Розділ «Все проходе, все минає»

По цих і інших прикметах угадують докладно, не помиляються.

Тим часом на деревах по балках та байраках листя міняє свій цвіт. Золотом жовтіє клен, червоно міниться дуб, буріє ліщина, ще зеленіє верба, лоза та ясен. Всі цвіти перемішані, а між ними кущі калини з кривавими китицями та бузок з темно-ліловими. Пишно, красочно в цю пору до «бабиного літа» серед дерев!

Осінь починається, коли десь по низинах перестане кричать деркач — це значить, пішов він в похід!

Природній пішохід, деркач робе сотні і тисячі кілометрів по землі. Десь коло Чорного моря пристане до другої громади, переважно перепілок, і з ними полетить через моря в вирій, зимувать в теплі краї. З боку дивлячись, трудно повірить, щоб деркач міг далеко летіть. Ціле тіло висить вниз, крильця працюють, як у жука, часто-густо, здається, ось-ось упаде вниз!

Повіють з півночі щораз холодніші, міцніші вітри, нанесуть, нагонять хмар. Зірвуть з дерев останнє листя, зіб'ють з міста курай-перекотиполе і покотять на південь аж до моря. Виповнять ним провалля і зарослі тернами байраки.

Починається пора осінніх дощів. Звірина і птаство, що осталось, зникне- поховається. Степ розмокне, розм'якне, зробиться не до проїзду — навіть легкої тачанки коні не потягнуть. Пішому липне пудами чорнозем і одриває підошви.

Смутно тоді в степу. Хутори-оселі одрізані од світу. По норах і нетрях поховалась звірина. Дрофи і куріпки збираються коло скирт соломи, серед непролазної тернини. Життя якби замирає на якийсь час…

Сіра земля, сіре небо, темні непривітні хмари, падає і падає дощ. Здається, і кінця йому не буде! Смутно і непривітно в степу…

Одначе небо починає потроху прояснятись. Зникають помалу хмари, вітер тратить вологість, приносить заморозки. Земля покривається чимдалі твердішим покровом.

Зеленіє весело озимина. Появився там зайчик: пасеться, часом стане стовбиком, поведе вухами і кинеться бігти невідомо куди і чого. Може, замітив недалеко лиса?

Хитрий Микита скаче по стерні то в ту, то в другу сторону. Йому не до зайчика, на те має час. Тепер лис мишкуєі Рухи у Микити легкі, граціозні, неомильні! Мисливий, мудрий, знаменитий. На всяке полювання має свою пору і спосіб. На миші, куріпки, зайці. Не дарує необережному ховрахові і байбакові літом.

Степ набирає руху і життя.

Хлібороб вийде в поле глянуть на зеленіючу сочисто озимину. Візьме і рушницю на всякий випадок: може, що трапиться застрелить.

Мороз кріпшає, з північного сходу веселі хмарки приносять перший сніг.

Надійшла зима.

Погода щодалі робиться морозніша. На сонці іскриться пречиста пелена снігу. Степом починають пробігать санки.

Люди одпочили після трудів, їдуть до міста, родичів, знайомих. По хуторах молодь улаштовує вечорниці, заводе знайомості, парується. Старші збираються при столі, ведуть бесіду про господарство, новини, політику, за чаркою обговорюють всяк плани на майбутнє. І так од хутора до хутора мчать санки, чується спів, музика, сміх, жарти!

А звірині це пора трудна. Зайчиком трудно одгрібать сніг з жита. Під снігом лисові немає як мишкувать. Тепер він вночі підкрадається до куріпок. Часом, змиливши собак, при сприяючому вітрові навідається в курятник.

Господині тоді довго згадують такий візит і бажають Микиті всього найгіршого. А він, буває, і вдень десь коло необмолоченого проса чи пшениці схватить курку чи качку! Господарський пес його вітроногого не дожене!

Тоді уже і господарі лаються, щоправда, не так люто, як баби. Більше тут признання мудрості і одваги. Буває, степом проносяться снігові бурі-урагани.