Розділ «ІV. КОЗАЦЬКА УКРАЇНА»

Він добре усвідомлював, що як гетьман України є історичною особою, та просто не міг залишитись на боці Пєтра. Визнав за краще полишити по собі добру пам’ять у цивілізовній Європі та стати “зрадником” в очах дикунської Москви, – ніж навпаки.

Тому, саме цей вибір він зробив би за будь–яких обставин. Поґотів – старою людиною, за пару років до смерті, наближення якої вже відчував.

Чи не найбільш характерною рисою двадцятирічного гетьманування Iвана Мазепи стало, мабуть, систематичне використання українського козацтва – як “пушєчного мяса”. Ми вживаємо тут цей суто російський термін, работорговий, як і ота “жівая сіла”, – який в нормальних країнах не сприймається і не розуміється, як адекватний ситуації. Бо саме так і використовували їх нові покровителі. Для потреб російської агресії по всіх кутках світу.

Можна тут заперечити, що так само діяли поляки, але не можна водночас не помітити, що у них козаки завжди воювали за призначенням, у польових боях, як кіннота. Їх ніколи не кидали навіть на облогу фортець. Вони не знали та від них не вимагали строєвих вправ, а на полі бою вони поводили себе нічим оті гуни або монголи, – погоджено, та кожен знав, що він має робити. За будь–яких обставин.

До спільних дій поляків та українців примушувала й геополітика, необхідність спільного протистояння Криму та Туреччині. Вершиною цієї спільності та символом спільних інтересів, – і став Хотин 1621. Тепер все було інше; та ще й – нестосовне.

В коротких словах: Україна, що досі оберталася в колі рівних їй за культурою країн, – Литви, Польщі, Криму або Туреччини, тепер уперше зіткнулась з чимось якісно іншим. Ба, навіть із домінацією цього іншого над собою. Культурою (якщо це взагалі можна називати культурою) непорівняно нижчою від будь–яких культур країн світу. Культурою, де все, що чогось вартувало – було займане, украдене або награбоване в інших.

Чим була ця країна – віднині – власник України з її власної згоди (єдиновірці!), чим була її культура, ми вичерпно довідаємося нижче, зі спеціального розділу, а тут зазначимо лише суто загарбницький характер усього, що породжувала ця країна, та що – в свою чергу, породжувало її. В цій країні власність, як виник чесної праці одвічно не існувала, існував лише пограбунок інших.

Саме таку власність і набували собі московити у порабленій ними Україні. А шведи? – що ж, шведи… То люди порядні.

Зазначимо, що лише Костомаров щось там цідить крізь зуби про якісь шведські реквізиції. Всі іншi автори в один голос свідчать, що шведи в Україні, все, що їм було потрібне, – купували за повноцінні гроші (золото).

Звернімося тепер на час до історичного джерела, яке підтвердить нам чимало прикрих історичних істин епохи. Це так звана “Iсторія русів” приписувана відомому Георгієві Кониському, архієпископу Білої Русі, вперше надрукована в Москві 1846. Але написана, схоже, значно ранiше. Автор розпочинає свій твір словами:

Народ Слов’янський, що походить од племені Афета, Ноєвого сина, названий Слов’янами за родоначальником і князем своїм Славеном, нащадком Росса Князя, внука Афетового.

(Київ, Iсторія русів, 1991, с. 36)

Європейські історики так починали свої історії ще у Середньовіччі, а у передмові пишеться, що: “Iсторія Русів” – це найвизначніший твір української національно–політичної думки кінця ХVIII століття, не дивно, що він значною мірою вплинув на багатьох видатних митців, особливо у 30–х роках ХIХ століття, коли поширився рукописно”.

Але, ХVIII століття – вік Розуму та Просвіти, та все це оминуло дику Росію, не полишивши нічого, крім перук та камзолів; та ще – “благородної” французької мови. Хоч це століття надобре відгукнулося в Україні – історичним явищем великого філософа Григорія Сковороди. Однак, і трохи не заторкнуло автора “Iсторії Русів”, бо він в одному місці простодухо пише, що:

Отак-то воювали в старину, хоч не дуже й далеку, але зi своїми власними правилами військовими і розумом політичним, про які всякий богослов неодмінно скаже, що вони були з Провидіння Божого, а вільнодумець виведе собі, що з темноти умів.

(теж там, с. 391)

Слід гадати, що з таким підходом автор навряд чи міг щось змінити від себе в описі подій, поґотів, не так уже й далеких від його власного часу. Автор підтверджує нам одноголосну опінію всіх інших істориків, щодо поведінки шведів в Україні:

Вступ Шведів у Малоросію зовсім не схожий був на навалу неприятельську, і нічого він в собі ворожого не мав, а переходили вони села обивательські і ниви їхні, як друзі та скромні мандрівники, не займаючи нічиєї власності і не чинячи усіх тих бешкетів, свавільств та всякого роду безчинств, що свої війська звичайно по селах чинять під титулом: “Я – слуга Царський! Я служу Богові і Государеві за весь мир Християнський! Кури і гуси, молодиці й дівки нам належать по праву воїна і по наказу його Благородія!” Шведи, навпаки, нічого в обивателів не вимагали і ґвалтом не брали, але де їх знаходили, купували в них добровільним торгом і за ґотівку .

(теж там, с. 264)

Не відставав від них, “слуг царскіх”, як свідчить нам далі автор, і добрий нарід Малоросійський. Бо далі читаємо, що: