Розділ «VIII. ТРЕТЯ ЗУПИНКА ІCТОРІЇ»

Німеччина внаслідок пакту отримала доступ до стратегічних ресурсів СССР та зуміла, за неповні два роки, нахом’якувати продовольства та пального на всю наступну “Вєлікую Отєчєствєнную”. Та — не тільки. Приязнь була насправді сердешною та не обмежувалася обміном конче необхідним. Десь восени 1940, на спільному тепер кордоні у Бресті, відбулася ще одна урочиста церемонія: з рук НКВД до рук гестапо був переданий ешелон зеків (кажуть, що не останній). То були політичні емігранти–комуністи з Австрії та Німеччини, значною мірою — жиди; тобто у Гітлера — приречені. Не щось таке важливе, на кшталт Піка або Гротеволя, а так — різна політична дрібнота, яка так і не знайшла належного місця в подальших політичних планах Москви та її Комінтерну. Вони вже, переважно — з 1937, поневірялися по совєцьких таборах ГУЛАГу та тепер мали змогу порівняти їх з гітлерівськими. Кілька десятків з них — вижили. Кілька — написали про це книги. Порівняння — загалом, — не на користь “отєчєства всєх трудящіхся”.

Цікаво, що дехто з них був “звільнений” 1945 совєтами. Але декого з них відправили знову до совєцьких таборів, бо вони — бачите, хоч і були передані гестапо, але не відсиділи ще всього призначеного їм.

Війна 22 червня 1941, яку зтиха планували обидва учасники пакту, — на час перекреслила це плідне співробітництво німецького націонал–соціалізму та російського лєнінізму, — проти свободи та демократії в усьому світі, але — не зовсім, але — не остаточно.

Совєти розстріляли в Катині та Старобєльску більше 20 тисяч польських офіцерів, але в окупованій німцями Польщі на них так само полювало німецьке гестапо.

Національну інтелігенцію в Україні та Блорусі з усих сил викорінювала Москва, але чимало її понищило й гестапо, продовжуючи підчас німецької окупації брудну роботу НКВД. Бо, хтось забезпечував тоді гестапо анонімними доносами, згідно з якими комуністом і жидом був мало не кожний українець. А, ще більше придалася німецька окупація тоді, коли її знову змінила окупація російська. Тепер на кожному українцеві тяжило тавро – «бил в оккупаціі». А, раз так, — що робив? — та “почєму вижіл”, як ти совєцька людина? Та, чи не звідси, бува, з отого «бил в оккупаціі», — виріс божевільний план двох божевільних, Сталіна й Жукова, вислати всю Україну до Сибіру? — та, не дав Бог свиням роги… Але, для багатьох ця стаття дискримінації – «бил в оккупаціі», — отруїла все наступне життя.

Так, чи не саме заради цього, усіх отих російських вигод, вони були так легко віддані на потраву німцям: Україна та Білорусь? Шкода, але все указує саме на це. Пригадайте хоча би знову спогади Н. С. Хрущева: як він із Києва дзвонив Сталіну прохаючи зброї та боєприпасів, та — марно. Бо той цинічно “порадив” йому налагодити на місці виробництво залізних списів та ними й відбиватися від німецьких танків.

Важко не помітити цього взрушуючого співробітництва й підчас самої війни. Пригадайте, як частини “Ваффен СС” винищували польских повстанців у Варшаві (серпень–вересень 1944), а совєцькі війська стояли в якомусь кілометрі, на східному березі Вісли (!), та не зробили по німцях жодного пострілу. До чого ж хвилююча погодженість дій! — геноцидник геноцидника — завжди зрозуміє.

Коли по війні було створено маріонеткову Німецьку Демократичну республіку (НДР) – «пєрвоє соціалістічєскоє государство на нємєцкой зємлє», виявилося, що комуністів на керівні посади — рішуче не вистачає. Бо, їх нищили рівномірно, як Гітлер так Сталін. Отут і прийшлося пожалкувати за тими ешелонами, які були свого часу, 1940, — подаровані гестапо. Але, все якось обійшлося. На допомогу прийшла армія колишніх дрібних функціонерів і бонз гітлерівської НСДАП, яких довелося, всього тільки, поперекидати в інші місцевості, поспіхом прийнявши до Компартії. З таких, переважно, складалася й перша Народна Палата НДР. Так гангстери відмивають свої брудні гроші.

Загального характеру коренів пакту Молотова–Ріббентропа 1939, слід пошукувати у післяверсальському перекраянні Європи, щодо Німеччини, а також у незалежності Польщі та гучному провалі великого совєцького походу на захід 1919–1920, що покінчився погромом на Віслі. Постраждалим, як у Німеччині так у Росіі, — залишалося знайти одне одного.

Чи не першим у Німеччині, хто належно оцінив майбутнього союзника, був творець райхсвери, генерал Ганс фон Сеект (1866–1936). Він писав ще 11.09.1922, що:

Існування Польщі є нетерпиме, несумісне з виживанням Німеччини. Вона мусить зникнути, через свою власну слабкість та через Росію, з нашою допомогою… із Польщею зникне найсильніша підпора Версалю, перевага Франції…

І — ще далі, коротко та ясно:

Відновлення широкого спільного кордону поміж Росією та Німеччиною є попередньою умовою для відбудови сили обох країн. Росія та Німеччина в межах 1914! Оце повинно стати основою для взаєморозуміння між двома країнами.

(цит. за Ф. Карстен, Райхсвер і Червона армія у 1920–1933, журн. Сюрвей (Огляд), № 44–45, 1962, с. 116)

Генерал Ганс фон Сеект був не один, його думки підтримували й молодші, виховані ним німецькі генерали; головним чином — із пруського юнкерства, найбільш обділеного Версалем.

Саме в цьому слід пошукувати коренів розлеглого совєцько–німецького військового співробітництва двадцятих–тридцятих. Вирішувала геополітика, та перед у цьому вели німці. (вставка с.97)

Потаємне співробітництво наці з червоними проти людства, почате вирощуванням вермахту на “необъятних просторах СССР”, та продовжене німецькими окупантами в Польщі, Білорусі та Україні, — існувало далеко потім. Не було його кінцем і галантне перемир’я підчас Варшавського повстання, коли загони Ваффен СС, які нищили польських патріотів, — були розкуті та певні, що на їх голови не спаде жоден снаряд з того берега Вісли.

Коли 1944 переможний совєцький наступ котився лавиною по східній Європі, — відбувалися дивні, часом, події. Саме тоді, коли на шляху траплялися зримі сліди (та — які!) нацистських звірств, яких по всьому слід би якнайшвидше зробити загально відомими, зокрема — концентраційні табори: Майданек, Освенцім, Собібор, Тремблінка тощо, — починало творитись щось незрозуміле. Замість поспішати, бо кожен день спізнення — то нові сотні, тисячі людських життів, наступ, із якихось невідомих причин — пригальмовувався. Німцям давали час понищити або вивезти документи, а часом — і забрати найбільш “цінних” в’язнів.

Злочинець — злочинця, — завжди зрозуміє. Бо, коли порозумілися були Гітлер і Сталін, — це вартувало 55 млн. людських життів. Переважною більшістю з них були прибічники обох головних злочинців ХХ ст., але — чи від цього убивства стають більш прийнятними?

Найбільше знаємо ми сьогодні про старі німецькі концтабори — Дахау, Бухенвальд тощо, бо їх захопили союзники. Про всі інші, пізніші та найбільш потужні — знаємо набагато менше: про це потурбувалася Москва. Знаємо настільки мало, що потім хтось на заході, адвокати, чи то червоних, чи то брунатних, — твердили, ніби ніякого там Голокосту — взагалі не було: так, чиясь злонамірена пропаганда.