Розділ без назви (3)

7.16. «Держава», 540 с.

7.17. Див. цитату з «Держави», 473 с-е, наведену в тексті до прим. 44 до розділу 8.

7.18. «Держава», 498 b-с. Див. «Закони», 634 d-e, в яких Платон вихваляє дорійський закон, що «забороняє молодим людям допитуватись,який закон є правильним, а який — хибним, і змушує їх усіх одностайно погоджуватись із тим, що в законах усе добре». Лише людина похилого віку може критикувати закон, додає літній автор, але і їй дозволяється робити це лише тоді, коли поруч немає юнака. Див. також текст до прим. 21 до цього розділу та примітки 17, 23 та 40 до розділу 4.

7.19. «Держава», 497 d.

7.20. Там же, 537 с. Наступні цитати взято з 537 d-e та 39 d. «Продовження цього фрагмента» — 540 b-с. Ще одне вкрай цікаве зауваження міститься у 536 c-d, де Платон каже, що люди, обрані (як це змальовано у попередньому фрагменті) для навчання діалектики, безперечно є застарими для навчання нових предметів.

7.21. Див. Н. Cherniss. The Riddle of the Early Academi, p. 79 a також «Парменід», 135 c-d.

Дж. Гроут, будучи видатним демократом, різко критикує ці Платонові погляди (він висловлюється з приводу «оптимістичніших уривків з «Держави», 537 с-540): «Ідея заборони діалектичних бесід з молоддю... є абсолютно антисократівською... Насправді вона повторює обвинувачувальний акт Мелета й Аніта на процесі проти Сократа... Вона тотожна їхнім обвинуваченням Сократа в розбещенні молоді... І коли виявляється, що він (Платон) забороняє подібні бесіди людям, молодшим тридцяти, то ми помічаємо надзвичайний збіг обставин: адже саме таку заборону наклали на Сократа Критій та Харікл під час недовгого правління Тридцяти олігархів в Афінах». (G. Grote. Plato and the Other Companions of Socrates. ed. 1875, vol. III. p. 239.)

7.22. Думка, яку я заперечую в тексті і згідно з якою добре правитимуть ті, хто добре кориться, належить Платонові. Див. «Закони», 762 е.

Тойнбі блискуче показав, як Платонова система виховання правителів з успіхом може діяти в умовах законсервованого суспільства; див. A. Toynbee. A Study of History. IIІ, esp. р.33 ff.; див. прим. 32 (3) та 45 (2) до розділу 4.

7.23. Дехто, певно, запитає, як індивідуаліст може вимагати відданості хоч якій справі, і надто такій абстрактній, як наукове дослідження. Втім, таке запитання лише виявляє давню помилку (що дискутувалася в попередньому розділі), а саме, ототожнення індивідуалізму з егоїзмом. Індивідуаліст може бути безкорисливим і може присвятити себе допомозі не лише окремим особам, але також і розвиткові інституційних засобів для надання допомоги іншим людям. (Окрім цього, я не думаю, що відданість можна вимагати, її можна лише заохочувати.) На мою думку, захоплення певними інституціями, як-от інституціями демократичної держави, і навіть окремими традиціями, може цілком узгоджуватися з індивідуалізмом за умови збереження гуманістичної спрямованості цих інституцій. Індивідуалізм не слід ототожнювати з антиінституційним персоналізмом, як часто помилково роблять індивідуалісти. Вони правильно виявляють ворожість до колективізму, але плутають інституції з колективами (які проголошують себе кінцевою метою) і таким чином обертаються на антиінституційних персоналістів, опиняючись небезпечно близько до принципу лідерства (це почасти пояснює Діккенсову ворожість до Парламенту.) Стосовно моєї термінології («індивідуалізм» та «колективізм») див. текст до приміток 26-29 до розділу 6.

7.24. Див. Samuel Butler. Erewhon, 1872. Everyone's ed., p. 135.

7.25. Про ці події див.: Е. Meyer. Gesch. d. Altertums, V. pp. 522-525, 488 ff.; див. також прим. 69 до розділу 10. Академія здобула горезвісність через те, що виховувала тиранів. Серед Платонових учнів були Харонд, який згодом став тираном Пеллени, Ераст та Кориск, тирани Скепсису, а також Гермій, згодом тиран Атарнея та Асса (див. Athenaios. Deipnosophistai, XI, p. 508 та Страбон, XIII, ст. 610). Згідно з деякими джерелами, Гермій вчився безпосередньо в Платона; втім, відповідно до так званого «Шостого Платонового листа», справжність якого сумнівна, він, можливо, просто захоплювався Платоном, радо прислухаючись до його порад. Гермій став покровителем Арістотеля, а також третього голови Академії. Платонового учня Ксенократа.

Про Пердікка III та його взаємини з Платоновим учнем Евфактом, див. Athenaios, XI. ст. 508 та наст., де Калліпа також названо Платоновим учнем.

