Розділ без назви (3)

6.48. Див. «Горгій». 488 е-489 Ь; див. також 527 Ь.

З того, як Сократ відповідає тут Калліклу, певно, можна зробити висновок, що історичний Сократ (див. прим. 56 до розділу 10) міг заперечувати аргументи на підтримку біологічного натуралізму, подібного до Піндарового, міркуючи таким чином: «Якщо влада сильних природна, тоді природна й рівність, оскільки більшість, яка демонструє свою силу через своє правління, вимагає рівності». Іншими словами, він міг показати порожність та розпливчастість цієї натуралістичної вимоги. Успіх такої аргументації, певно, й спонукав Платона запропонувати власну версію натуралізму.

Я не маю наміру твердити, що дальшу Сократову репліку (508 а) про геометричну рівність слід обов'язково трактувати як антиегалітарну, тобто незрозуміло, чому вона має означати тс саме, що й «пропорційна рівність», про яку йдеться в «Законах», 744 b та наст., та 757 а-е (див. примітки 9 та 20 (1) до цього розділу). А саме це припускає Адам у своїй другій примітці до «Держави», 558 с 15. Та, можливо, в його припущенні щось є, оскільки «геометрична рівність» у «Горгії», 508 а, певно, містить натяк на піфагорейські проблеми (див. прим. 56 (6) до розділу 10; див. також зауваження стосовно «Кратила» у тій же примітці) і цілком може бути натяком на «геометричні пропорції».

6.49. «Держава», 358 е. Главкон відмовляється від авторства у 358 с. Увага людини, яка читає цей фрагмент, легко відволікається звертанням до проблеми — «природа проти домовленості», що відіграє важливу роль у цьому фрагменті, а також у Каллікловій промові в «Горгії». Втім, Платон у «Державі» переймається переважно не тим, щоб завдати поразки конвенціоналізму, а щоб засудити раціональний протекціоністський підхід як корисливий. (Те, що головним Платоновим ворогом була не конвенціоналістська теорія договору, випливає з приміток 27-28 до розділу 5 та тексту.)

6.50. Якщо порівняти Платонів виклад протекціонізму в «Державі» та в «Горгії», то з'ясується, що насправді це одна й та сама теорія, хоча в «Державі» на рівності наголос набагато слабший. Втім, і тут Платон, хоч і побіжно, але згадує про рівність («Держава», 359 с): «Природу... шляхом конвенціонального закону, обманюють і силою примушують шанувати рівність». Це зауваження посилює подібність до Калліклової промови. (Див. «Горгій», 483 c-d.) Але на противагу «Горгію» Платон візразу відкидає рівність чи радше навіть не порушує цієї проблеми і більше до неї не повертається, що робить лише ще очевиднішим його прагнення уникнути розгляду проблеми. Замість цього Платон упивається описом цинічного егоїзму, що його він подає як єдине джерело протекціонізму. (Про Платонове мовчання з приводу егалітаризму див., зокрема, прим. 14 до цього розділу та текст.) А. Тейлор (А. Е. Taylor. Plato: The Man and his Work. 1926, p. 268) твердить, що коли Каллікл розпочинає з «природи», то Главкон бере за відправну точку «домовленість».

6.51. Див. «Державу», 359 а. Далі в тексті я маю на увазі фрагменти 359 b та 360 d та наст., див. також 358 с. Стосовно «постійного повторювання» див. 369 а-362 с і далі до 367 е. Платонів опис нігілістичних тенденцій протекціонізму охоплює дев'ять сторінок «Держави», що доводить, якого значення надавав йому Платон. (Аналогічний фрагмент є в «'Законах», 800 а та наст.)

