Розділ «II. КИЇВСЬКА РУСЬ»

Наука перебувала під повним впливом Візантії. Це давало Україні значну користь, бо вона могла з першого джерела черпати те, що залишалося по давнім грецькім і римськім світі. Це було величезне багатство знання, досвіду, понять, традицій. Але саме ця велич візантійської культури впливала пригнітливо на молоду культуру України – вона в усьому піддавалася під керівництво свого вчителя і не мала змоги ступити на власний шлях, і в Україні не розвинувся власний досвід, не зросла власна наука.

(теж там, с. 99)

Україна, в свою чергу, передала естафету візантійського християнства своїм колоніям, а звідти все тамішнє перейшло свого часу й до Москви, до Росії. Яка, після остаточного знищення Візантії (яка ж то була неймовірно прогресивна історична акція!), року 1453 полишилася єдиною берегинею “правой вєри”; а заразом, очевидно, і того “Промєтєєва огня Еллади”, про який так красиво писав П. Флорєнский.

В усій цій стрункій картині того, чого ніколи не було, понад важко зрозуміти одне, але на жаль – головне: а чому ж сучасна наука – пряме продовження поганської грецької, – пішла бути на заході Європи, а не на її сході? – куди, як пам’ятаєте, – саме й відправився “Промєтєєв огонь”.

Для цього нам доведеться самим пошукати істину, яку нам і треба поставити на місце чергового розповсюдженого упередження; коротше кажучи, необхідно звернутись до експерта. Насамперед, подивимося, а чим була ота Візантія з політичного боку, бо вже таке щось має прояснити чимало. Отже, починаємо наш шлях:

Країна страждала не від феодальних поділів, а від бюрократичної централізації та породженої нею громадської та моральної байдужості, що охопила широкі кола.

(А. П. Каждан, Візантійська культура, Москва. 1968, с. 101)

До того ж, бачите:

Візантійська держава порізнювалася від ранньосередньовічних держав Західної Європи не лише всевладністю свого самодержавства, але, насамперед, централізацією керування.

(теж там, с. 98)

Що ж, великих надій це не подає, поґотів:

Хабарництво стало нормою поведінки візантійських чиновників, і сама система їх оплати потурала стягненню хабарів .

(теж там, с. 94)

А таким чином, нема нічого дивного в тому, що:

Iдея обранства втілювалася в уяві, ніби візантійські порядки є ідеальні, а тому соціальні лиха пояснювано не вадами суспільного устрою, а зловживаннями з боку окремих носіїв влади (особливо охоче, зрозуміло, обтяжувано провинами правителів недавнього минулого).

(теж там, с. 88)

Все це ще раз нагадує нам совєти, з отим одвічним самовтішанням, що – мовлять – “но вєдь ідєя – прєкрасная!”. Та, з тiєю ж самою ступінню наближення – Росію, де Павєл I валив усі провини на власну матiр – Єкатєріну II, а його син, Алєксандр I, – всі провини валив на батька. Але, на цьому подібність не покінчується, бо попри все це, Візантія, як і всі три Російські імперії, що пішли до небуття, – ніколи не була стабільною державою:

Iмператор Візантії, начебто – всевладний, та водночас важко уявити собі більш нетривку монархію ніж візантійське самодержавство. Половина візантійських імператорів була силоміць позбавлена престолу: одні з них отруєні, утоплені, осліплені; інші замкнені до кляштору.

(теж там, с. 83)

Так, знайома картина, – типова імперія, “другий Рим”; не ліпшим від якого буде й “трєтій Рім”. Але, все це загальні риси характеристики імперського суспільства, що законсервувалися потім і в суспільствах похідних – російському та совєцькому. Нас буде надалі цікавити дещо інше, отой самий “Промєтєєв огонь Еллади”. Наведемо з цього приводу досить розлегле міркування; останнє з усіх висловлювань попереднього автора, та саме на цю тему: