Розділ «Батько Махно»

Як неповнолітньому, замінено шибеницю на вічну каторгу. Сидів 10 років в Бутирській в'язниці. Були там учені люди, котрі мене утвердили в думці, учил я наукам, воєнному ділові, учили ненавидить власть, попів. Були це анархісти. Я їм помагав в майстерні учиться слюсарства".

Чорна Хмара, коли говорив про враження і все, що чув, сказав, що про Крим — правда. Щодо фікс-ідеї виразився коротко: "Це як буває з людиною перепитою, котра сидить в спиртному парі і щось незрозуміле викрикує". Він збиравсь до Чехії, до Скиби.

Бували в таборі убивства, а тут сталось щось небувале. Зарізано сім'ю німців. Піднялась ціла охорона і жандармерія, почались ревізії, допити. Підозріння впало на махновців, а слідство і ревізії не знайшли ніякого сліду. Махна з жінкою перевели до II відділу в маленький барак, огородили дротом. Решта осталась на місті. В недовгім часі всі вони таємно зникли, а в канцелярії комендатури знищено всі їхні папери.

Саме тоді мене повідомлено, що можна мать працю для 40 чоловік при рибних ставах, де був раніше Тарнавський. Хвалився, що було там добре, тільки збирався їхать до Франції. Тоді ще не пускали з табору далеко групами на роботи, треба було їхать нелегально, а що найгірше — без ніяких документів.

Зібрать бажаючих було нетрудно — 20 старшин і 20 козаків. Цим разом приїхав за нами працівник "Рибполь" Шелудько, але потрібного паперу не мав; з ним умовились спіткатись рано другого дня в Варшаві на головній станції.

Вночі вийшла наша громада за дроти щасливо і помаширувала до найближчої станції. Купували білети по черзі на 5-10 осіб і посідали до потягу в різних вагонах. Умовились в Варшаві зібраться разом, щоб Шелудько нас побачив і далі провадив.

На біду його не було. Приїхавших було багато, при виході одбирались білети, стояла поліція. Ми виділялись військовою одежею, з торбами, котволками, баклажками, ждать не можна. Ідем на ура, що буде. Вишикувавши в колонку по двоє, іду прямо до виходу. Там, оддавши білети, прошу нас пропустити без черги, бо спішимо до міністерства внутрішніх справ. Ідемо з обозу для інтернованих на роботу. Поліціянт задержав інших, а ми як належить пройшли, навіть сказано якими вулицями йти.

Був в громаді і мій старий приятель Зіновій Пилипович Літовчик, Варшаву знав добре, бо перед 1914 роком служив в штабі округу. "Показуй, Пилипович, на який вокзал і якими вулицями вас вести, щоб доїхать до Бреста!"

І так, як належить, по четверо в ряд, ішли ми вулицями на Прагу через Віслу на Східний двірець.

Немає Шелудька. Рішаємо їхать самі до Бреста.

Відомо, що маєток — при шосе на Малориту, називається Рита, і єсть там б. капітан — управляючий, котрий нами заопікується.

Літовчик знає і Брест, і шосе на Малориту. Це дуже добре. Сиділи ми в Варшаві до вечора. Підходив поліціянт, питав, хто, звідкіль, куди їдем, документи. Відповідав Літовчик, польську мову знав добре, вигляд солідний, як належить, розказав, а про документи, то вони з нашим проводжаючим в мін. вн. справ, власне його ждем. Пройшло.

Рано ми в Бресті. Двірець великий, трохи зруйнований. В залі примостились поснідать, напиться чаю, налить про запас в баклажки. Дорога далека, 30 км. До столу, де сидів Погасій, Гончар, Коваленко та Яровенко, підійшов якийсь чоловік, вертлявий, чорнявий, з довгим носом. Очі бігають. Присів. Здалека почав обережно розпитувать, чи далека дорога, а звідкіль, а куда. Щось ніби провокатор, шпіон, у всякім разу тип темний. Хтось сказав, що ми з обозу. А той ближче: "Тавариші!"

Встав Гончар, з ним решта та почали невідомого пхать один на другого. Коли агент поліції — не шкодить, коли провокатор, так саме не пошкодить, коли червоний — нехай буде обережнішим. Саме увійшов і став коло дверей дуже високий огрядний чоловік з довгими козацькими вусами, подививсь і спокійним сильним голосом озвався: "Оставте його, панове!" Здалека показавсь поліціянт. Той пан од дверей підійшов, розглянувсь і до мене: "З табору?" — "Так, з табору". — "То ходім, маєте що їсти? Купіть на запас курить і що треба. Дорогу знаєте?" — "Знаєм". Ішли ми тут хідниками, громадками по 2–3, минули головні вулиці, вийшли через Шпановичі на місто, за ним починається шосе.

Ми — на волі, табір за нами десь далеко. Села дуже рідко і далеко од шосе. Ідем, співаєм, одпочинем, підкріпимось і дальше. Мусимо буть там по обіді, улаштуваться, трохи розглянуться.

Ось і маєток князя Троекурова-Лещинського наліво. Рядом новий дом, критий гарно соломою. Внизу — річка Рита, досить глибока, течія бистра, 15–20 м ширина. За нею величезні луги, а на їх на тисячі десятинах зруйноване, розмете рибне хазяйство з-перед 1914 року. Будинки в маєткові запущені, старі, все хилиться, доживає віку. Коні, кілька корів, брудні, зачухані, недоглядані. І люди рушаються, як сонні. За лугами і наоколо — ліси Полісся.

Рибна спілка взяла в оренду у князя 1000 десятин і будує велике рибне господарство новочасне, науково. Ми маєм насипать нові вали, вирівнять старі, поробить протоки, побудувать на річці греблю з заставою для регуляції води в ставах і зробить нижче другу, меншу, для одпливу води з ставів в часі полову риби перед холодом.

Для переховування дрібного зарибку треба поглибить і вичистить вузькі глибокі рови-зимохови. Робота нелегка, праці багато, треба спішить. Платня денна середня, харчі тоже, зате воля! Керівник господарства — б. капітан артилерії Російської армії пан Новіцький, агроном по фаху. Планів немає, робить треба все смекалкою, подумавши. Вали мають буть різної висоти, без нівеліра не обійтись, а його немає і ніде не достанеш. Смекалка помогла, пригадалось дещо з школи. Зробили самі. Я нарисував, а Новіцький поїхав в Брест і на другий день вечором привіз. Ось його рисунок:

Поселились ми в хаті для рибака над річкою. Була там така велика кімната, що хватило міста на спання, великий стіл, лави і речі. Соломи і сіна було, скільки хочеш.

До робіт теслярських, биття свай, будови протоків-мніхів, шлюзів, мосту виділено всіх старшин з майстром на всі руки Микитою з села при маєткові Пожежин. З села були робітники до земляних робіт, але небагато, та з десять возів до підвозки матеріалу і землі та глини. Всі козаки стали до земляних робіт.