Розділ «ДОБА РУЇНИ»

«всіх православних християн на Україні… винищити мечем або загнати в Сибір, Славне Запорожжя й Дон зруйнувати, на дикі поля для звіриного життя обернути, або ж іноземцями заселити і Москва хоче спочатку Україну скорити, а далі про винищення Запорожжя і Дону дбатиме, чого їй, Боже, не допоможи!»

Але то вже було запізніле прозріння — народ від нього відсахнувся, полковники протоптували таємну стежку до Петра Дорошенка, який уже вимагав від Івана Брюховецького відступитися гетьманства. Тим часом цар звелів князеві Ромодановському навесні вирушати із свого Бєлгородського воєводства на Україну.

Брюховецький же гетьманства не зрікся і рушив проти Дорошенка, з яким зійшовся 18 червня 1668 року на Сербинському полі біля Диканьки. Більшість його козаків перейшла до Дорошенка, і той звелів доставити до нього Брюховецького. Коли сотники і козаки привели його, то Дорошенко махнув рукою — і ті прийняли це за присуд і на очах Дорошенка «розшарпали» свого гетьмана:

«взяли безбожного Брюховецького як недостойного раба і почали шарпати і плаття на ньому різати і палками, дулами, чеканами та рогатинами, як скажену собаку, убили його і нагого покинули».

Гетьман Петро Дорошенко виношував ідею об’єднання України, «цілості отчизни», західні території якої означав Перемишлем і Ярославом. Для втілення цього покладався на внутрішню злагоду й згуртованість:

«Хоч Божою волею український народ обох сторін Дніпра роздвоєний і видаємося собі ворогами, одначе ніхто чужий не є нам так прихильний, як ми самі собі є приятелями».

Але ті, від кого залежала єдність України, не були «приятелями» між собою. Знову починається веремія за здобуття булави. Запорожці проголосили гетьманом Степана Вдовиченка, і той пішов війною на Петра Дорошенка, разом з татарами захоплював міста і села, грабував, палив і вигублював та брав у полон своїх же українців. Згодом на Запорожжі виставили гетьманом Петра Суховія, проти якого також мусив воювати Дорошенко.

Хвилі історії виносили на поверхню таких авантюрників, які збурювали маси, роздмухували полум’я громадянських воєн, встеляли рідну землю трупами одноплемінників. Таким не йшлося про незалежність Вітчизни.

Відволікання сил на пригашення внутрішніх конфліктів сковувало можливості Дорошенка для його визвольних змагань. Так, кілька років поглинуло приборкання гетьмана Михайла Ханенка, прибічника Польщі, якого вона настановила після Суховія. За намови Москви проти Дорошенка виступав і кошовий Іван Сірко. Коли зайшлося на відкриту війну з царськими військами, на бік Москви стали лівобережний гетьман Дем’ян Многогрішний та полки Канівський і Черкаський.

Коли 22 березня 1669 року на чорній раді біля Корсуня, у якій взяло участь 500 правобічних і 20 лівобічних старшин, Петра Дорошенка обрали гетьманом обох частин України, між Правобережжям і Лівобережжям виникла міжусобна війна. Многогрішний послав проти новообраного гетьмана військо, яке здобуло під Ромнами перемогу. З другого боку, три полки — Полтавський, Миргородський та Гадяцький перейшли на бік Дорошенка.

Цар усіляко намагався прихилити до себе Дорошенка, взяти його під протекцію разом з польським королем. З цим перебувало у гетьмана кілька послів. У січні 1668 року він нарешті погодився, але поставив вимогу, щоб під цією протекцією об’єдналися обидві частини України, що унеможливлювалося Андрусівським договором.

Під протекцію Дорошенко схилявся перейти за таких умов: на Україні не буде ні російських воєвод з військом, ні урядників; він стає гетьманом усієї України; непорушність козацьких вольностей і прав; Москва не претендуватиме ні на які податки.

До речі, Петро Дорошенко мав неабиякий дипломатичний досвід, зокрема ще до гетьмування спілкувався з високими московськими достойниками і самим Олексієм Михайловичем, отож знався на їхній переговорній тактиці. З козацькою місією він свого часу їздив до Москви домагатися рівноправності у взаєминах України і Росії, але там лишилися глухими до цієї справедливої просьби.

Ні польський король, ні турецький султан, ні російський цар не бажали умогутнення України в єдиній державі та ще під проводом такого вольового гетьмана. До цього слід додати постійне внутрішнє міжусіб’я, щоб зрозуміти причину невдач Петра Дорошенка. Зоря його згасла. На раді в Чигирині він віддав козацькій громаді булаву, а згодом — гетьманські клейноди: прапори і турецькі санджаки відіслав до Москви.

«З тріумфом волочили українські прапори вулицями Москви по землі й складали їх під ноги царя, а тої: велів виставити їх на три дні на показ народові», — такий історичний епізод наводить Дмитро Дорошенко.

Царський уряд разпорядився, щоб Дорошенко склав присягу лівобережному гетьману Самойловичу і командуючому царськими військами на Україні Ромодановському. Коли той відмовився, у вересні 1676 року тридцятитисячне військо ратників і козаків підійшло до Чигирина. Після капітуляції Дорошенко 19 вересня зрікся гетьманства.

У березні 1677 року він, на вимогу царя Федора Олексійовича, прибув у Москву відбувати почесне заслання. Спочатку він був дорадником у зносинах з Туреччиною і Кримом, згодом його призначили воєводою у Вятку. Доживав віка у пожалуваному йому селі Ярополче Волоколамського повіту, де й помер 9 листопада 1698 року, маючи від роду 71 рік.

У березні 1669 року в Глухові відбулася рада для остаточного вибору гетьмана й підписання нового договору про підданство Лівобережної України, що ввійшов в історію під назвою «Глухівських статей». Перед цим Д. Многогрішний відправив до царя «чолобитників» — генеральних обозного Забілу, осавула Гвинтовку і судцю Домонтовича, які, не ремствуючи, вислуховували догани бояр за невірність Брюховецького і добилися таки проведення цієї наради. На ній були присутні царські посли Ромодановський, Матвєєв і Богданов.

У преамбулі до договору йшлося про те, що «великий государ цар і великий князь Олексій Михайлович, всієї Великої, Малої і Білої Росії самодержець», «звелів прочитати в народі статті, які були дані за указом його царської величності колишньому гетьманові Богданові Хмельницькому і всьому Запорозькому війську», а також нові, «за чолобиттям», «щоб надалі не було такої зради, чвар і розлиття християнської крові, як учинилося від зрадника Івашки Виговського, від Юрашки Хмельницького та інших однодумців».

У другій статті проголошувалося запевнення в недоторканості прав і вольностей, якими цар «ударував гетьмана і все військо цього боку Дніпра». Та це було явне лукавство, бо вже в наступному пункті видно, як саме він «ударував». Гетьман просив, щоб «його царська величність не вказував бути воєводам і ратним людям у малоросійських містах, оскільки від них були численні сварки і дскуки, від того й війна почалася». Та цар не вволив цього бажання, а вказав бути воєводам і війську в Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові й Острі — «для оборони від ворогів і щоб надалі не було ні від кого в малоросійських містах ніякого хитання та зради». І хоча було застережено, що воєводи «матимуть начальство» над ратними людьми, та це не застраховувало від їхнього втручання в усі справи, урядування, навіть у церковне життя.