Розділ без назви (3)

Нарешті, можна згадати (Е) — «Держава», 511 d та 533 с, де Платон говорить про переконання, довір'я чи віру (корінь грецького слова «переконання» співпадає з коренем слова, що відповідає терміну «віра») як про нижчу пізнавальну здібність душі, тобто здатність створювати (обманливі) судження про плинні речі (див. прим. 21 до розділу 3 і. зокрема, як вжито термін «переконування» в «Тімеї», 51 е) у протилежність до раціонального знання про незмінні «форми». Про проблему «морального» переконування див. також розділ 6, надто примітки 52-54 і текст до них, та розділ 10 і, зокрема, текст до приміток 56 та 65 і примітку 69.

8.11. «Держава», 415 а. Наступну цитату взято з 415 с. (Див. також «Кратил», 398 а.) Див. примітки 12-14 до цього розділу та відповідні місця в тексті, а також примітки 27 (3), 29 та 31 до розділу 4.

(1) Стосовно мого зауваження з приводу Платонової тривоги, наведеного вище в тексті даного абзаца, див. «Держава», 414 c-d, та пункт (Д) попередньої примітки: «Потрібно довго переконувати, щоб бодай хтось повірив у цю історію»,— каже Сократ.— «Ти, певно, не хочеш говорити» — відказує Главкон.— «Ти збагнеш моє небажання, коли я скажу»,— мовить Сократ.— «Кажи, не бійся»,— підбадьорює його Главкон. Цей діалог знайомить нас із тим, що я назвав першою ідеєю міфу про Расизм (в «Політику» Платон видає його за справжню історію — див. прим. 9 до цього розділу: див. також «Закони», 740 а). Як зазначено в тексті, Платон припускає, що саме ця «перша ідея» є причиною його вагань, оскільки Главкон реагує на неї ось так: «Недарма ти так довго соромився викласти цю свою брехню». Але після того, як Сократ розповів «решту історії», тобто весь міф про Расизм, подібних риторичних зауважень вже не робиться.

* (2) Стосовно автохтонних воїнів нам слід пам'ятати, що афінське шляхетство твердило, що воно (у протилежність до дорійців) походить від корінних мешканців своєї країни, народжених землею, немов «коники-стрибунці» (як говорить Платон у «Бенкеті», 191 b; див. також закінчення прим. 52 до цього розділу). Один доброзичливий критик запропонував мені трактувати Сократову нерішучість та згадані в пункті (1) Главконові зауваження про те, що Сократ має підстави соромитись, як Платонові іронічні алюзії на тих афінян, котрі, попри свої претензії на автохтонність, не боронили своєї держави так, як би вони захищали своїх матерів. Втім, це дотепне припущення здається мені нелогічним. Платон, відкрито віддаючи перевагу Спарті, був би останнім, хто став би ганьбити афінян за брак патріотизму. До того ж, таке обвинувачення було б несправедливим, оскільки під час Пелопоннеської війни афінські демократи не підкорилися Спарті (як буде показано в розділі 10), тоді як Платонів улюблений дядечко Критій здався й очолив маріонетковий уряд, що користувався підтримкою Спарти. Якби Платон мав намір іронічно натякнути на недостатній захист Афін, то це могло бути лише алюзією на Пелопоннеську війну, а отже, критикою Критія, котрого Платон ніколи не став би ганьбити в такий спосіб.

(3) Платон називає свій міф «фінікійською побрехенькою». Р. Айслер спробував витлумачити цей вислів. Він вказує на те, що на Сході ефіопів, греків (срібні копальні), суданців та сірійців (Дамаск) характеризували, відповідно, як золоту, срібну, бронзову та залізну раси і що таку характеристику в Єгипті використовували з метою політичної пропаганди (див. також книгу пророка Даніїла, 2, 31-45). Айслер припускає, що історія про ці чотири раси потрапила до Греції за часів Гесіода через фінікійців (що цілком вірогідно) і що Платон натякає на цей факт. *

8.12. Див. «Держава», 546 а та наст.; див. текст до приміток 36-40 до розділу 5. Про заборону змішування класів чітко говориться також у фрагменті 434 с; див. примітки 27 (3), 31 та 34 до розділу 4, а також прим. 40 до розділу 6.

У фрагменті «Законів» (930 d-e) міститься принцип, згідно з яким дитина, народжена від змішаного шлюбу, успадковує касту того зі своїх батьків, чиє становище нижче.

8.13. «Держава», 547 а. (Про теорію успадкування домішків див. також текст до приміток 39-40 до розділу 5, зокрема 40 (2), і до приміток 39-43 та 52 до цього розділу.)

8.14. Там же. 415 с.

