Розділ без назви (3)

9.5. Брайєн Магі звернув мою увагу на те, що він правильно називає «чудовим викладом доказу де Токвіля» (див. A. de Tocqueville. L'ancien regime).

9.6. Проблема того, чи виправдовує добра мета низькі засоби, певне, виникла з проблем типу: чи слід говорити неправду хворій людині заради спокою її душі, або чи варто тримати людей у незнанні, щоб вони були щасливі, або чи варто розпочинати довгу і криваву громадянську війну з метою встановлення світу миру та краси.

В усіх цих випадках планована дія повинна насамперед призвести до більш безпосереднього наслідку (який називають «засобом» і вважають злом), з тим, щоб згодом можна було досягти вторинного наслідку (названого «метою»), який вважається добром.

Я гадаю, що в усіх цих випадках постають питання трьох типів.

(а) До якої міри ми уповноважені припускати, що дані засоби насправді приведуть до очікуваної мети? Оскільки засоби є більш безпосереднім наслідком, то у більшості випадків вони й будуть певнішим наслідком планованої дії, а мета, через свою віддаленість, буде менш певною.

Питання, що постає у цьому зв'язку,— це питання фактичне, а не питання моральної оцінки. Де, по суті, питання про те, чи можна покладатися на гаданий каузальний зв'язок між засобами та метою, а відтак, на нього можна відповісти, що в разі відсутності прояву гаданого каузального зв'язку мова не йде про засоби та цілі.

Можливо, це так. Але на ділі проблема, яку ми тут розглядаємо, охоплює, певно, найважливіше питання морального плану. Бо попри те, що це питання (чи плановані засоби призведуть до планованого наслідку) фактичне, наше ставлення до цього питання порушує одну з найфундаментальніших моральних проблем — проблему, чи слід покладатися, в таких випадках, на наше переконання у наявності такого каузального зв'язку, або інакше кажучи, чи повинні ми догматично покладатися на каузальні теорії, або чи повинні ми сприймати їх скептично, надто там, де безпосередній наслідок нашої дії сам по собі вважається злом.

Можливо, цс питання і не таке важливе відносно першого з трьох наших прикладів, але воно істотно застосовано до двох інших. Дехто може бути зовсім певним, що у цих двох випадках існує гаданий каузальний зв'язок, але цей зв'язок досить слабкий, і навіть їхня емоційна переконаність може виявитися наслідком намагань притлумити свої сумніви. (Іншими словами, тут приховане протиріччя між фанатиком та раціоналістом у сократівському розумінні, тобто людиною, котра намагається збагнути власну інтелектуальну обмеженість.) Ця проблема набуватиме тим більшого значення, чим більше зло криється в «засобах». Безперечно, один із найважливіших моральних обов'язків полягає у можливості виховати в собі скептичне ставлення до каузальних теорій, зберігши при цьому інтелектуальну скромність.

Але припустімо, що гаданий каузальний зв'язок існує чи, іншими словами, існує ситуація, за якої можна говорити про засоби та цілі. В такому разі нам слід розрізняти ще два питання.

(б) Якщо припустити, що гаданий каузальний зв'язок існує і що в нас є достатні підстави вірити а нього, тоді проблема набуває форми питання вибору меншого з двох лих, тобто планових засобів та того, що станеться, якщо ці засоби не будуть схвалені. Інакше кажучи, найкраща мета не виправдовує як така погані засоби, але спроба уникнути прикрих наслідків може виправдати дії, що самі по собі можуть призвести до поганих наслідків. (Більшість із нас не сумнівається, що цілком правильно буде відрізати людині ногу заради врятування її життя.)

У цьому зв'язку особливого значення може набути та обставина, що ми насправді не здатні визначити розміри зла, яке розглядаємо. Окремі марксисти, приміром (див. прим. 9 до розділу 19), вважають, що насильствена соціальна революція викличе значно менше страждань, ніж хронічне зло, притаманне тому, що вони називають «капіталізмом». Але навіть припустивши, що революція призведе до кращого стану справ, чи зможуть вони оцінити страждання за одного стану і за іншого? Тут знову постає питання фактичного характеру, і знову наш обов'язок полягає в тому, щоб не переоцінити наші фактичні знання. Окрім того, навіть якщо припустити, що плановані засоби в цілому покращать ситуацію, чи можемо ми твердити, що немає інших засобів, які б дозволили досягти кращих наслідків і за меншу ціну?

Але той самий приклад порушує ще одне украй важливе питання, Припустивши знову, що загальна сума страждань за «капіталізму» впродовж кількох поколінь переважила б страждання від громадянської війни, чи можемо ми в такому разі прирікати до страждань одне покоління заради щастя прийдешніх поколінь? (Є величезна різниця між самопожертвою заради інших і жертвуванням іншими — чи собою та іншими — заради якоїсь подібної мети.)