(1) Стає зрозумілим, чому Платон не мав успіху як вихователь, коли поглянути на принципи виховання та добору учнів, розроблені у першій книжці «Законів» (починаючи з 637 d, надто 643 а: «...Давайте визначимо природу та значення виховання», і до закінчення фрагмента 650). У цьому довгому фрагменті він показу, що є одне чудове знаряддя виховання, чи радше, добору людей, на яких можна покластися. Цс вино, сп'яніння, що розв'яжуть людині язика й покажуть її справжню сутність. «Чи може бути більш підходящий засіб, ніж вино, щоб по-перше, випробувати характер людини, а по-друге, гартувати її? Чи є засіб дешевший і приємніший?» (649 d-e). Щось я не чув. щоб метод виховання пияцтвом обговорювався бодай кимось із тих теоретиків педагогіки; які обожнюють Платона. Це викликає подив, оскільки цей метод і досі широко застосовують, хоча тепер він уже не такий дешевий, надто в університетах.

(2) Щоб віддати належне принципу лідерства, слід визнати, що іншим пощастило більше, ніж Платону, у доборі вихованців. Приміром, Леонард Нельсон (див. прим. 4 до цього розділу), який вірив у цей принцип, певне, володів унікальною здатністю приваблювати до себе та відбирати численних чоловіків та жінок, що залишалися вірними своїй справі у найтяжчих випробовуваннях та спокусливих обставинах. Втім, їхня справа була доброю, у протилежність до Платонової: вони боролися за гуманістичну ідею свободи та егалітарної справедливості. * (Деякі есе Нельсона були нещодавно опубліковані у перекладі на англійську з дуже цікавою вступною статтею Юліуса Крафта — див. I.. Nelson. Socratic Method and Critical Philosophy, Yale University Press. 1949.)*

(3) В теорії про милосердого диктатора, яка й досі процвітає навіть серед окремих демократій, є фундаментальна необґрунтованість. Я маю на увазі теорію про правлячу особистість, чиї наміри спрямовані на благо народу і якій можна довіряти. Навіть якби ця теорія була правильною, навіть якби ми повірили, що людина здатна не сходити з обраного шляху за відсутності контролю чи звітності, то чи можна припустити, що обраний нею наступник володітиме такими самими рідкісними видатними якостями? (Див. також примітки 3 та 4 до розділу 9 і прим. 69 до розділу 10.)

(4) Стосовно згаданої в тексті проблеми влади цікаво порівняти «Горгія» (525 е та наст.) з «Державою» (615 d та наст.). Ці два фрагменти дуже подібні. Проте в «Горгії» Платон твердить, що найбільші злочинці — це завжди «вихідці з класу, який стоїть при владі», а приватні особи можуть бути поганими, але не безнадійними. У «Державі» вже немає цього прозорого застереження проти розбещення владою. І далі серед найбільших грішників переважають тирани, але вже твердиться, що «між ними є й прості люди». (У «Державі» Платон покладається на особисту зацікавленість охоронців, що, на його думку, повинна вберегти їх від зловживання владою; див. «Держава», 456 b-с — цей фрагмент процитовано в тексті до прим. 41 до розділу 6. Не зовсім зрозуміло, чому особиста зацікавленість. повинна справити таку благотворну дію на охоронців, але не на тиранів.

7.26. * У ранніх (сократівських) діалогах (наприклад, в «Апології Сократа» і «Харміді»; див. прим. 8 до цього розділу, прим. 15 до розділу 8 та прим. 56 (5)до розділу 10), гасло «пізнай себе» трактується як «довідайся як мало ти знаєш». Пізній (платонівський) діалог «Філеб», однак, вносить ледь помітну, але важливу зміну. Спочатку (48 c-d та наст.) з підтексту стає зрозумілим, що інтерпретація практично не змінилася, оскільки про всіх, хто не пізнав самого себе, мовиться, що вони «вводять в оману, заявляючи про свою мудрість». Втім, далі ця інтерпретація розвивається таким чином. Платон розділяє людей на два класи — слабких і дужих. Нетямущість та безглуздя слабких схарактеризовано як сміховинні, тоді як «неосвіченість дужих... по праву називають «лихою» та «згубною...» Тут мається на увазі Платонова доктрина, що той, хто має владу, повинен бути мудрим, а не невігласом (або лише той, хто мудрий, може мати владу). Це суперечить первісній сократівській доктрині, що всі, а надто той, хто має владу, повинен усвідомлювати своє неуцтво. (Звісно, у «Філебі» не міститься припущення, наче «мудрість», у свою чергу, слід тлумачити як «усвідомлення власної обмеженості». Навпаки, під мудрістю тут розуміється досконале знання піфагорейського вчення, а також Платонової теорії «форм» у тому вигляді, як її викладено в «Софісті».)

Прим. до розд. 8

Епіграф до цього розділу взято з «Держави», 540 c-d; див. прим. 37 до цього розділу, а також прим. 12 до розділу 9, де цей фрагмент процитовано повніше.