Розділ «II. КИЇВСЬКА РУСЬ»

Київ був і за князівства столицею держави, де й правили київські князі. Першим iз північних князів, що вліз на київський престол, був, здається, Юрій Долгорукій (1154–1157). Він навів із собою своїх “керівників” – суздальських хабарників, який розсадив правити “по ґородам і вєсям”. Після його смерті київські люди їх усіх, до останнього, – негайно перебили. Вже це, якоюсь мірою, характеризує тодішні відносини двох різних народів.

Ці відносини загострюються до стану війни 1169, але в ній син Юрія Долгорукого – Андрєй Боголюбскій (1111–1174), – перемагає Мстислава Волинського. Київ був узятий суздальцями, та його люди мали змогу пізнати щиру любов до них “старшіх братьєв”. Як пише історик:

Переможцi, за оповіданням літописця, не щадили нічого в Києві, ні храмів, ні жінок, ні дітей: “були тоді в Києві на всіх людях стон та туга, скорбота невтішна та сльози неперестанні”.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1956, т. 1, с. 319)

Куди вже там отiй “татаро–монгольськiй навалi”.

Так, убивали, нищили та грабували. Навіть перша святиня Росії – ікона Владімірской Божьєй Матєрі, – украдена з монастиря у Вишгороді. Бо, плюндрували північні дикуни, ясна річ, не лише Київ, але й усі околиці.

Від цього конфлікту й слід, мабуть, вести історичний відлік існування Росії та російської державності; принаймні – в принципі. Бо після цього північні князі завжди мають у себе свого “вєлікого князя”, тобто – непідвладного нікому суверена. Відтак і стають українські колонії незалежною від України державою (чи державами?). Хоч і не відразу постає єдина російська державність, до цього – ще йти та йти. Але вирішальний поділ, за всіма законами міжнародного права, – відбувається саме 1169.

Російські шахраї від історії й досі роблять вигляд, що тоді нічого не відбулося, та київська історія “ето русская історія”. Але, на те вони й шахраї. Таким чином, коли в минулому столітті офіційно святкувалося “Тисячєлєтіє Россії” – то святкувалася чергова історична брехня, не більше. Бо ота Росія в жодному разі не починається з Олега (або Рюрика). Вона починається, в кращому разі, з Андрєя Боголюбского. Як не починаються США з Вільяма Конкверора.

До речі, сам Андрєй Боголюбскiй був “самодєржцєм” типово російським: покидьком з покидьків, хоч і був сином половецької матері. Поєднував у собі необмежене свавілля, безглуздість, жорстокість та боягузтво. Той самий набір чеснот, що згодом буде притаманний усім іншим героїчним постатям “славной Iсторіі Россійской” – Iвану IV, Пєтрові I… Одне слово, як пише літописець – “нєнавідєлі князя Андрєя своі домашніє і била брань лютая в Ростовской і Суздальской зємлє”. Не дивно, що його й ганебно вбили – мало не “домашніє”. Офіційний історик пише:

В особі князя Андрєя велікорос вперше виступив на історичну сцену, та цей виступ не можна визнати вдалим.

(теж там, с. 324)

Чи можна вважати вдалими всі iнші “виступлєнія” – полишаємо на суд читачів. Та – на суд історії (який давно відбувся).

Підкреслимо, що тут не йдеться про якісь там сенсаційні наукові відкриття. Все це є давно відомі та незаперечні факти історії. Їх цілком однозначно тлумачили сучасники, так само тлумачать історики:

Так поглянули на хід справ і древні літописці, віддзеркалюючи у своєму погляді враження сучасників Андрєя Боголюбского: на їх погляд з часу цього князя велике княжіння, до тих пір єдине київське, поділилося на дві частини: князь Андрєй зі своєю північною Руссю відділився від Русі південної, утворив друге велике княжіння, Суздальське та зробив город Володимир великокнязівським столом для всіх князів .

(теж там, с. 321)

Маються на увазі, ясна річ, князі північні (“відділився від Русі південної”). Як бачимо, автор абсолютно ясно уявляє собі розділ України та її колишнiх колоній – майбутньої Росії. Процес який пізніше став системою для колоній європейських. Він не наполягає на тому, що це є принципово, хоч безперечно це розуміє. Таке щось, деяку стриманість, – теж можна збагнути. Вже гучно відсвятковано “Тисячєлєтіє Россіі”, та підкреслювати те, що воно відбулося чи не на триста років передчасно, – може викликати й “височайшєє нєудовольствіє“; в шахрайській імперії – правди не полюбляють. Та ще в дикій Росії… самі розумієте.

Антагонізм поміж обома різної етніки народами – ведеться з самого початку їх поділу.

Та й у проміжку, коли кияни, волиняни, галичани та половці вирішили 1223 протиставитись монголам маршала Субедея на Калці, та програли, жодного воїна з півночі там не було. Тi вирішили відсидiтись за своїми лісовими хащами. Тільки короткий рейд Бату–хана з трьома туменами взимку 1237–1238, – дещо привів їх до розуму.

Потім контакти між ними відновлюються лише десь через півтисячоліття.

Не менш разючою була різниця в культурі та її рівні між двома народами. Ми вже писали вище, що українська культура не була надбанням княжої епохи. Радше вона була інерцією високої культури Гунського каганату. Але й київська традиція хутко згасає на півночі. Приписувати це суворим умовам життя було би недоречно й нерозсудливо, бо маємо приклад ґотської культури на суворій півночі Скандинавії, захоронення Усебергу та Ґокстаду. Вони являють нам зразки справжньої високої культури. Зовсім не те ми бачимо тут.