Розділ «ІV. КОЗАЦЬКА УКРАЇНА»

При церковних громадах виникають так звані “Братства”, що об’єднують невеликі (за необхідністю) кількості найбільш освічених та активних громадян. Спочатку вони займаються суто місцевими проблемами: опорядженням церков, благодійництвом та касами взаємодопомоги, що беруть досить низький та прийнятний кредитний відсоток. Але згодом, не власною волею, втягуються й до виру проблем політичного та культурного життя. Збільшується сітка церковних шкіл – на виклик єзуїтів треба чимось відповідати, та навіть створюється вищий учбовий заклад – Острозька академія. Її засновує неабиякий український магнат, князь Костянтин Острозький – воєвода київський; це сталося року 1580. Другою з’являється Львівська школа. Бо, всі розуміють – протистояти освіченим та досвідченим єзуїтам із минулим інтелектуальним багажем, – марно. Згодом виникає й неминуче – необхідність порозуміння. Перед українством встає й ота, поставлена тепер єзуїтами проблема: або з’єднання, або примирення.

В Україні до унії відносилися різно, та необхідного числа прихильників вона так і не зібрала. З церковних ієрархів за неї висловилися всього два єпископи, – володимирський Iпатій та волинський Кирило. Повстав проти неї навіть Костянтин Острозький, який перед тим у переписці з папою клявся йому, що він є прихильником єдності церков.

Сама по собі ідея унії не була новою, питаня про неї ставилося ще на соборі у Флоренції 1439, але… тільки владики–уніати, заручившись згодою папи, скликали собор у Берестові (Брест на Бузі) 1596 та проголосили унію церков у межах королівства Польського; хоч початкові наміри були значно амбітніші. Однак, вона не стала популярною в українському народі, бо – бачите, уніатство схвалив Рим, а значить це – погано. Хоч він, звичайний український селянин, того Риму не лише ніколи на очі не бачив, але й уявити собі не міг.

Так була знехтувана іще одна можливість, унікальна та блискуча, виправити стан України.

Бо це була можливість релігійно дистанціювати не лише від Польщі, з її традиційним католицизмом, але й протиставитись Москві, яка жодного уніатства ніколи би не визнала. Безумовно, якби Україна прийняла уніатство, то були би абсолютно немислимі, ні Переяславська угода, та все, що за нею наступило.

До речі, ми сьогодні добре знаємо, як наявність національної самосвідомості у Західній Україні, приписуючи це освіченому гнітові Австрії, так і відсутність її на сході, приписуючи це впливу трьохсотлітньої російської окупації, але…

Певною несподіванкою для всіх буде те, що ця порізненість може бути засвідчена ще в ті часи, коли обидві частини України були під Польщею, та жодної там російської окупації ще й сліду не було. Бо, як пише професор I. Крип’якевич:

Вже в 1610 р. козацький гетьман Григорій Тискиневич гостро виступив проти уніатів (греко–католикiв, О. Б.), що готувалися забирати церкви в Києві; в імені Запорізького Війська він заявив: “Разом з народом православної віри, старовинної релігії, хочемо стояти при духовних особах, що не відступили і не відкинулись її, – і проти завзяття напасників головами своїми її боронити”. Це був перший прилюдний виступ козаччини в оборону православної церкви, і він надзвичайно скріпив православний табір в його опозиційних настроях.

(I. Крип’якевич, Iсторія України. Львiв, 1990, ст. 148)

Що ж, саме так твориться історія народу його провідниками. Особливо – недалекоглядними та забобонними.

Зазначимо тут далеко не світлу постать такого собі Iова Борецького, київського митрополита з 1620, який, не питаючись нікого, злигався з московським царем, пропонуючи йому приєднати Україну. Чи він робив це по невігластву, забуваючи, що він є підданий держави, яка вже має господаря, чи то по зарозумілому нахабстві, – хай досліджують історики, але – як то кажуть, “факт імєл мєсто”. Невігластво – то велика річ, бо його мав би застерегти приклад попередника, київського ж митрополита Герасима (1431 – 1436), московського агента, який снував змову проти Свідріґайла. Той ніколи не відзначався стриманістю, та й наказав спалити бунтівного попа на вогнищі 1436; за старим християнським же звичаєм. Схвалювати щось подібне, ясна річ, не можна, але зрозуміти почуття кунігаса цілком можливо.

Протилежністю Борецькому був освічений молдован Петро Могила (1596–1647), що обійняв посаду київського митрополита по ньому. Він не тільки ґрунтовно упорядкував українську церкву, модернізувавши її, але й визначив її місце, не заперечуючи формально підпорядкувати її римському папі.

Наприкінці зауважимо, що все це, уперше чи ні, але привертає нашу увагу й до того, якою була роль православної церкви у подальшому порабленні України Росією? Все, що ми дослідимо з цього приводу далі, неодмінно приведе нас до думки: так, як не вирішальною, то вельми істотною.

3. Козаччина. Козацьке море

Перша хвиля козацьких повстань прокочується Україною 1592–1596. Та найпершим тут був, здається, гетьман Війська Запорізького з 1586 Кшиштоф Косиньський, поляк за походженням. Він посварився з українськими князями з Острога та й вчинив перше велике козацьке повстання 1591–1593. Повстання було придушене, а він сам загинув при облозі Черкас.

Тут, мабуть уперше, ми спостерігаємо, як протиріччя між старою та усталеною елітою Великого Кунігаства, i новою козацькою, що виходить на передній план, – сягають масштабів збройного повстання. Як міжукраїнські чвари двох станів мало не відразу відливаються до збройної боротьби.

За ним були гетьман з 1596 Матвій Шаула та сотник князя Острозького Северин Наливайко, який – дивна річ, перед тим брав участь у придушенні повстання Косинського. Повстання теж не було довшим і обидва були взяті до польського полону та люто страчені у Варшаві 1597. Своєю лютістю та безоглядністю в покараннях польське керівництво думало приборкати козаків. Але, з перспективи історії добре видно, що все це мало радше протилежні наслідки.

Але, року 1604 розпочинається затяжна Московська війна, з отими претендентами на престол, польською окупацією Москви та всім іншим. Внутрішні заколоти надовго припиняються, бо козаччина знаходить собі заняття більш відповідне її схильностям та уподобанням. До того й війна розкручується досить вдало.

Одночасно відчутно посилюється турецький тиск на Лехістан, а значить і на Україну, що прикриває його з півдня, та козаки знаходять собі працю й на морі. Пригадаємо це ще раз.

Це – всього тільки нове продовження старих традицій. Отих 2000 кораблів, які під час ґотських воєн стероризували цілу Елладу, та про які написав Амміан Марцеллін. Це й нищівні морські десанти на візантійські Крету і Тессалоніки, та врешті й на сам Константинопіль під час отiєї Світової війни 610–629. Це й щит Олега на брамі Цареграду. Тепер усе починається наново.