Розділ «ІV. КОЗАЦЬКА УКРАЇНА»

(Iсторія Русів, Київ, 1991, с. 262)

Але, що ж там було далі, коли оборонці міста були зрадницьки вирізані (або перев’язані)? – вивісив над містом російський прапор та призначив військового коменданта міста? Та ні, погано ви про них думаєте… Продовжимо наше ознайомлення:

Позбувшися Сердюків, Меншиков ударив на міщан беззбройних, що були в своїх домах і зовсім у задумах Мазепи участі не брали, вибив їх усіх до ноги, не милуючи ні статі, ні віку, ні самих молочних немовлят. Після того пішло грабування міста військами, а їхні начальники та кати тим часом карали перев’язаних Сердюцьких старшин та цивільних урядників. Звичайна кара для них була живцем четвертувати, колесувати й на палю вбивати, а далі вигадано нові види тортур, що саму уяву жахали. Та й чи дивна подібна жорстокість у такій людині, як Меншиков?

(теж там, с. 262)

Бо, й дійсно – хіба то була людина? Мабуть на цьому й полягала свого часу найбільша помилка так званого класичного гуманізму: вважати все, що ходить на двох ногах та здатне розмовляти, – людиною. Наш автор продовжує:

Трагедію свою Батуринську завершив він огнем і розтопленою сіркою: усе місто і всі публичні його будівлі, себто церкви та урядові будинки з їх архівами, арсенали і магазини з запасами, з усіх кінців запалено і обернено на попелище. Тіла побитих Християн та немовлят кинуто на вулицях і поза містом “і небі погребай їх!”. Меншиков, поспішаючи з відступом і бувши чужий людяності, полишив їх на поталу птицям небесним і звірам земним, а сам, обтяжений незліченими коштовностями та скарбами, міськими й національними і забравши з арсеналу 315 гармат, одійшов від міста і, переходячи околиці міста палив і руйнував усе, що траплялося йому на дорозі, обертаючи житла народні на пустелю.

(теж там, с. 262)

Зупинимося знову, для деяких коментарів. Звернімо увагу на оті “урядові будинки з їх архівами”, – вельми характерну заувагу. Справа в тому, що московський геноцид не обмежувався, як бачимо – ще тоді, – винищенням самих неросійських народів (а, в першу чергу, численнішого з них – українського), але й викреслював ці народи з історії. Так і бачимо, що київська історія України була украдена, аби продовжити свою, московську історію, – в минуле. А післякиївська повинна була нищитись; що й спостерігаємо.

Друге зауваження буде стосуватися того, що все це приписується Меншікову; цілком слушно, але… Не він, особисто, різав кожне немовля, він несе лише загальну відповідальність за все. А виконував все це, вирізував тисячі людей – головний злочинець світової історії – добрий та православний нарід московський.

Але, продовжимо нашу подорож нескінченною дорогою московських злочинів проти людства.

Така сама доля спіткала більшу частину Малоросії. Загони війська Царського, роз’їжджаючи по ній, палили й грабували геть усі оселі без винятку і правом війни, майже нечуваним. Малоросія довго ще куріла пiсля полум’я, що її пожирало. Народ, зазнавши лиха безодню неглибну, на щастя (вiдзначено мною О. Б.), приписував гірку недолю свою самим Шведам, ненависним йому за тії середи та п’ятниці, коли вони їли куплені у сього ж народу молоко і м’ясо.

(теж там, с. 262–263)

Оте його бідолашне “на щастя” – з головою видає автора, та коли його десь там у передмові малюють мало не українським патріотом – сміх бере. Він – добра промосковська людина, та тим ліпше для нас. Бо, в такому разі та в такій якості, він радше буде применшувати оті московські геноцидні “подвиги”, ніж їх перебільшувати. Ну, а ті шведи… хіба то взагалі люди? – то ж дикі бестії. Бо, хоч жінок із немовлятами й не ріжуть, але… тільки подумати: нахабно жеруть м’ясо по середах та п’ятницях, запиваючи молоком; та ще й, це ж треба: купленим у православного народу! – істі нелюди…

Але, попри те, що Москва відстоювала, без сумнівів, – праву справу, бовкливість російських істориків щодо подробиць цього відстоювання (у дусі описаних вище), – з часом заникає на очах.

Наступний патріот, Н. И. Костомаров, відбовкується всього двома реченнями:

Тоді Батурин був спалений. Жителі, від мала до велика були піддані поголовному знищенню, виключаючи начальників, котрих полишили для казні.

Та, ще:

Загальні свідоцтва одноголосно твердять, що жителі Батурина були понищені у найбільш варварський спосіб.

(Н. И. Костомаров, Мазепа, Москва, 1992, с. 252)

Тактовний та сором’язливий В. О. Ключевскій взагалі обходить питання Батурина: нема в індексі до т. 4 “Сочинений”, – такої географічної назви, як “Батурин”; нема, як нема.