6.52. Після того, як Главкон завершив свій виклад, слово взяв Адимант (кидаючи Сократові цікавий і вельми доречний виклик піддати критиці утилітаризм), втім, лише тоді, коли Сократ сказав, що вважає Главконову промову бездоганною (362 d). Адамантова промова є поправкою до Главконової й повторює твердження, що те, що я називаю протекціонізмом, витікає з Фрасимахового нігілізму (див. надто 367 а та наст.). Після Адиманта сам Сократ захоплено став говорити і про Главкона, і про Адаманта, оскільки їхня віра у справедливість залишилася непохитною, попри ту обставину, що вони так чудово представили теорію несправедливості, тобто теорію, згідно з якою чинити несправедливість — це добре, поки можна уникнути покарання. Наголошуючи на бездоганності запропонованих Главконом та Адамантом аргументів, «Сократ» (тобто Платон) мае на увазі, що ці аргументи є правильним представленням поглядів, які розглядаються. І нарешті він формулює власну теорію, але не для того, щоб показати, що Главконові міркування потребують виправлення, а для того, як він наголошує, щоб показати, що, у протилежність до поглядів протекціоністів, справедливість — це добро, а несправедливість — зло. (Не слід забувати — див. прим. 49 до цього розділу,— що Платонові нападки спрямовані не проти теорії договору як такої, а лише проти протекціонізму, бо невдовзі («Держава», 369 b-с; див. текст до прим. 29 до розділу 5) і сам Платон приймає теорію договору, принаймні частково, включно із теорією про те, що люди «збираються у поселеннях» тому, що «кожен сподівається в такий спосіб захистити свої інтереси».)

Треба також зазначити, що кульмінацією цього фрагмента є вражаюча «Сократова» репліка, процитована у тексті до примітки 37 до цього розділу. Це доводить, що Платон бореться проти протекціонізму лише тим, що представляє його аморальною та справді нечестивою формою егоїзму. Нарешті, складаючи своє судження стосовно Платонових міркувань, ми не повинні забувати, що Платон полюбляє сперечатися з риторами софістами і що справді саме його нападки на «софістів» закріпили за цим словом прикрі асоціації. Я вважаю, що це дає нам усі підстави критикувати його в тих випадках, коли він сам вдасться до риторики та софістики замість аргументів. (Див. також прим. 10 до розділу 8.)

6.53. Ми можемо розглядати Адама та Баркера як представників згаданих тут платоніків. Адам каже (прим. до 358 е та наст.), що Главкон відроджує Фрасимахову теорію і що (прим. до 373 а та наст.) Фрасимахова теорія — це «та сама теорія, яку далі (у 358 е та наст.) викладає Главкон». Баркер твердить (ор. сіt., 159), що теорія, яку я називаю протекціоністською, а він — «прагматизмом», «за духом тотожна Фрасимаховій».

6.54. Про те, що видатний скептик Карнеад справді повірив у Платонів виклад, свідчить Цицерон («Про республіку», III, 8; 13; 23), котрий подає Главконову версію практично без змін, як теорію, що її схвалює Карнеад. (Див. також текст до приміток 65, 66 та примітку 56 до розділу 10.)

У цьому зв'язку я хочу висловити свою думку, що можна втішитися тим фактом, що антигуманісти завжди вважали за потрібне звертатися до людських почуттів, а також тим фактом, що їм часто щастило переконати нас у щирості своїх намірів. Це свідчить про те, що вони чудово розуміють, наскільки глибоко ці почуття вкорінилися в більшості з нас і що зневажені «численні» не занадто погані, а — занадто добрі, занадто щиросерді та занадто простодушні, що вони навіть готові вислуховувати від часто нерозбірливих у засобах «кращих» звинувачення у негідному егоїзмі, обмеженому матеріальними інтересами, і бажанні лише одного — «натоптували свої животи, як звірі».

Прим. до розд. 7

Епіграф до цього розділу запозичено із «Законів», 690 b (див. прим. 28 до розділу 5).

7.1. Див. текст до приміток 2-3 до розділу 6.

