Розділ «V ЧАСТИНА»

Підписали: ...

На форумі Ліґи Націй

Спонукана петиціями, Ліґа Націй зайнялася справою „пацифікації” на своєму засіданні в січні 1931 року. Референтом справи визначено японського представника Сато, а для підготовного розгляду створено окремий „Комітет Трьох”, складений з представників Англії, Норвегії й Італії. Комітет очолив представник Англії, міністер Гендерсон. Він енергійно взявся до праці, дбайливо збираючи матеріяли. Засідання „Комітету Трьох” було визначене на березень 1931 року. Здавалося, що Комітет суворо натаврує Польщу за зламання нею зобов'язання щодо пошани прав меншостей і за її варварську масакру безборонного українського населення і, правдоподібно, поставить на розгляд пленуму Ліґи Націй додаткові пропозиції стосовно політичного становища українських земель, окупованих Польщею.

Одначе, справа несподівано погіршилася через становище самих українських опортуністичних політиків.

Свідомий своєї програної на форумі Ліґи Націй, польський уряд пустився на хитрощі: він запропонував Українській Парляментарній Репрезентації, а точніше проводові УНДО, переговори для полюбовного досягнення згоди. Польський уряд обіцяв дати українцям в межах своєї держави різні культурно-економічні полегші, вимагаючи за те відкликання української скарги до Ліґи Націй і здезавування її відповідною заявою льояльности супроти Польщі. Провід УНДО погодився на переговори, а станиславівський єпископ Хомишин, відомий своєю понад-льояльністю супроти польської влади, видав окремого Пастирського листа, в якому засудив український підпільно-революційний рух за саботажі і виправдав поляків за акти „пацифікації”.

Українські угодовецькі політики з УНДО намагалися тримати свої переговори з польським урядом у таємниці, але полякам якраз залежало на тому, щоб про ті переговори знав світ, а тому справа стала загально відомою. Угодовецька постава українських леґалістичних політиків саме в той час, коли справу українців під польською окупацією розглядала Ліґа Націй, викликала обурення українського громадянства. Створений тоді вислів „чорна кава” став синонімом капітулянства, бо преса писала, що переговори українських угодовців з представниками польської влади велися під час „приватних зустрічей” при дружньому попиванні чорної кави. Але обурення українського громадянства не могло примусити діячів УНДО, щоб вони зірвали переговори з польським урядом принаймні до того часу, поки Ліґа Націй дасть своє вирішення. Переговори велися далі.[147]

Польський уряд використав переговори для того, щоб на форумі Ліґи Націй домагатися від „Комітету Трьох” відкласти розглядану ним справу, яка, мовляв, буде мирно поладнана. В дальшому польський уряд добивався того, щоб з уваги на існуючі переговори українського представництва з польськими чинниками Ліґа Націй взагалі покинула займатися справою петиції. Ці намагання польського уряду мали свої наслідки, хоч з українського боку роблено протизаходи. Засідання „Комітету Трьох” були кілька разів відкладані і, коли врешті в січні 1932 року Рада Ліґи Націй остаточно вирішила справу на своєму засіданні, засуджуючи Польщу за недотримування нею зобов'язань щодо національних меншостей і за негуманну поведінку супроти українського населення, то здезорієнтовані угодовецькою поставою УНДО члени „Комітету Трьох” зредаґували текст засуду в дуже делікатній формі, щоб „не шкодити існуючим переговорам українців з польським урядом”.

Політичний капітал

Все ж таки Польща була засуджена за свою ганебну поведінку супроти українського населення на окупованих нею землях. Цей факт, розголошений пресою усього світу, як теж коментарі тієї преси, публіковані під час „пацифікації” і згодом при нагоді розгляду справи на форумі Ліґи Націй, створили для української справи великий політичний капітал. Світ довідувався про визвольну боротьбу українського народу, сприймав її з симпатією та висловлював своє обурення з приводу варварських вчинків окупантів українських земель. Таким чином наслідки польської „пацифікації” поверталися проти Польщі: кожний удар польської нагайки перетворювався в дошкульний удар по авторитеті Польщі й польського народу.

