Розділ «VII. ДРУГІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ»

Думається, що за таких обставин уся діяльність цих численних утворень могла носити лише балаганно–мітинговий характер, та не дивно, що отой IV Універсал, про повну незалежність, – сподобилися прийняти лише за тиждень до бою під Крутами. А обрати президента УНР – напередодні гетьманського перевороту.

Не сприяла конструктивній діяльності УЦР її соціалістична основа, з постійним нахилом у бік звичайної охлократії. Протистояння з Росією було спочатку безнадійним, бо були спільні соціалістичні переконання, а більше… Що ж розділювало, поставимо питання: – коли нічого більше не було за душею, крім отiєї «автономії»? А у Росії, до декоративного «соціалізму» – була ще добра стара імперська аґресивність, стала та нестримана. З усім цим у УЦР – жодних реальних історичних шансів не було.

Зазначимо в цьому важливий історичний елемент, – стале внутрішнє протиріччя, яке неможливо не помітити та ще важче іґнорувати. Бо воно стало мало не вирішальним. Будь–яка влада в той бурхливий час могла утриматись лише якоюсь військовою силою. Для УЦР то були формації УСС, створені та вишколені українським патріотичним рухом у Галичині. То були люди освічені, підготовані до своєї діяльності за настановами Дмитра Донцова та інших бездоганно українських людей. На сході ж усі вони потрапили до соціалістичного балагану, де взагалі ніхто не сушив собі голову, ні поняттям незалежності, ні поняттям держави. Де вели відверту «пацифістську» пропаганду більшовицького спрямування, доводячи, що Україна – країна мирна, та армія їй взагалі не потрібна. А вістря пропаґанди в Росії – було спрямоване на те, що в Росії не потрібна царська армія, а от червона – потрібна, як повітря. Щоб за допомогою своєї аґентури в УЦР знову підібрати під себе багату колонію – Україну.

Очевидно, що за подібних умов жодних історичних шансів Центральна Рада не мала, і мати не могла.

Вони, ці історичні шанси, з’являться тільки з гетьманатом, вільним від політичної демагогії, який відкине соціалістичний балаган та продовжить натомість якось розвивати необхідне, українство, – єдину можливу опору нації.

Історичною очевидністю було та є те, що незалежність України може бути утримана лише у повсякденній антиімперіалістичній боротьбі з російським імперіалізмом, створенням максимального ідеологічного та ментального дистанціювання України від Росії.

Жодної української незалежності не буде доти, доки Україна остаточно не відліпиться від Росії, не лише фізично й політично, але насамперед морально та духовно. Поки «Геть від Москви!» не стане принципом життя для кожного окремого українця.

Насамкінець наведемо, без жодних коментарів, дещо повчальну статистику з неодноразово цитованого нами біографічного видання В. Верстюк, Т. Осташко, Діячі Української Центральної Ради, Київ, 1998, яке містить загалом 127 позицій. Відкинувши тих, про кого достеменно не відомо, за яких обставин помер, ми матимемо для позосталих 109 наступну статистику:

Репресовано та знищено совєцькою владою – 53, в тому числі 5 із тих, що еміґрували.

Померло своєю смертю по совєцький бік кордону – 14 (дехто з них і вiдсидів).

Зуміли врятуватися за кордон та померли там власною смертю – 42.

3. Інтермеццо. Більшовицький візит

Хроніка подій часу виглядала в наступний спосіб. Проголошення 11.01.1918 IV Універсалу – про повну незалежність України від імперії, – переповнило чашу російського терпіння – почався відчайдушний наступ на Київ, бо реставратори люмпенської імперії, добре розуміли, що їх імперія, хоч із Сибіром та Далеким Сходом, але без України, – все одно ніщо, пшик.

Змагання більшовиків за поновне «покорєніє Украіни» – стало чи не головним сенсом так званої «ґражданской войни» («прєвратім войну імпєріалістічєскую – в войну ґражданскую!»); так, перетворили – годі казати, але від цього вона не перестала бути імперіалістичною. Бо, хоч поширення імперії, хоч її збереження, а хоч і відновлення, – все це імперіалізм, і нічого з цим не вдієш. Російська так звана Жовтнева революція порізнювалася від своїх попередниць мало не повною відсутністю ідейних підвалин (нас цікавитимуть не порожні гасла, а сутність): потолоч пригнічена – люмпенська – проти потолочі правлячої, царської. В одних – «бог, царь і отєчєство», у других – «кто нє с намі, тот враґ», і – оте, незабутнє, «ґрабь наґраблєнноє». У одних – стара «Єдіная і Нєдєлімая», з «царєм–батюшкой да звонамі колокольнимі», у других – нова, без меж, з «Політбюро, ЧК, ОҐПУ та фанфарамі». Так стояло питання.

«Рабочє–крєстьянская рєволюція»? – облиште, адже пройшло вісім десятків років та останній дурник давно помер. Селян вона донищила, теж геть злюмпенізувала, а робітники? – що ж, робітники… Як жили в бараках «прі царскіх фабріках», так жили в бараках і на «вєлікіх стройках СССР».

Отже, бунт люмпенства проти заслаблої верхівки, яка – ніби, не вберегла оте єдине, що було у цього убогого духом і тілом народу, – його «Єдіную і Нєдєлімую»; яку мало не захопили були до рук жиди та вірмени. Що ж, віддамо цьому люмпенському сміттю належне, свою «Єдіную і Нєдєлімую» вони відреставрували зовсім непогано: людство здригнулося.

Отже, внутрішньо, духовно, – імперський люмпен з отими «кто нє с намі – тот протів нас!» та невмирущим «ґрабь наґраблєнноє!» Добре. Ну, а з–зовні?

З–зовні вони хутко обрядилися до своїх червоних (не дослівно) брудно сірих одностроїв, на перший погляд – дещо дивних. Сіро–брунатні шинелі до п’ят (а значить – не надто зручні) з малиновими відлигами та такими ж поперечними нашивками, як на боярських робах. А на голові – взагалі щось дивне, на кшталт уформованого з грубого сукна шолома з наляпаною поверх п’ятикутною зіркою – «будєновка». Невідповідність матеріалу – є нестосовність, та шолом, виконаний не зі сталі, а з фетру, є так само смішний, як дерев’яна шабля. Все разом – «красноармєйская форма», – звідки ж вона? – чи так уже хутко ідейно спроектували та пошили її засновники «Красной армії», Лєв Троцкій та інші – «іжє с нім»? Але, ж, ні, – далебі… Надто добре ви про них подумали; все було радше справою випадку.

Важко сьогодні сказати, чи планував останній цар Росії, скажімо, конечний «парад побєди» у Токіо 1905, але що планував по перемозі у Першій Світовій (!) «парад русскіх войск в побєждєнном Бєрлінє», – це відомо достеменно. Бо, доручив патріотичному художнику Васнєцову (чи не від отих опудал «богатирєй», верхи на битюгах?) проектування парадного однострою, саме для цього майбутнього параду. Що й було достеменно виконано, адже – це легше, ніж створити прорив на фронті, та на жовтень 1917 сотні тисяч таких одностроїв очікували «побєди» на складах. Ними й скористалися більшовики; єдине, що було необхідне, це спороти отого нествора на шоломі, двоглавого орла, та замінити його на зірку.

Отже, без волі «єго імпєраторского вєлічєства» – не було би й «лєґєндарной будєнновкі».