper. The Logic of Scientific Discovery. London, Hutchinson, 1959).

1.3. Одна з рис, спільних для доктрин обраного народу, обраної раси і обраного класу полягає в тому, що вони виникли і здобули своє значення як реакція на певний вид гноблення. Доктрина обраного народу стала важливою за часів заснування іудейської церкви, тобто під час вавилонського полону. Теорія панівної арійської раси, висунута графом Ж. Гобіно, була реакцією емігранта-аристократа на заяву про те, що Французька революція з успіхом вигнала тевтонських панів. Марксове пророцтво про перемогу пролетаріату є відповіддю на один із періодів найжорстокішого гноблення та експлуатації в сучасній історії. Пор. вищесказане з розділом 10, надто з прим. 39 до цього розділу, а також з розділом 17, зокрема примітками 13-15 і відповідними місцями в тексті.

* Один з найкоротших і найкращих викладів історицистського кредо можна знайти в радикальному історицистському памфлеті, який повніше цитується наприкінці прим. 12 до розділу 9. Памфлет «Християни у класовій боротьбі» написав Джілберт Коуп із вступним словом єпископа Бредфордського (G. Cope. Christians in the Class Struggle: Magnificat Publication No. 1, Published by the Council of Clergy and Ministers for Common Ownership, 1942, 28, Mypole Lane, Birmingham 14). На ст. 5-6 цього опусу читаємо: «Для всіх цих поглядів є спільною певна формула — «неминучість плюс свобода». Біологічна еволюція, послідовна класова боротьба, діяльність Святого Духа,— усі ці три процеси характеризуються визначеним рухом до якоїсь мети. Спрямовані людські зусилля здатні на певний час загальмувати чи завести вбік цей рух, але його інерція не зникає, і хоча кінцевий етап цього руху можна оцінити лише приблизно... є можливість дізнатись про цей рух достатньо, щоб затримувати чи пришвидшувати його неспинну течію. Інакше кажучи, природні закони того, що, на нашу думку, є «прогресом», у достатній мірі розуміються людьми... щоб вони могли... або докладати зусиль, щоб зупинити цю течію, або відвернути її. Ці зусилля здатні привести до тимчасового успіху, але, зрештою, вони приречені на невдачу». *

1.4. Гегель казав, що у своїй «Науці логіки» він цілком відтворив Гераклітове вчення. Він також твердив, що всім завдячує Платонові. * Мабуть, варто згадати, що Фердинанд фон Лассаль, один із засновників німецького соціал-демократичного руху (і, як і Маркс, гегельянець), написав двотомне дослідження про Геракліта. *

Прим. до розд. 2

2.1. Питання «З чого побудовано світ?» майже всі ранні іонійські філософи визнають як фундаментальну проблему. Якщо ми припустимо, що вони розглядали світ як споруду, то питання генерального плану світу доповнюватиме питання будівельного матеріалу. І справді, відомо, що Фалес цікавився не лише тим, з чого побудовано світ, але також і описовими астрономією та географією, і що Анаксимандр першим накреслив генеральний план, тобто карту Землі. Ще кілька згадок про іонійську школу (і зокрема про Анаксимандра, як попередника Геракліта), можна знайти у розділі 10; див. прим. 38-40 до цього розділу, зокрема прим. 39.

* Згідно з Р. Айслером (R. Eisler. Weltenmantel und Himmelszelt, p. 693), гомерівське відчуття долі («мойри») походить від східного астрального містицизму, що обожнював час, простір і долю. Той самий автор твердить (Revue de Synthese Historique, 41, app, p. 16 f.), що Гесіодів батько був уродженцем Малої Азії і що його ідеї Золотої доби, наявності металів у людині мають східне походження. (Докладніше про це див. у посмертному виданні Айслерової книжки про Платона — R. Eisler. Plato, Oxford, 1950.) Айслер також показує (Jesus Basileus, vol. II, 618 f), що ідея світу як загалу речей («космосу») коріниться у вавилонській політичній теорії. Уявлення про світ як про споруду (будинок чи шатро) розглядається в його праці Weltenmantel und Himmelszell. *

2.2. Див. Diels. Die Vorsokratiker, 5 th edilion, 1934 (скорочено Д5), фрагмент 124, див. також Д5 том II, ст. 423, рядки, починаючи з 21. (Додане заперечення здасться мені методологічно так само хибним, як і спроби окремих авторів дискредитувати весь фрагмент у цілому; за винятком цих доповнень, я дотримуюсь тексту, виправленого О. Рюстовим.) Дві інші цитати в цьому абзаці взято з Платонового «Кратила», 401 d, 402 a-b.

Моя інтерпретація Гераклітового вчення, можливо, не співпадає з загальноприйнятою нині, зокрема з точкою зору Дж. Бернета. Тих, хто може засумніватися у вірогідності моєї інтерпретації, відсилаю до моїх приміток, зокрема до приміток 2, 6, 7 та 11 до цього розділу, де я розглядаю Гераклітову філософію природи, оскільки в тексті я обмежився викладом історицистського аспекту Гераклітового вчення та його соціальною філософією. Я й далі посилатимусь на них в розділах 4-9, а надто в розділі 10, у світлі якого Гераклітова філософія, як я її розумію, здається мені дещо типовою реакцією на соціальну революцію, свідком якої він був. Див. також прим. 39 і 59 до розділу 10 (і текст), а також загальний аналіз методів Дж. Бернета й А. Тейлора, поданий мною у прим. 56 до цього ж розділу.

Як мовилося в тексті, я вважаю (як і багато інших дослідників, приміром Е. Целлер та Дж. Гроут), що доктрина загальної плинності є стрижневою в Гераклітовому вченні. У протилежність до цього, Дж. Бернет твердить, що воно «навряд чи відіграє головну роль» у розробленій Гераклітом системі (див. Early Greek Philosophy, 2 nd ed., 163). Але пильне вивчення його доказів (ст. 158 і далі) зовсім не переконало мене в тому, що фундаментальне Гераклітове відкриття було абстрактною метафізичною доктриною про те, «що мудрість — це не знання багатьох речей, а сприйняття основоположної єдності ворожих протилежностей», за словами Дж. Бернета. Єдність протилежностей, безперечно, є важливою складовою Гераклітового вчення, але її не можна вивести (наскільки такі речі взагалі можна вивести; див. прим. 11 до цього розділу та відповідне місце в тексті) з більш конкретної й інтуїтивно зрозумілої теорії мінливості. Те саме можна сказати про Гераклітову доктрину вогню (див. прим. 7 до цього розділу).