Розділ «ІV. КОЗАЦЬКА УКРАЇНА»

(С. М. Соловьев, Истор. России с древн. врем., Москва, 1959, т. IV, с. 139)

“Царь” – це він же, Iван IV; а хан – безперечно кримський. Дещо протирічить цьому наступна опінія, що:

Кримське ханство являло собою величезну зграю розбійників, добре пристосовану для наїздів на Польщу, Литву та Московію. Ці наїзди були його головним життєвим промислом.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1956, т. 2, с. 265)

Бо, в одному з літописів ХV ст. літописець пригадує продаж 1500 російських полонених арабським купцям в Алтин Орду, – вятчанами на чолі з Дмітрієм Шемякою. Не відставав і цар Iван IV, та не без певного здивування зустрічаємо таке місце у переписці його з ханом. Він пише ханові, що:

Твої гонці купляли на Москві полон литовський і німецький; ми звеліли дати їм нашу грамоту до Путивля намісникові про пропуск цих полонених; але намісник затримав із них 17 людей полонених литовців та німців, та жінку, яка зве себе руською, тому що до пропускної грамоти ці 15 людей не записані. Гонці твої недобре зробили, що вели полон зайвий, грамоти нашої не узявши.

Дивуватись незгоді в числах – нема причин. По–перше, цар рахував на пальцях та з великим трудом управлявся в межах двох десятків. По–друге, схоже, й не просихав, а не просихаючи – і не такого напишеш. Для нас важливо, що ця торгівля, як свідчить лист, – мала систематичний характер.

Тому й Вишневецький міг цікавити Iвана IV не стільки, як черговий приборкувач кримського хана, а радше як спритний торговий посередник. Не дарма ж відрядив туди й свого дяка.

А тому й дозволимо собі ще раз підкреслити, що не з Дмитра Вишневецького починалась Велика Січ Запорізька. Вона була значно, значно старішою. Що ж до “нащадка Гедіміна”, то… ви ж самі бачили, з ким ми маємо справу, чи не так?

Та, чи можливо, врешті, щоб саме ця людина закріпилася в народній пам’яті саме як Байда – леґендарний засновник Січі? – навряд…

Однак, наостанку повернемося до передостаннього посилання, де автор пнеться переконати нас, ніби кримське ханство “являло собою величезну зграю розбійників”, для яких “наїзди були головним життєвим промислом”. Ні сіяли, ні жали, – уявляєте? – тільки з наїздів і жили. Так і бачиться картина: татарченя канючить до матері, – “Мам’, дай хлібця, їсточки хоц’я!” А вона йому: “Почекай хоч тиждень, батько ж з наїзду не повернулись…” У дусі отiєї їх, від Маркса з Енгельсом “воєнной демократіі”, – не жнуть не сіють, тільки цивілізованих (мається на увазі – рабовласників) грабують. Чи не проходили, бува такого, хоч раз у житті? Так от – доповідаємо: і сіяли, і жали. Бо Крим на той час годував чи то п’ять, чи то більше мільйонів людей. За рахунок працелюбства та високого уміння працювати; з-за кордону не ввозив. А писати таке щось, то треба бути не лише невігласом, а й недоумком; бо звідси недалеко до отiєї “воєнной дємократії” отих двох марксистських придурків…

Доповнення 2. Самозванська афера

Правління Боріса Ґодунова (1598–1605) не можна було вважати за повністю легітимне, що й не оминуло уваги сучасників. Голод 1601–1602, з якого він та боярська верхівка ще й тягнули для себе користі, наганяючи ціни на хліб, – не збільшив його популярності. До того, й уся iнша політика – була не найкращою. Як пишуть нам сучасні російські історики:

Щоб якось полегшити долю села, уряд Ґодунова 28 листопада 1601р. терміном на рік відновив селянський вихід у Юр’їв день. Щоправда, цьому різкому поворотові у політиці царя сприяв не тільки голод, що починався (його жахи були ще попереду), скільки страх Боріса перед соціальними потрясіннями.

(И. А. Заичкин, И. Н. Почкаев, Русская история, Москва, 1992, с. 382)

Ця аж так важлива пільга – один день на рік, за який раб міг змінити власника, – підноситься тут мало не як революція (“рєзкій поворот”), хоч і він був відмінений вже 1603. От на такому політичному тлі й виникла ота самозванська афера єзуїтів.

Дімітрієм, що об’явився у Польщі звикли (та й зараз наче всі погодились) вважати збіглого дяка московського Чудова монастиря – Ґріґорія Отрєп’єва; добре. Але, й тут є свої підводні камені, виникають певні непорозуміння.

Так, ота – ніби передсмертна сповідь самозванця єзуїтові – існує й досі записана латиною передбачливим отцем. Однак, є дещо дивною за змістом. Бо сповідуваний досить ясно та правдоподібно викладає стан справ і окремі подробиці життя годуновського двору, але понад неправдоподібно та плутано історію власного спасіння; саме те, чому найлегше надати правдоподібність. Чи не могли би її для більшої правдоподібності – підправити отці–єзуїти? Певно, що могли би, але…

Отже, більш–менш ясної історії чудесного спасіння царевича в Уґлічі, з датами, іменами та місцями подій – просто не існує. А, чому ж так? – бо це – історія – справа відповідальна.

Король Зиґмунд III, якому представили чудесно спасеного Дімітрія, – відразу визнав його офіційно та поклав йому на особисте утримання пенсію в 40 000 злотих річно. Одночасно розпорядився набрати військо з добровольців на гроші Сандомєжського воєводства, та зібрати його десь поблизу Самбора, готувати до походу на Москву.