Розділ «II. КИЇВСЬКА РУСЬ»

И рубили они силу сутки пятеро,

И не оставили они ни единого на семена.

И протекла тут кровь горячая,

И пар шел от трупья по облака.

(теж там, с. 71–72)

От тут звернімо увагу на оті:”Нє оставілі ні старого, ні малого” та ще й “і нє оставілі оні ні єдiного на сємєна”, – подумаємо, а що ж це, власне, таке? На жаль, тут не полишається місця на якесь подвійне тлумачення. Бо від того їх “пара”, що “шєл от трупья по облака” – за версту смердить геноцидом. Агресія та геноцид – є агресією та геноцидом, та що тут – в народному епосі оспівуються саме вони – видно сліпому.

Отже, подякуємо великому Богові, що наш нарід подібного сміття по собі не полишив. Та, поґотів, у таких бридко неестетичних формах, у такий примітивний спосіб.

Переходячи до другої частини нашого сюжету, поцікавимося, чому, як це помітив іще сучасник А. Пушкіна Вельтман, автор популярних тоді історичних романів, в примітках до одного з них він пише:

БАБА–ЯГА. – Казкове поняття про неї відоме кожному, але Баба–Яга повинна, здається відноситись до мітології древніх Руссів; проміж Південними Слов’янами не відгукується про неї жодна з леґенд, а тому слід шукати її серед язичників Скандинавії або Північної Скитії.

(А. Вельтман, Романы, Москва, 1985)

Дійсно, саме так є, але – в чому справа? – чи не в тому, що міт про Бабу Ягу виникнув, знову ж, не в Києві, а в його північних колоніях? Схоже, що саме так.

Російський історик В. Ключевскій твердить, що”… ліс завжди був тяжким для російської людини”. З причин досить прозорих: в лісі можуть блукати “соловьі–разбойнікі” або збіглі раби, які можуть і помститись; повно й диких звірів. Не був приємним і вільний степ, де у травах міг причаїтись “злой татарін”. Отже, й подітись не було би куди, якби не було річки. Бо, як повідомляє нас історик:

Так ліс та особливо степ діяли на російську людину двозначно, зате жодної двозначності, жодних непорозумінь не бувало у неї з російською рікою. На річці вона оживала, жила з нею душа в душу.

(В. О. Ключевский, Сочинения, т. 1, Москва, 1956, с. 68)

Тут все гаразд, автор абсолютно правий, бо саме річка була та полишилась великим засобом “освоєнія” чужих “русскіх зємєль”, що їм ніколи не належали, саме річки приносили їм найбільші зиски. Бо, фінські хутори, з яких можна було запастися рабами, лежали саме на річках та озерах. Про це красномовно свідчить, те, що фінське слово “vesi” – вода, – стало старішою назвою оселі на російській півночі – “весь”.

Подібна прихильність до російських річок може навести на думку, що всі вони мають російські ж імена, але… далебі… Бо всі вони носять свої, старіші фінські імена: Волга, Вычегда, Кама, Клязьма, Москва, Ока, Онега, Печора, Пинега, Протва, Угра, Шексна, Цна та багато, багато інших. Хіба, що якась там дрібна річушка Пьянь – ото вже напевно російська.

Але, як вона, власне, виглядала: Баба Яга? На старих народнах картинках, “лубках”, вона зображується як літня жінка, часом у типово угро–фінському головному уборі – “русскій кокошнік”. Вона жіттєдіяльна, хитра та підступна, аж понад зла. “Баба” – слово угро–фінського походження, як і “Яга”. Справа в тому, що так звані форманти, – закінчення назов річок на півночі, являють нам велике різноманіття: – йук, – йугі, – йога, – йогі, – іга, – ега, – ога, – яга, аж по мансійське – я. Але, всі вони означають “річку” різними угро–фінськими мовами. Як це часом буває, іменник може бути й прикметником – “річкова”. Отже, Баба Яга – то Річкова Баба.

До того, вона ще живе “в ізбушкє на курьіх ножках” та є великою чарівницею.

Перше нагадує нам про надбережні поселення на палях, які були так розповсюджені в неолітичній Європі; десь від 5000 років тому і пізніше. Отже, “ізбушка на курьіх ножках” могла мати своїм прототипом саме річковий будинок на палях.

Чарівництвом в Європі прославлялися фіни, як і лікарським фахом, та мистецтво фінських шаманів вивчав іще у ХVI ст. учений єпископ Турку, Мікаель Аґрікола.