Розділ без назви (3)

8.25. Сім процитованих далі фрагментів: (1) та (2) «Держава», 476 b; (3), (4) та (5) там же, 500 d-e; (6) та (7) там же, 501 a; nop. (7) з аналогічним фрагментом, там же, 484 с. Див., крім того, «Софіст», 253 d-e; «Закони», 964 а-966 а (надто 965 b-с).

8.26. Див. там же, 501 с.

8.27. Див., зокрема, «Держава», 509 а та наст.— Див. 509 b: «Сонце надає можливість чуттєвим речам бути породженими» (хоча воно і не бере безпосередньої участі у процесі породження); подібно, «про об'єкти раціонального знання треба сказати, що їх можна пізнати не лише завдяки добру, але, що й саме їхнє буття та навіть сутність витікають з добра, хоч воно і не є сутністю — воно перевершує сутність і достоїнством, і могутністю». (З уривком 509 b nop. Арістотелеву «Про виникнення та знищення», 33 а 15, 31, та «Фізику», 194 b 13.) У 510 b добро описано як абсолютне джерело (а не просто прийняте без доказів чи припустиме), а в 511 b його охарактеризовано «як первісне джерело всього на світі».

8.28. Див., зокрема, «Держава», 508 b та наст. — Див. 508 b-с: «Те, що добро породило за своєю подобою» (а саме правду), «є сполучною ланкою в умоглядному світі між розумом та об'єктами осягнення» (тобто «ідеями»), «так само у видимому світлі це» (а саме світло, яке народжене Сонцем) «є сполучною ланкою між зором та зримими предметами» (тобто чуттєвими речами).

8.29. Див. там же, 505 а, 534 b та наст.

8.30. Там же, 505 d.

8.31. «Філеб», 66 а.

8.32. «Держава», 506 d та наст., а також 509-511.

Цитоване тут визначення добра як «класу визначеності, що розглядається як єдність», на мою думку, не важко зрозуміти, і воно перебуває у цілковитій відповідності до інших Платонових зауважень. «Клас визначеності» — це клас «форм» чи «ідей», що розглядаються тут як чоловічі принципи чи прабатьки, у протилежність до жіночого, необмеженого чи невизначеного простору (див. прим. 15 (2) до розділу 3). Ці «форми» чи прабатьки, звісно, є добрими, оскільки являють собою стародавні та незмінні оригінали й оскільки кожен з них протистоїть багатьом чуттєвим речам, які вони породили. Якщо ми розглядаємо клас чи расу засновників роду як множину, то вони не є абсолютно добрими. Отже, абсолютне добро можна мислено уявити лише в тому разі, якщо ми сприймаємо цю расу як єдність, як Одне — Одного первісного предка. (Див. також Арістотелеву «Метафізику», 988 а 10.)

Платонова ідея Добра практично порожня. Вона зовсім не показує нам, що таке добро в моральному розумінні, тобто, як ми повинні чинити. Як видно, зокрема, з приміток 27 та 28 до цього розділу, ми дізнаємося про добро лише те, що воно — найвища з «форм» чи «ідей», певна надідея, з якої утворилися всі інші ідеї і від якої вони отримали своє існування. З цього можна виснувати лише одне — добро незмінне і первісне чи одвічне, а отже, стародавнє (див. прим. 3 до розділу 4) і є Одним Цілим. І випливає, що до добра причетні ті речі, які не міняються, тобто добро — це те, що зберігає (див. примітки 2 та 3 до розділу 4) і що є стародавнім, зокрема, стародавні закони (див. прим. 23 до розділу 4, прим. 7 абзац про платонізм, до розділу 5 та прим. 18 до розділу 7) і що холізм — це добро (див. прим. 21 до цього розділу), тобто, на ділі Платон відкидає нас назад до тоталітарної моралі (див. текст до приміток 40-41 до розділу 6).

Якщо «Сьомий лист» справжній, тоді ми одержуємо ще одне (314 b-с) Платонове твердження про те, що його вчення про добро не можна сформулювати, оскільки його «неможливо виразити словами, як інші галузі науки». (Див. також прим. 57 до розділу 10.)