ВІДПЛАТНИЙ ТЕРОР ОУН-УВО

Дії проти помагачів пацифікації

У період саботажної акції та після її припинення ОУН-УВО виконала низку відплатних терористичних актів. Ці акти були скеровані проти тих польських дідичів і колоністів, які особисто анґажувалися в погромницькі дії польської поліції і війська, і відверто вказували польським погромникам, кого саме з українських громадян слід особливо жорстоко катувати. Завданням відплатного терору було показати польським займанцям, що їхні злочини проти українського народу не пройдуть безкарно і що перед карою з рук українських революціонерів не захистить їх ані польська поліція, ні військо. Приклади покарання повинні були відстрашити інших поляків на українських землях ангажуватися в погромницькі акції проти українського населення. В ході тієї відплатної акції ОУН-УВО було між іншим: 26 листопада 1930 року вбито польського дідича з Богатковець на Тернопільщині, Юзефа Войцєховського. В лісі, куди він переїжджав підводою з залізничної станції Денисів до Богатковець, його перестріли два бойовики ОУН-УВО і двома влучними пострілами поклали його трупом. Убитий особисто керував „роботою” військово-поліційної карної експедиції в Богатківцях та в сусідніх селах у вересні 1930 року. Поліція не виявила виконавців атентату, хоч у районі проведено масові арештування.

28 січня 1931 року в лісі біля Копичинець застрілено графа Баворовського, студента аґрономії в Дублянах біля Львова. Молодий польський граф належав до проводу тієї польської студентської молоді, яка нацьковувала польську поліцію до погромів над українцями, при чому він сам брав у тих акціях активну участь.

У Товстолузі, повіт Тернопіль, застрілено Франца Брилька, коменданта польського „Стшельца”. Польська організація „Стшелєц” була особливо активна під час погромів українського населення.

У Ковалівці, повіт Бучач, застрілено „стшельца” Кузьмінського, який допомагав поліції „пацифікувати” населення.

Випадків відплатного терору проти польських погромників було більше, але поліція й преса намагалися приховувати їх перед загалом населення. Одначе, хоч факти відплатної акції ОУН-УВО часто промовчувано в офіціяльних повідомленнях, то вістка про відплату українського підпілля доходила до відома поляків шептаною „поштою”, викликаючи в них страх і респект перед цим підпіллям.

Напад на поліцію в Гаях біля Львова

У той час найголоснішим актом відплати був, проведений боївкою ОУН, напад на коменданта польської поліції в Гаях біля Львова.

Поліціянти зі станиці в Гаях біля Львова особливо вславилися в час „пацифікації” своєю жорстокістю проти українського населення: жертвою їхніх катувань був 18-річний Михайло Тютько з Гаїв і 17-річний юнак Матвій Паранька з Чижикова, які померли від побоїв. Ці злочини стали відомі в усьому світі, бо кореспондент американської газети „Чікаґо Дейлі Нюз”, Неґлі Барсон, особисто відвідав село Гаї біля Львова й опісля, як наочний свідок, потвердив звідомлення про варварську жорстокість польської поліції, виявлену головно в Гаях.

З уваги на те ОУН вирішила покарати коменданта поліційної станиці в Гаях. 12 лютого 1931 року, в годині 8,30 вечора, коли комендант поліції повертався саньми з залізничої станції Гаї-Чижиків, його зупинили 5 бойовиків. Вистріливши з близької віддалі, вони смертельно поранили коменданта Владислава Довчика й завдали важких поранень двом його колеґам. Подружжя учителів з Гаїв, які їхали тими самими саньми, не були поранені, бо бойовики не стріляли до них. Після замаху бойовики зникли.