Розділ «II. КИЇВСЬКА РУСЬ»

Чи не найбільш компроментуючою прикметою нової російської культури, є “курная ізба”, тобто хата без димоходу. Це справжня королева російської культури. З неї починали свій шлях у майбутнє північні колонії Києва, та вона доіснувала по російських селах мало не до ХХ ст. В Україні вона невідома, навіть у поселеннях старішої Трипільської культури. Невідомо, і звідки б це могло бути займане, бо так не жив ніхто з сусідніх народів. “Курная ізба” невідома, здається, у Булгарському каганаті, поґотів у його наступниці Алтин Орду.

Коли в нас було винайдено свічки або хоч лоєвi плошки з гнотом, – навряд чи можливо дослідити. Але, ці засоби освітлення вживались у нас, мабуть, за багато століть перед нашою ерою. Принаймні, в захороненнях саків, кочовиків Великого Степу та предків якутів і казахів, – знаходять олійні лампи ще з III ст. п. н. е. Втім, це не означає, що їх не було раніше. Чи так вже важко було спорудити щось подібне й на російській півночі? – мабуть, дивлячись кому.

Така відсталість культури не, є загадкою, та пов’язується безпосередньо з трибом суспільного життя. Бо рабовласництво – не сприяє культурі. Рабові – взагалі не до культури, а рабовласник… Чи може такий непотріб – взагалі бути культурним? Здається, що таке – є просто несумісне.

Про це фантастичне відставання в культурі матеріальній, ми ще будемо писати, та – не одного разу. Але, є ще не менш разючий контраст у сфері духовній: разюча різниця духовних рівнів. Бо, в багатому українському фольклорі, є чимало всякого, але – нема, на щастя, того, що є у фольклорі російськім.

А саме це – цікаво переглянути.

Ми тут звернемо увагу всього на дві, але як же красномовні обставини. Це відсутність в українському фольклорі так званого “билінно–богатирского епоса”, як рівно казок про Бабу Ягу.

Бо саме з російського фольклору ми довідуємося про те, що: “сільниє могучіє богатирі во Кієвє”, а “цєрковно пєніє во Москвє ґородє”, як і про загадкової видової приналежності “гусєй–лєбєдєй”, та ще силу всього іншого.

Богатирі то понад цікавий сюжет, як сам по собі, так і з пункту зору психології народного характеру. Звернімося до висвітлення їх у самому російському епосі: що може бути краще, ніж надати слова відповідачеві? Починаючи з початку, з молодих років майбутнього богатиря, коли він:

Коли в малом был да он в ребячестве,

На широкой уличке погуливал,

Он с ровесниками шуточки пошучивал, –

Хватит за руку и рука долой,

Хватит за ногу и нога долой.

(Ю. И. Юдин, Героические былины, Москва, 1975, с. 41)

Отже, як вам подобаються “шуточкі” цього дебіла? – соціально небезпечного суб’єкта. Але, герої – навіть дебільні, – підростають, та “ровєсніков” їм уже замало. Підрісши,

Сели молодцы на добрых коней,

Где повернутся, делали улицы,

Учали по силушке погуливать:

Поворотятся – часты плошади…

(теж там, с. 65)