Розділ «ІV. КОЗАЦЬКА УКРАЇНА»

Він, ще й ще, застерігає козаків проти підступності та віроломства Москви.

Не сумніваюся з приводу того, що Москва, відчуваючи на собі звідусіль тяжку й небезпечну війну, намагатиметься всіляко ваших милостей добрих молодців Військо Запорозьке пригортати, влещати, обіцяти їм золоті гори, втішати грошовим жалуванням та запевняти іншими вольностями, але тільки–но закінчиться війна, то що з вашими милостями добрими молодцями станеться, якого нещастя і згуби (цього не зичу) ви зазнаєте, самі на собі відчуєте й пошкодуєте, що нині так бездумно й нерозумно учинили, не озираючись на задні колеса.

(теж там)

Та, підтверджує все це фактами, що сталися.

Та невдовзі, як тільки Москва закінчила війну зі шведами та підписала з ними перемир’я, відразу ж свої присяжні обітниці, стверджені царськими грамотами скасувала; всі вольності поламала, суди й свої кримінальні закони на Україні запровадила й установила, а наші військові знищила.

(теж там)

Тут натякається, а далі виписується прямим текстом про запровадження в Україні московського тортурно–батожного судоправства, та й перелічуються далі всі його новації.

Передбачав гетьман (через сорок років! – тільки подумати) й остаточне знищення Великої Січі Запорізької, узявши це в такі слова:

Але виразно, мов у дзеркалі, бачу, що Москва, знадивши ваші милості добрих молодців Військо Запорозьке до себе на війну проти турків, татар, ляхів і шведів, після її закінчення, притиснена великими силами, не захоче та й не зможе, задля свого спокою, за мирних угод навіть губи розтулити, щоб нагадати про ті пустельні місця, якнайменше потрібні собі. Але з причини що не можна вашу милість добрих молодців Військо Запорозьке ніде по обидва боки Дніпра розташувати й виконати легко свій намір і недружелюбні замисли й, зібравши ваших милостей добрих молодців Військо Запорозьке, зажене вас за Волгу–ріку й викорінить тим самим на вічні часи військове гніздо й саме ім’я Війська Запорозького низового. До кого ж тоді у своїй біді звернетеся за захистом?

(теж там)

Все це й виповниться, слово в слово, 1775. Аж до того, що був і такий проект, – виселити за “Волгу–ріку”, та не пішов – єдино, за складністю виконання. Ну, як той – пам’ятаєте, проект Сталіна–Жукова, – депортувати всіх українців, що “билі в нємєцкой оккупаціі”.

На закiнчення гетьман закликає козаків до сумління, бо ж він уже наоповідав європейським монархам про волелюбні доблесті козаків, – отже, не підведіть же, брати–козаки. Та, марно закликає, бо нема вже українських козаків, є звичайні московські холопи. Бо його листи було обговорено на загальній військовій Раді, та дано на них наступної відповіді (цитуємо, зрозуміло, лише головне):

Можете собі поміркувати, чи все те так, як у вашому листі викладено, що нібито ми, Військо, на лестиві московські послання залишити хана, але ж ми самі із власної волі наші чолобитні листи передавали її імператорській величності й, уникаючи наших давніх злочинів, які вчинили через простоту козацького розуму й своє незнання та під проводом і указом небіжчика Мазепи, просили ми ласки, слава Богу найвищому, й одержали. I в тому ми не сумніваємося, що воля її імператорської величності може нас, Військо, карати чи дарувати нам життя. То де вчинився гріх, хай там буде й покута. Одначе вона, милостива імператриця, бачачи нашу вірну службу у війську, що ми обіцяли її виказувати, сподіваємося, не віддасть нас, Військо, на поталу й за наші заслуги утримуватиме своєю імператорською ласкою.

(теж там.)

Сподівайтеся, сподівайтеся, панове колишні козаки; як воно у вас – тепер московських, кажуть: “надєжди юношєй пітают”. Недовго вже залишилось сподіватись…

Закінчується відповідь колишнiх запорожців теж непогано, наведемо й це, чому ні?

Отож не пишіть більше до нас, просячи допомоги від нашого Війська, бо ми, Військо Запорозьке низове, вже слуги її імператорської величності, а не ханської, й повічно від роду до роду служитимемо й стоятимемо за її щасливе панування та всього посполитого християнського народу.

(теж там)

Підписав цей достойний “наш отвєт Чємбєрлену” – “Війська Запорозького низового отаман кошовий Iван Малашевич з усім товариством”.

Так безславно покінчив на чужині свої визвольні змагання за Україну великий гетьман Пилип Орлик, наступник Iвана Мазепи та автор першої у світі Конституції. Дійшовши наприкінці того, що переплутав збіговисько московських холопів із вільними українськими людьми: непростима помилка!