7.2. Подібні погляди висловлював Дж. С. Мілль. У своїй «Логіці» (G. S. Mill. Logic, 1st edition, p. 557 f.) він пише: «Хоча вчинки правителів у жодному разі не визначаються цілковито їхніми егоїстичними інтересами, потрібен конституційний контроль як запобіжний засіб, спрямований проти цих егоїстичних інтересів». Подібні ідеї він висловлює також у праці «Підлеглість жінок» (G. S. Mill. The Subjection of Women. Everyman edition, p. 251, курсив мій): «Хто сумнівається в тому, що можливе велике благо, велике щастя та велика відданість під абсолютним правлінням благочестивої людини? Тим часом закони та інституції потрібно застосовувати не до добрих людей, а до поганих». Наскільки я погоджуюсь зі словами, виділеними курсивом, настільки ж вважаю недоречним припущення, що міститься на початку фрагмента. (Див. надто прим. 15 (3) до цього розділу.) Подібне припущення можна виявити у блискучому фрагменті з «Представницького уряду» (J. Mill. Representative Government, 1861; див., зокрема, ст. 49), де Мілль бореться з Платоновим ідеалом філософа-правителя, бо саме через те, що його правління буде великодушним, воно означатиме «зречення» простих громадян від своєї волі та від можливості судити про політику.

Можна зауважити, що це Міллеве припущення було частиною спроби розв'язати конфлікт між «Есе про уряд» Джемса Мілля (James Mill. Essay on Government) та «знаменитою атакою Маколея» на цю працю (так називає її сам Дж. Мілль; див. J. S. Мill. Autobiography, chap. V, «One Stage Onward», 1st edition, 1873, pp, 157-161. Критику Маолея вперше було опубліковано в «Edinburg Review», March 1829, June 1829, October 1829). Цей конфлікт відіграв важливу роль у розвитку поглядів Дж. Мілля, а спроба розв'язати конфлікт насправді визначила кінцеву мету та характерні риси «Логіки» (принципові розділи якої я згодом опублікував у «Логіці моральних наук»), як писав Мілль у своїй «Автобіографії».

Ось яке розв'язання конфлікту між його батьком та Маколеєм пропонує Дж. С. Мілль. Він каже, що його батько правильно вважав політику дедуктивною наукою, але помилявся, гадаючи, що «ця дедукція (була) такою самою.. як і в чистій геометрії», тоді як Маколей був правий щодо більшого ступеня експериментальності дедукції, але помилявся, порівнюючи її з «чисто експериментальним методом хімії». Правильне розв'язання конфлікту, згідно з Дж. С. Міллем (J. S. Mill. Autobiography, ст. 559 та наст.) полягало ось у чому: політиці підходить дедуктивний метод динаміки — а саме, метод, який, на його думку, характеризується підсумовуванням наслідків за взірцем «принципу додавання сил». (Ця ідея Дж. С. Мілля проіснувала принаймні до 1937 року, як я показав у моїй «Убогості історицизму»,)

Не думаю, що цей аналіз був змістовним (тим паче, що він грунтувався на неправильному розумінні динаміки та хімії). Втім, деякі моменти можуть видатися вартими уваги.

Джеймс Мілль, подібно до багатьох його попередників та наступників, намагався, за словами Маколея (наприкінці його першої статті), «вивести науку управління з принципу людської натури» і, на мою думку, Маколей зробив абсолютно правильний висновок про те, що така спроба «цілковито неможлива». Метод Маколея можна назвати до певної міри емпіричним, оскільки для спростування догматичних теорій Дж. Милля він широко використовував історичні факти. Але вживаний ним метод не має нічого спільного з хімією (чи з беконівським індуктивним методом, який Маколей вихваляв, роздратований Міллєвими силогізмами). Його метод полягав у простому запереченні хибних логічних висновків у сфері, де неможливо логічно довести хоч який факт, що був би цікавим для розгляду проблеми, а також в обговоренні теорій та можливих ситуацій у світлі альтернативних теорій та альтернативних можливостей і в аналізі фактуально незаперечних свідоцтв. Одним із принципових предметів обговорення було те, що Мілль вірив, наче монархія та аристократія неминуче призводять до терору в правлінні — приклади легко спростовували цю точку зору. Два фрагменти з праць Дж. С. Мілля, процитовані на початку цієї примітки, показують. як вплинуло на нього це спростування.

Маколей завжди наголошував, що він хотів лише спростувати докази Мілля і не мав наміру оцінювати правдивість чи хибність пропонованих висновків. Вже тільки це повинно було б довести, що він не пробував застосувати на практиці індуктивний метод, що його він так вихваляв.