Розділ «ІV. КОЗАЦЬКА УКРАЇНА»

“Иллюстрірованная Исторія СССР” – якогось там Мазепи, й взагалі не знає, а значить – не знає й Батурина (Москва, 1974, с. 73). Пригадана, всього й тільки, – Полтавська перемога 1709, а більше… більше нічого не було! – хіба ви щось чули? От так треба писати історію кримінальної держави всесвітніх злочинців.

Цілком сучасні історики, хоч і безумовно, іще совєцької формації, вирішують це питання дипломатично, пишучи лише про те, що:

Росіяни випередили шведів – фортеця була зруйнована, запаси вивезені, а все iнше було предане вогню.

(И. А. Заичкин, И. Н. Почкаев, Русская история, Москва, 1992, с.603)

Тут, бачите – “фортеця була зруйнована”, всього й тільки. А, що при фортеці було ще ціле місто, де жили пара десятків тисяч людей, яких було вирізано до ноги, – навіть не згадується. От, як треба зачищувати кримінальну історію злочинців, щоб із неї мати все, як годиться; як у людей.

А трохи далі, піднімаючи до небес гідності та якості “князя” Меншікова, пєтровського пройдисвіта без роду–племені, ця двійка прохоплюється, зокрема, й такою тирадою, помилуйтеся:

Після зради Мазепи в останніх числах жовтня 1708 р. Пєтр, не сподіваючись на успіх, доручив Даніличу (так у тексті, О. Б.) здійснити спробу заволодіти Батурином, де були зібрані величезні запаси провізії, пороху та артилерії та куди вже поспішали шведи з Мазепою. Мєншіков у найкращий спосіб виконав доручення государя. Він випередив шведів, штурмом узяв Батурин, захопив усі запаси, а все iнше спалив.

(теж там, с. 666)

Отже, недарма ця сторінка позначається “антихристовим числом” – 666. Бачите – “штурмом взял Батурін”! – ай, що за молодець, це ж треба! Перед ними всі, абсолютно всі згідно писали, що Батурин упав унаслідок зрадництва, а вони – ба, – відкриття зробили: “штурмом взял”.

Вже з цього кожен може побачити, чого вона є варта, російська історія кінця ХХ ст. Що ж, не забудемо, брехня – це теж своєрідний різновид агресії; того єдиного, що їм так добре знайоме.

До речі, останнє з наведених посилань займане з розділу під назвою – “О “птенцах гнезда Петрова””. Це вже від того, їхнього класика з його “лєгкостью в мислях нєобикновєнной”, із його ентузіастичної “Полтави”:

За ним вослед неслись толпой

В пременах жребия земного,

Сии птенцы гнезда Петрова –

В трудах державства и войны.

Тут ми переконуємося, що поет не ліпший від оспівуваних ним. Бо, погодьтеся, – “вослєд нєслісь толпой” – позначення вельми неадекватне для наступу під Полтавою. А до того, у нас кожна селянська дитина знає, що оті “птєнци”, чиї б вони не були, – тільки їдять та серуть до гнізда; та чимало насеруть, поки зможуть хоч трохи злетіти… Але там, у них, – зійде, що завгодно; такі вже люди (?), що тут поробиш.

На закiнчення звернімося до питання менш принципового, радше другорядного. У передмові до “Iсторії Русів” не одного разу звертається увага на ненадійність приписування авторства цієї книги Григорієві Кониському, архиєпископові Білоруському, та… перелічуються інші можливі автори. Серед них, зокрема, Александр Безбородько, що був якийсь час навіть канцлером імперії; але й це не задовольняє видавців, та вони добираються аж до такого собі Архипа Худорби, з козацької старшини, сучасника отих, попередніх.

Думається, що по–перше, саме це питання не є таке вже важливе, а по–друге…. Для більш–менш свіжої людини є доволі очевидним, що від стилю та підходу книги – за версту відганяє попівством. Бо, зверніть увагу, що навряд чи звичайна людина, хоча би й православна, так носилася би з отими молоком і м’ясом по середах та п’ятницях, що їли шведи на очах у православних, ображаючи їх глибокі релігійні почуття. Чи так вже це було для них важливо? – поґотів, знайомих зі звичаями католиків та реформатів. А цей мотив ми зустрічаємо аж у двох місцях; є й інші подібні приклади.

Що не мали на той відповідальний час великого розуму українські люди, то помітно з усього, але – чи аж до такого ступеню?

Схоже по всьому, що книга написана саме попом, а таких, серед евентуальних авторів “Iсторії Русів”, – крім Кониського, більше немає.