Розділ «VIII. ТРЕТЯ ЗУПИНКА ІCТОРІЇ»

По–друге, проявилося й те, про що давно попереджували нечисленні люди доброї волі: що комунізм та фашизм — є близькі одне до одного та рівно далекі й чужі будь–якій свободі та демократії. Пакт зробив тоді своє, головне, — довів можливість і зловісну плідність такого союзу.

Отже він, цей пакт, не був несподіваним шаховим ходом конем або ідеологічною помилкою, ні; він був органічною закономірністю. Глибоко корінився у спільній агресивній, імперській природі обох тоталітарних режимів.

Але, як же з отим союзом зі “свободой і дємократієй”? — з отим “єдіним фронтом”? А — ніяк. Бо ці іграшки вже не були потрібні.

Хоча би тому, що — знову ж, — «западниє дємократіі» не могли платити за союз чужими землями; а Гітлер — міг.

Совєцький Союз негайно прихопив собі, крім частини Польщі, ще три незалежні балтицькі держави. Захопив би й четверту — Фінляндію, але тут так отримали по зубах, устеливши трупами “Лінію Маннергейма”, що хутко роздумалися; щоб СССР отямився всього за сто днів, — нечуваний рекорд. Бо в Афганістані протовчеться, хоч і з ще меншим успіхом, — аж десять років!

На цьому варто знову дещо зупинитись, хоч про це вже писали. Маленька Фінляндія (як більше півстоліття потім — і маленька Ічкерія) стала невмирущим прикладом того, що й малий нарід може успішно протиставитись всесвітньому агресорові, великодержаві. А на Гітлера це, здається, справило незабутнє враження. Можливо, що він недооцінив доблесті фінів та перебільшив нездарність совєтів, як це властиве великодержавникові. Але, безумовно, це прискорило здійснення плану “Барбаросса” проти колишнього союзника, якого він помилково узяв був за паперового тигра.

Зі трьома державами Балтики, Естонією, Латвією й Літвою пакт Молотова – Ріббентропа розпорядився остаточно і однозначно: вони відходили у власність совєтів. З ними всіма, однак, були заключені пакти про ненапад, та це формально ускладнювало ситуацію. Утруднювало введення до них совєцьких військ. Першою на черзі стала Естонія, що від озера Пейпсі та по Балтик мала кордон зі Совєцьким Союзом. От нарком В. М. Молотов і починає на цю дражливу тему дискусію з К. Селтером – міністром зовнішніх справ Естонії. Що час, мовляв увести туди совєцькі війська для «захисту» краіни. Сетер щосили опирається, а Молотов умовляє, поки що. Це варто послухати. Він домогається того, щоби пакт про ненапад перетворити на пакт про взаємодопомогу, та вже погрожує (вони всім і завжди погрожують):

Ситуація потребує нагальної уваги. Ми не можемо чекати далі. Я раджу вам погодитися з бажаннями Совєцького Союзу заради того. Аби уникнути гіршого. Не примушуйте Совєцький Союз застосувати силу для досягнення своїх цілей.

(Альберт Таруліс, Совєцька політика щодо країн Батики, Універсіті оф Нотр Дам Пресс, 1959, с.149–150)

Але, почувши таке щось – хто ж незапручається? – тепер Молотов заспокоює, та ви ж тільки послухайте, до чого переконливо:

Пакт про взаємодопомогу із Совєцьким Союзом не принесе небезпек. Ми не бажаємо порушувати вашого суверенітету або форми правління. Ми не будемо форсувати комунізм в Естонії. Естонія збереже свою незалежність, свій уряд, парламент, зовнішню і внутрішню політику, армію та економічну систему. Ми ніколи не торкнемося цього… Ви можете бути певні, що ви ніколи не пошкодуєте, що підписали цей пакт із нами. Наше більшовицьке слово – як та криця… Коли більшовик чогось пообіцяв, він буде цього триматися.

(теж там, с. 150)

От, тепер ви бачите, нарешті, що то є більшовик? – на нього можна покластися, як на ту прислівну кам’яну гору. Бо слово його – криця. Як він сказав та і буде. А тепер подивимося, як же воно було вже 1940, кілька місяців по пакті Молотова – Ріббентропа. Збережімо для переконливості й більшовицьку мову:

В июне 1940 г. народы Прибалтийских государств – Литвы, Латвии и Эстонии – свергли профашистские режимы и вскоре восстановили Советскую власть.

С огромным подъемом и братским радушием встретили жители столицы Советского Союза представителей Государственной Думы Эстонии, народных сеймов Латвии и Литвы, которые прибыли в Москву и, выражая волю своих народов, обратились с просьбой к верховным органам Советской власти о принятии их стран в состав СССР. В начале августа 1940 г. седьмая сессия Верховного Совета СССР приняла законы о вступлении Литвы, Латвии и Эстонии в состав СССР. Началась новая эпоха в истории прибалтийских трудящихся – эпоха их развития и жизни в братской семье советских народов.

(Иллюстрированная история СССР, Москва, 1974, с.345)

Ну, а як же з обіцянками Народного комісара в іноземних справах, крицевими словами крицевого більшовика, члена Політбюро ЦК ВКП (б) і другої особи після Сталіна: «Естонія збереже незалежність… Ми ніколи не торкатимося і всяке таке інше…». А ніяк. Бо, що там і питати з патологічних брехунів, брехня яких, немов ота криця…

Крім новозахопленоі Прибалтики Союз повернув собі Західну Білорусь та Західну Україну, якими Москва свого часу розплатилася з Польщею за ганебну поразку у війні 1919–1920, коли Пілсудський, Ридз та Петлюра спільно наклали по шиї Сталіну, Будєнному та Тухачєвському. Повернув на півдні Буковину та Басарабію.

Наші малороси кажуть тепер — от, ми тепер і маємо єдину та соборну Україну. Що ж, з–зовні це й дійсно так, але розумування — не до справи. Бо, не про Україну піклувалася Москва, окупуючи Галичину та Буковину, турбувалася про свою загарбницьку імперію, до “русскіх зємєль” – «прісоєдіняла русскіє зємлі», і нічого більше. Та й відправила значну частину їх людей — просто до Сибіру.

Москва гучно відсвяткувала восени 1939 спільним військовим парадом у Бресті перемогу союзників над Польщею, друзі поруч: тут колонна есесівців, а тут колона чонівців, — як же зворушливо!