І знову саме Гроут розпізнав та піддав критиці пустопорожність Платонової «форми» чи «ідеї» добра. Спитавши себе, що таке добро, він каже (G. Grote. Plato. III, p. 241 f.): «Питання порушено... Втім, на жаль, він не здобувся на відповідь... Описуючи стан свідомості інших людей, тобто те, що вони обожнюють Справжнє добро... роблять усе, щоб здобути його, але марно намагаються осягнути та визначити його, він» (Платон) «несвідомо змальовує стан власної свідомості». Дивно, що так мало сучасних авторів звертають хоч якусь увагу на блискучу критику Платона Гроутом.

Щодо цитат у наступному параграфі див.: (1) «Держава», 500 b-с; (2) там же, 485 а-b. Цей другий фрагмент дуже цікавий. У ньому, й Адам підтверджує це (прим, до 485 b 9), вперше поняття «зародження» та «виродження» вжито у напівтехнічному значенні. В уривку мовиться про плинність та Парменідові незмінні єдності. Він також знайомить нас із головним аргументом на користь правління філософів. Див. також прим 26 (1) до розділу 3 та прим. 2 (2) до розділу 4. У «Законах», 689 c-d, розглядаючи «виродження» (688 с) дорійського царства, до якого призвело «кричуще невігластво» (а саме, невігластво, що полягало у незнанні того, як коритися тим, хто є правителем за природою; див. 689 b), Платон пояснює, що він розуміє під мудрістю лише ту мудрість, яка спрямована на досягнення найбільшої єдності та «злагодженості» — саме вона дає людині право на владу. Термін «злагодженість» пояснено в «Державі», 591 b та d як гармонію ідей справедливості (тобто збереження свого місця) та помірності (задоволення від цього). Отже, ми знову опинилися там, звідки вийшли.

8.33. *Цей абзац критикували за те, що в Платона начебто не можна знайти навіть натяку на страх перед незалежною думкою. Але слід пригадати Платонову наполегливість щодо запровадження цензури (див. примітки 40-41 до розділу 4) та заборону вищої діалектичної освіти для людей, що не досягли віку п'ятдесяти років, пропоновану ним у «Державі» (див. примітки 19 та 21 до розділу 7), не кажучи вже про «Закони» (див. прим. 18 до розділу 7 та багато інших фрагментів).*

8.34. Про проблему касти священиків див. «Тімей», 24 а. В уривку з «Держави», що містить чіткий натяк на найкращу чи «стародавню» державу, каста священиків посідає місце, відведене в «Державі» «расі філософів». Див. також нападки на священиків (і навіть на єгипетських жерців), віщунів та шаманів у «Політику», 290 с та наст.; див. також прим. 57 (2) до розділу 8 та прим. 29 до розділу 4.

Адамове зауваження, процитоване у тексті через абзац, взято з його примітки до «Держави», 547 а 3 (цей фрагмент було наведено в тексті до прим. 43 до розділу 5).

8.35. Див., наприклад, «Державу», 484 с, 500 е та наст.

8.36. «Держава». 535 а-b. Все, що Адам каже (див. його прим. до 535 b 8) про термін, який я переклав словами «вселяє трепет», підтримує усталену точку зору, згідно з якою цей термін означає «суворий» та «жасний», надто в розумінні «що вселяє жах». Адам, пропонуючи перекладати його як «мужній» чи «зрілий», йде а руслі загальної тенденції до пом'якшення Платонових слів, яка дивним чином розходиться з тим, що було сказано в «Теететі», 149 а. А. Ліндсей перекладає «...твердої моралі».

8.37. Там же, 540 с; див. також 500 c-d: «Філософ сам стає... богоподібннм» та прим. 12 до розділу 9, де фрагмент 540 с та наст. процитовано повніше. Украй цікаво зауважити, як Платон трансформує Парменідове Єдине, наводячи аргументи на користь аристократичної ієрархії. Протиставлення «один — багато» зникає, але на його місці виростає система ступенів: одна «ідея» — нечисленні, що наблизилися до неї — численніші їхні помічники — багато, тобто юрба (цей розподіл є основоположним у «Політику»). У протилежність до такої градації Антисфенів монотеїзм зберігає первісне елеатське протиставлення Одного (Бога) до Багатьох (яких він, імовірно, вважає братами, оскільки вони всі перебувають на однаковій віддалі від Бога).— Парменід вплинув на Антнсфена через Зенона, який вплинув на Горгія. Можливо, мав місце також і вплив Демокріта. який учив: «Для мудреця відкриті всі країни, бо батьківщина видатної душі — цілий світ».

8.38. «Держава», 500 d.