Розділ «Все проходе, все минає»

Коли приходив час, як і почесна праця дорадча ставала не під силу, дід прощався з світом і ішов в монастир "спасатись". Ішов в свій січовий Самарський або до Межигірського Спаса в Київ.

Курінь, до якого був приписаний прощальник, виділяв немалий почет, котрий проводив старого до монастирської брами.

Згідно з усіма дослідженнями, на Січі пило горілку коло 20 %. П'янство було причиною виключення навіть бойового козака. Старшина, а тим більше діди, вирікались горілки назавше.

Коли хто випив чарку в міру, не зверталось уваги.

Прощальники були переважно заможні. Одкладали немалий гріш з своєї частини.

Ідучи спасатись, прощальник виділяв частину на добро монастиря, решту призначав на почастунок почетові і всім, кого зустрінеться в дорозі. Для цієї цілі ішов окремий віз з бочкою горілки, солоною і вудженою рибою, хлібом, салом і іншими заїдками. Спереду на возі грала музика.

Такі проводи одбувались гучно, весело, напоказ. Братчики накладали найкраще убрання, найдорожчу зброю, добрих коней під сідлом наряджали в кращу збрую[3].

Тоді "на волості" одпадала січова регула. Можна було досхочу погулять, випить горілки, витанцюваться і попишатись.

Тяжко, одначе, каралось "скакання в гречку", себто зговір з жінкою; за це каралось коло стовпа киями, переважно до смерті. За крадіж каралось шибеницею.

Прощальник на цей час позволяв собі на чарку, а коли міг, то і підтанцьовував. Їхав звичайно на возі, до якого було прив'язано старого бойового коня в повній сідловці. То хоть з трудом, прощальник часом їхав верхи, особливо через оселі, старався сидіть як колись, по-молодечому.

Немало в поворотній дорозі почет приводив охочої молоді, що піддалась картинній спокусі, покинула хати та пішла добувати козацької слави.

Яворницький одкрив очі на роль і життя Січі. Як же обидно, болюче і дивно робиться, коли такий великий польський письменник, як Генрік Сенкевич, митець слова, обізнаний з епохою, представив Запорозьку Січ як кубло розбійників, існуючих з грабунку, п'яниць. Релігійність назвав видумкою? Як міг нанести таку образу нащадкам січового братства? Навіщо кинув нову жменю палива на попіл, що зостався од огню, в якому спалилась на довший час вільність двох братських народів?

Цей татарський нащадок з якимсь садизмом описує муки невинних людей на каждім кроці, словами свого богатиря Яреми Вишневецького вигукує з насолодою: "Мучте їх, щоб чули, що вмирають!"

Для мене Ярема нічим не гірший од інших магнатів.

Ярема розумніший, посідає кращу освіту од інших. Розуміє, що діється, а при тім одважний і рішучий.

Розумію його як магната того часу, не признаючого над собою ніякої влади, закону.

Хоть є за що його ганить, одначе хіба був правдомовний, та посідає по-своєму поняття честі, брехнею себе не покаляв, тілько… кров'ю.

Сенкевич в "Огнем та мечем" так розійшовся з правдою, що це вже граничить з брехнею і безсумлінністю.

Од польських письменників і істориків дістав, щоправда, належні різки і батоги. Та в тім попелі, де кинув жменю палива, тліла іскра, до якої ще раз спалахнуло полум'я. Дай Боже, остатнє.

Докази брехні Сенкевича я бачив власними очима. Якби і він бачив, певно: раніше всохла б йому рука, ніж так зневажить Січ, знану широко в світі, де шукали лицарської науки і слави люди високопоставлені, де за честь вписаться до братства платились немалі гроші князями, графами, вельможами.