Розділ «ІV. КОЗАЦЬКА УКРАЇНА»

Не був той Iван Мазепа такою вже видатною постаттю історії, та мало на неї подіяв (хоч – міг би). А те, що врятував свою посмертну репутацію, покинувши московського покидька, хвала його честі та совісті. Не більше.

А все це й дозволяє думати, що поринання до московського болота, де приречене гинути все добре й прогресивне: труд, працьовитість, уміння, думка та розум, – значною мірою відбулося для України раніше: епоха Мазепи вже нічого не вирішувала. Принаймні, за умов перемоги російського недоумка під Полтавою…

Тікаючи за Дніпро – до Туреччини, кілька тисяч шведів зі своїм королем і козаків зі своїм гетьманом Мазепою, залишили далеко позаду своїх переслідувачів, російських пішаків. Для тих степ був завжди не до подолання, – де взяти їжі? – де взяти води? А цим була їжа для коней, була вода, та була навкруги й різна степова дичина, на яку мерщій навчилися полювати й шведи. Хоча відомий нам Костомаров не зміг оминути і з цієї нагоди продемонструвати свою дурість, твердячи, ніби:

Козаки, звичні до татарських звичаїв, різали коней, що відставали та нездатні були на подальший шлях, сушили на сонці м’ясо або клали під сiдло, аби воно там пом’якшало та зігрілося.

(Н. И. Костомаров, Мазепа, Москва, 1992, с. 314)

Це ж оте їх “м’ясо під сiдлом” від Амміана Марцелліна, приписуване гунам, а середньовічними істориками приписуване монголам. Дурні байки, якими так дивувалися монголи, коли про них довідались. Не оминемо й ми нагоди для спостереження, що в російській історії подібні дурні байки є найтривкішими.

Російська кінна погоня, на чолі з якимись там Волконскім та Кропотовим, відряджена царем на ловитву Мазепи з Карлом – хутко заблукала в степу, та з великими труднощами не пропала, якось–такось унісши ноги; зрозуміло, без жодних виників.

А збіги, тим часом, підкріпившись та відпочивши у турецькому Очакові, – дісталися турецьких же Бендер; де й заснувалися з 12 серпня 1709, покінчивши свою степову одісею. А тим часом цар московський, що нахабнів так само хутко, як і впадав до панічного страху, – вимагав у Туреччини, ні більше, ні менше, як видачі йому всіх збіглих. Московський посол Пєтр Толстой, збивався з ніг, сипав хабарами та пропонував великому муфтію 300 тисяч талерів за голову Мазепи, але… Дикі турки мали зовсім інші поняття про гостинність, ніж нещодавна “уцивілізовані” царем московити, та лише сміялися з домагань московського недоумка.

Наприкінці вересня помер гетьман Мазепа, що давно хворів, та був урочисто похований в Яссах; гроб особисто супроводжував шведський король. Поховання було понад пишне та урочисте. Так покінчив свої дні гетьман Iван Мазепа, нічого не досягши, але порядною людиною – позбавлений будь–чого спільного з Московією або її царем.

Наступного року гетьманом на екзилі на його місце був обраний писар Пилип Орлик, друга особа по гетьманові. З ним конкурували були небіж гетьмана, молодий Войнаровський та полковник Горленко, переміг Орлик. Вибори цього разу відрізнялись не тільки невеликою кількістю учасників, але й певною новацією, небаченою у світі. Натомість минулих та досить невизначених за змістом присяг, цього разу фігурувала (перша у світі!) Конституція, угода поміж гетьманом та його виборцями: “Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорізького”.

Цей документ полишився одиноким та не міг діяти в окупованій агресором Україні, але мав величезне історичне значення, хоча би як теоретичний приклад і зразок першої у світі Конституції. Другою за нею була польська, яку так само не допустили до життя московські окупанти. Третьою, що таки увійшла до життя, – стала американська.

Пилип Орлик закріпив союз зі Швецією та спричинився й до того, що Туреччина виповіла війну Московщині та захопила до полону на Пруті російську армію вкупі з її недолугим царем.

9. Батурин

У нашому ХХ ст., рясному на звірства та злочинства (без покарання!), як жодне попереднє, обійшли весь світ назви Лідіце або Хатинь, знищені німцями населені пункти, разом із їх людьми; або, так само – в’єтнамське селище Сонгмі. Десятки, сотні безвинно загиблих людей. Але, все це – сута дрібнота в порівнянні до Батурина.

Перехід Мазепи на бік Карла ХII у жовтні 1708, – викликав негайну реакцію у московському таборі: треба було, будь там що, а покарати; як не самого гетьмана, так його столицю. Такою вже вона була, психологія отих рабовласницьких бестій. Туди й посунув зі своїми поплічниками холоп ватажка московських злочинців, – князь Мєншіков, аби випередити шведів – “упрєдіть нєпріятєля”.

Однак, під стінами добре укріпленого міста, якого обороняла добра залога, Мєншікову прийшлося зупинитись. Кількаразові лобові атаки дозволили тільки заповнити московськими трупами рови круг міста. З відчутними втратами окупанти відступили від міста на північ, за Сейм. Чи то для перегрупування та підсумування втрат, чи то для повного відступу.

Але, Москва не була би Москвою, якби будувала свої перемоги на розумі або доблесті, а не на чийомусь зрадництві.

А в Україні могло не вистачити політиків, чи героїв, кого завгодно, та тільки не зрадників; на брак саме них, вона, здається, ніколи не терпіла, іще від ґотських часів. От такий собі прилуцький полковник Iван Ніс, нишком і вислав до Мєншікова свого попихача, а той і намовив його повернутись вранці, бо знає дірку, через яку можна непомітно потрапити до міста. Для московитів то була справжня знахідка; бо, одна справа лізти на стіни, ризикуючи власною шкурою, а зовсім інша, то різати горла сплячим, безборонним, майже нічим не ризикуючи; саме те, що треба. Як у них кажуть: “По Сєнькє і шапка…“

Але, що там робили московити над своїми єдиновірцями – ми описувати не будемо – надамо слово іншим; спочатку – вже знайомому нам простодухому авторові:

…коли Сердюки з нагоди вчорашньої їхньої вікторії повпивалися й були в глибокому сні, напав він з усім військом на сонних і на тих, що причунювались, без оборони рубав їх і колов без жодного милосердя, а значніших із них одного за одним перев’язав.