8.15. Див. Адамову примітку до «Держави», 414 b та наст.— Курсив мій. Чудовий виняток являє собою Дж. Гроут (G. Grote. Plato and the Other Companions of Socrates, London, 1875, III, p. 240), котрий підсумовує «Державу», протиставляючи притаманний їй дух «Апології Сократа»: В «Апології» ми бачимо, як Сократ визнає своє невігластво... Але в «Державі» цей персонаж здобуває нові риси... Він сам опиняється на троні царя Номоса: незаперечний авторитет, як у світській, так і в духовній сферах, джерело усіх суспільних настроїв, той, хто визначає ортодоксальність... Тепер він сподівається, що кожен індивід посяде своє місце і погодиться із судженнями, що їх передбачає авторитет. До числа цих суджень входять умисні етичні та політичні вигадки, такі як про... народжених землею... Ані Сократу з «Апології», ані його опоненту Діалектику немає місця у Платоновій державі». (Курсив мій; див. також G. Grote, op. cit., p. 188.)

Доктрина, згідно з якою релігія — це опіум для народу, хоча і не точно в такому формулюванні, обертається на одну з догм Платона та платоніків. (Див. також прим. 17 та текст, а надто прим. 18 до цього розділу.) Це, ймовірно, одна з найбільш ізотеричних доктрин цієї школи, тобто вона може обговорюватися лише літніми (див. прим. 18 до розділу 7) представниками правлячого класу. Але тих, хто випустив кота з мішка, тобто розголосив таємницю, ідеалісти обвинувачують в атеїзмі.

8.16. Наприклад, Адам, Баркер. Філд.

8.17. Див. Diels, Vorsokratiker, фрагмент Критія 25. (Я відібрав одинадцять характерних рядків із понад сорока.) Варто зауважити, що цей фрагмент розпочинається з начерку суспільного договору (що певними рисами навіть нагадує Лікофронів егалітаризм; див. прим. 45 до розділу 6). Про Критія див., зокрема, прим. 48 до розділу 10. Оскільки Бернет припустив. що автором поетичних та драматичних фрагментів, приписуваних Критію, слід вважати дідуся ватажка Тридцяти тиранів, треба зазначити, що в «Харміді», 157 е, Платон свідчить про поетичне обдарування останнього, а в 162 d він натякає навіть на ту обставину, що Критій був драматургом. (Див. також Ксенофонтові «Спогади про Сократа», I, IV, 18.)

8.18. Див. «Закони», 909 е. Схоже, що згодом Критієва точка зору навіть стала часткою традиції Платонової школи, про що свідчить наведений далі уривок з Арістотелевої «Метафізики» (1074 b 3), що водночас дає ще один приклад вживання терміна «переконування» в розумінні «пропаганда» (див. прим. 5 та 10 до цього розділу). «А все решта... було додано у вигляді міфу для того, щоб переконати юрбу, а також для здобуття юридичної та загальної (політичної) вигоди...» Див. також Платонову спробу в «Політику», 271 а та наст., довести правдивість міфу, в який він, напевне, не вірив. (Див. примітки 9 та 15 до цього розділу.)

8.19. «Закони», 908 b.

8.20. Там же, 909 а.

8.21. Про конфлікт між добром та злом див. там же, 904-906. Див., зокрема. 906 а-b (справедливість проти несправедливості; у поняття «справедливість» і далі вкладається колективістське значення, в якому воно вживалося в «Державі»). Безпосередньо перед цим фрагментом стоїть 903 с. процитований мною у прим. 35 до розділу 5 та прим. 27 до розділу 6. Див. також прим. 32 до цього розділу.

8.22. Там же, 905 d-907 b.

8.23. Абзац, якого стосується ця примітка, вказує на мою прихильність до «абсолютистської» теорії правди, що узгоджується з загальноприйнятою ідеєю про те, що твердження правдиве в разі (і лише в разі), якщо воно відповідає фактам, які воно описує. Ця «абсолютна» чи «відповідна теорія правди» (яку започаткував Арістотель) була вперше чітко розроблена А. Тарським (A. Tarski Die Wahrheitsbegriff in den formalicsierten Sprachen, польське вид. 1933; німецький переклад 1936) і стала основою для теорії логіки, яку він назвав семантикою (див. прим. 29 до розділу 3 і прим. 5 (2) до розділу 5); див. також працю Р. Карнапа (R. Carnap. Introduction to Semantics, 1942), який детально розвинув цю теорію. Ось що він пише на ст. 28: «Особливо слід зазначити, що концепція правди у щойно роз'ясненому значенні — ми можемо назвати її семантичною концепцією правди — в основі своїй відрізняється від концепцій таких понять, як «вважається», «підтверджено» чи «цілком вірогідно» тощо». Подібні погляди, хоч і не розвинуті, можна виявити у моїй «Логіці наукового відкриття», розділ 84. Зачатковий стан моєї теорії можна пояснити тим, що під час написання праці я ще не ознайомився з семантикою Тарського. Прагматистська теорія правди (що коріниться в гегельянстві) була піддана критиці Бертраном Расселом у світлі абсолютистської теорії правди ще 1907 року, а зовсім нещодавно він продемонстрував зв'язок між релятивістською теорією правди та кредо фашизму. Див. B. Russell. Let the People Think, pp. 77, 79.

8.24. Надто в «Державі», 474 c-502 d. Наступну цитату взято з «Держави», 475 е.