(в) Третій важливий момент полягає в тому, що ми не повинні гадати, наче так звана «мета», як кінцевий наслідок, важливіша за проміжний наслідок — «засоби». Така думка, виражена прислів'ями на кшталт «Усе добре, що на добре виходить» — найбільша помилка. Насамперед так звана «мета» навряд чи означає завершення чогось. По-друге, засоби як такі не щезають після того, як мету досягнуто. Ось приклад: погані засоби, як от нова потужна зброя, застосовна на війні в ім'я здобуття перемоги, здатна створити багато проблем вже після того, як мету буде досягнуто. Інакше кажучи, те, що можна з цілковитим правом назвати засобами досягнення певної мети, дуже часто не обмежується лише цією метою. Виникають інші наслідки, крім запланованих, а отже, нам слід оцінювати не колишні чи сучасні засоби у порівнянні з (майбутньою) метою, а загальну суму наслідків настільки, наскільки їх можна передбачити, одного способу дій відносно іншого. Цi наслідки поширюються на період часу, що охоплює проміжні наслідки, а відтак досягнення запланованої мети не можна вважати закінченням наших дій.

9.7. (1) Я вважаю украй важливим паралелізм між, інституційними проблемами громадянською та міжнародного миру. Хоч яка міжнародна організація, що має законодавчі, адміністративні та судові інституції, а також озброєні виконавчі структури, готові дії, повинна підтримувати міжнародний мир з таким самим успіхом, з яким його підтримують аналогічні інституції всередині держави. Але, на мою думку, не слід сподіватися від них на більше. Ми змогли скоротити число злочинів усередині держави до порівняно незначної кількості, але нам не вдалося викорінити саме явище. Ось чому нам ще довго буде потрібна поліція, що готова завдавати удару і що й справді його завдає. Подібно, я вважаю, що ми повинні бути готові до того варіанта, щo нам не вдасться подолати міжнародну злочинність. Якщо ми проголосимо, що збираємося раз і назавжди усунути можливість виникнення війни, то, певно, такою заявою візьмемо на себе забагато і, як наслідок, може статися, що ми не матимемо сили завдати удару, коли наші сподівання не справдяться. (Неспроможність Ліги Націй застосувати санкції проти агресорів, принаймні у випадку нападу на Маньчжоу-Го, пояснюється переважно загальним переконанням, що Лігу Націй заснували з метою покласти край усім війнам, а не брати в них участь. Це показує, що пропаганда, спрямована на припинення усіх війн, є самогубницькою. Ми повинні покінчити з міжнародною анархією і бути готовими розпочати війну проти будь-якого міжнародного злочину. (Див., зокрема, H. Mannheim. War and Crime, 1941; A. D. Lindsay. War to End War. In Background and Issues. 1940.)

Втім, так само важливо з'ясувати слабкі місця аналогії між громадянським та міжнародним миром, тобто знайти хибні моменти в цій аналогії. Держава, що підгримує громадянський мир. забезпечує захист з боку держави окремому громадянину. Громадянин, так би мовити, є «природною» одиницею чи атомом (хоча навіть в умовах громадянства криється певний «конвенціональний» елемент).

З іншого боку, членами або одиницями чи атомами нашого міжнародного ладу будуть держави. Але держава ніколи не стане «природною» одиницею, подібно до громадянина, адже держава не має природних кордонів. Кордони держави міняються й їх можна визначити лише шляхом застосування принципу статус-кво, а оскільки цей принцип неминуче прив'язаний до певної довільно вибраної дати, то визначення кордонів держави є чисто умовним.

Спроба з'ясувати «природні» кордони держав, а отже, розглядати держави як «природні» одиниці, призводить до принципу національної держави і до романтичних фікцій націоналізму, расизму та трибалізму. Але цей принцип не є природним, а ідея про існування таких природних одиниць, як нація ми мовні або расові групи, є цілковитою вигадкою. Якщо ми щось і повинні засвоїти з історії, то саме це, бо від початку часів люди безперервно перемішувалися, об'єднувалися, розходилися та перемішувалися знову, і цього не можна уникнути, навіть якщо нам дуже хочеться.

Є і другий пункт, в якому аналогія між громадянським та міжнародним миром не спрацьовує. Держава повинна захищати окремого громадянина, свої одиниці чи атоми, але й міжнародна організація також повинна, зрештою, захищати людських індивідів, а не свої одиниці чи атоми, а саме, держави чи нації.

Цілковита відмова від принципу національної держави (принципу, що завдячує своєю популярністю виключно тому факту, що звертається до племінних інстинктів, а отже, є найдешевшим і найповнішим способом досягнення мети для політика, котрий не може запропонувати чогось кращого) та ви знання необхідності конвенціональної демаркації усіх країн, поруч із подальшим усвідомленням того, що навіть міжнародні організації, зрештою, повинні піклуватися про людських індивідів, а не про держави чи нації, допоможе нам краще збагнути і подолати труднощі. що постають із розвалу нашої фундаментальної аналогії. (Див. також розділ 12, примітки 51-64 та текст, і прим. 2 до розділу 13.)

(2) На мою думку, зауваження про те. що людською особистістю повинні, зрештою, піклуватися не лише міжнародні організації, а й уся політика, як міжнародна, так і «національна» чи місцева, має важливі застосування. Слід усвідомити, що ми можемо ставитися до особистості справедливо, навіть якщо вирішимо зруйнувати владну структуру агресивної держави чи «нації», до якої належать ці індивіди. Існує поширений забобон, що руйнація та контроль за військовою, політичною і навіть економічною потугою держави чи нації неодмінно потягне за собою зубожіння та гноблення окремих громадян. Втім, такий забобон є так само необгрунтованим, як і небезпечним.