Розділ без назви (3)

Цитати, наведені в наступному абзаці тексту («божественний зразок», який повинен відтворити митець-політик), взято з «Держави», 500 е-501 а. Див. також примітки 25 та 26 до розділу 8.

На мою думку, в Платоновій теорії «форм» є елементи янайсуттєвіші для розуміння і для теорії мистецтва. Цей аспект платонізму розглядає Дж. Стюарт (див. J. A. Stewart. Plato's Doctrine of Ideas. 1909, pp. 128 ff.) Однак я вважаю, що він робить занадто сильний наголос на об'єкті чистого споглядання (у протилежність до «взірця», який митець не лише бачить перед мисленим поглядoм а й намагається відтворити його на полотні).

9.10. «Держава», 520 с. Про «царське мистецтво» див., зокрема, «Політик», а також прим. 57 (2) до розділу 8.

9.11. Часто кажуть, що етика — це лише складова естетки, оскільки етичні проблеми є, зрештою, справою смаку. (Див., наприклад, G. E. С. Catlin. The Science and Methods of Politics, pp. 315 ff.) Я згоден з цим, якщо мають на yвазi, що етичні проблеми не можна розв'язати раціональними методами науки. Але не слід забувати про наявну величезну різницю між моральними «проблемами смаку» та проблемами смаку в естетиці. Якщо мені не подобається роман, музичний твір чи, можливо, картина, мені немає потреби читати, слухати чи бачити їх. Естетичні проблеми (за винятком хіба що архітектури) мають переважно особистий характер, але етичні проблеми стосуються людей та їхнього життя. У цьому підношенні вони різняться у своїй основі.

9.12. Щодо цієї та попередньої цитати див. «Держава», 500 d-50l а (курсив мій); див. також примітку 29 (наприкінці) до розділу 4 та примітки 25, 26, 37 та 38 (надто 25 та 38) до розділу 8.

Дві цитати в наступному абзаці взято з «Держави», 541 а та з «Пелітика», 293 с-е.

Цікаво (оскільки, по-моєму, характерне для істерії романтичного радикалізму з його зухвальством та претензіями на богоподібність), що обом цим фрагментам з «Держави» — про очищення полотна (500 d-e та наст.) і про спокуту (541 а) — передує посилання на богоподібність філософів: див. 500 c-d: «філософ... стає... божественним» та 540 c-d (див. прим. 37 до розділу 8 та текст): «Держава за громадські кошти спорудить їм пам'ятники й їм стануть складати треби як напівбогам... чи принаймні як людям, поміченим благодаттю та богоподібним».

Цікаво також (з тієї ж причини), що першому з цих двох уривків передує фрагмент (498 d-e та наст.; див. прим. 59 до розділу 8), в якому Платон висловлює надію на те, що філософи у ролі правителів можуть виявитися прийнятними навіть для «багатьох».

* Стосовно терміна «ліквідувати», можна процитувати такий сучасний сплеск радикалізму: «Хіба не очевидно, що якщо ми прагнемо соціалізму — справжнього і незмінного,— то всю фундаментальну опозицію треба «ліквідувати» (тобто позбавити громадянських прав, а в разі необхідності ув'язнити)?» Це чудове риторичне питання надруковано на ст. 18 ще кращої брошури Дж. Коупа «Християни у класовій боротьбі» з передмовою єпископа Бредфордського (про історицизм цього памфлета див. прим. 3 до розділу 1). У своїй передмові єпископ викриває «нашу сучасну економічну систему» як «аморальну та нехристиянську» і каже, що «коли цілком ясно, що це — справа рук диявола... ніщо не звільнить слугу церкви від обов'язку знищити це». Ось чому він рекомендує цю брошуру як «зрозумілий і гострий аналіз».

Можна процитувати ще кілька речень з цієї брошури. «Дві партії здатні забезпечити часткову демократію, але цілковиту демократію може встановити лише одна партія...» (ст. 17). «Під час перехідного періоду... робітників... повинна вести та організовувати одна партія, що не припускає існування жодної іншої партії, що була б фундаментально опозиційною до неї...» (ст. 19). «Свобода в соціалістичній державі означає, що нікому не дозволено критикувати принцип суспільної власності, але кожного заохочують працювати заради ефективнішого втілення та роботи цього принципу... Відповідь на важливе питання про те, як знищити опозицію, залежить від тих методів, які використовує сама опозиція» (ст. 18).

Найцікавішим, певне, є такий аргумент (він також міститься на ст. 18), який заслуговує на те, щоб його прочитали уважно: «Чому у капіталістичній країні може бути соціалістична партія, а в соціалістичній країні не може бути капіталістичної? Відповісти на це питання просто: перша партія — це рух, що охоплює всі продуктивні сиди переважної більшості і протистоїть нечисленній меншості, тоді як друга — це спроба меншості повернути собі владу та привілеї, поновивши експлуатацію більшості». Інакше кажучи, правляча «незначна меншість» може дозволити собі бути терпимою, тоді як «переважна більшість» не може дозволити собі толерантність відносно «незначної меншості». Така проста відповідь є насправді «взірцем «чіткого та гострого аналізу», за словами єпископа Бредфордського. *

9.13. Про цей процес див. також розділ 13, надто прим. 7 та відповідний текст.

9.14. Очевидно, романтизм як у літературі, так і у філософії можна простежити від Платона. Добре відомо, шо Руссо зазнав безпосереднього впливу Платона (див. прим. 1 до розділу 6). Руссо також знав Платонового «Політика» (див. «Суспільний договір», книжка II, розділ VII та книжка III, розділ VI), в якому оспівано стародавніх гірських пастухів. Втім, окрім цього безпосереднього впливу, ймовірно, що Платон непрямо навіяв Руссо любов до пасторального романтизму та простоти, оскільки на Руссо. безперечно, вплинуло італійське Відродження, що наново відкрило Платона і, зокрема, його натуралізм та мрії про досконале суспільство первісних пастухів (див. примітки 11 (3) та 32 до розділу 4 та прим. 1 до розділу 6). Цікаво, що Вольтер одразу помітив небезпеку романтичного обскурантизму Руссо. Захоплення Руссо так само не завадило Кантові помітити цю небезпеку, коли він зіткнувся з Гердеровими «Ідеями» (див. також прим. 56 до розділу 12 та текст).

Прим. до розд. 10

За епіграф до цього розділу взято цитату з «Бенкету», 193 d.

10.1. Див. «Держава», 419 а та наст., 421 b, 465 с та наст., та 519 е; див. також розділ 6, надто параграфи II та IV.

10.2. Я маю на увазі не лише середньовічні спроби зупинити розвиток суспільства — спроби, що грунтувалися на Платоновій теорії, згідно з якою правителі відповідальні за душі та духовне благополуччя підданих (і на багатьох практичних порадах, розроблених Платоном у «Державі» та «Законах»), але також і багато інших пізніших подій.

10.3. Я спробував, іншими словами, застосувати, наскільки це можливо, метод, описаний у моїй праці «Логіка наукового відкриття».

10.4. Див., зокрема, «Держава», 566 е; див. також прим. 63 до цього розділу.

10.5. У моїй історії не повинно бути «негідників... Злочин нецікавий... Нас цікавить лише те, що чинять найкращі люди з добрими намірами». Я намагався, наскільки можливо, застосувати цей методологічний принцип до моєї інтерпретації Платона. (Формулювання принципу, процитоване у цій примітці, я взяв із вступного слова Дж. Б. Шоу до «Святої Іоанни»; див. перші речення розділу «Трагедія, а не мелодрама».)