Розділ «II. КИЇВСЬКА РУСЬ»

(Иллюстрированная история СССР, Москва, 1974, с. 6)

Або, дещо далі (наведемо ще раз):

Велика держава середньовічного світу Древня Русь… Слов’яноруси – подніпровські поляни та приільменські словени, полоцькі кривічі та северські вятичі та інші племена здавна орали, полювали, бортничали на власній землі. Відбиваючи набіги скандинавських піратів iз півночі, хозар та кочовиків–печенегів з півдня, вони поступово сплотилися до Х ст. у величезну державу під рукою великих князів і бояр “матєрі городов русскіх” Києва, а також підвладних йому Новгорода, Чернігова, Полоцька, Смоленська…

(теж там, с. 13)

Ну, одне слово, як годиться – “дрєвнєрусскоє государство”. Або гра на слівці: “Русь – русскій”, хоч останнє з’явилося вже після Пєтра I, який по створенні імперії 1721 надумав, з подачи своїх учених німців, – переіменувати свою Московію на златинізований варіант Русі – “Россія”; шахрайство досить дрібне, але – з аж як великими наслідками. Знову ж, одне слово: “Якби не ми, то як вас величать?” (Л. Костенко). Такі є справи з державою.

Що ж до українців… Спочатку А. Сумароков, що наприкінці ХVIII ст. побував в Україні, цілком щиро писав: “… інша країна, інший нарід…” Потім, за Нiколая I, за справу взялися учені, та встановили були, що після наїзду монголів 1240 – російську державність перенесено з Києва на північ, а українці? – набігли звідкилясь після монголів (М. Погодін). Ще потім відкинули й це: як надто складне, бо виявилося, що “нікакого украінского язика нєт і бить нє можєт”. Що це той самий “русскій язик, только іспорчєнний вліянiєм на нєго Польші”.

За совєцьких часів зійшлися на компромісі: дозволили бути, крім росіян, іще українцям та білорусам, але – тільки в такій саме послідовності: період концепції “старшєго брата”, так би мовити.

У постсовєцький період спостерігаємо, як це не дивно, – повернення до часів Нiколая I або П. Валуєва; точки зору останнього, що окремої української мови “нєт і бить нє можєт”, – дотримується, наприклад, нобелівський лавреат А. Солжєніцин.

Але, після всього, що було в попередніх розділах, – мусить бути ясно, що не Україна є якоюсь там “окраіной вєлікого государства російского”, а – радше навпаки. Бо, дійсно, саме Росія пішла бути від України, як ми це й вичерпно ясно покажемо; та, за цей історичний гріх наш нарід розплачується й досі. З часом прийшовши на край загибелі, ставши нацією, що вимирає. Бо нас сьогодні наприкінці ХХ ст. – рівно стільки, скільки було на початку – 37 млн.

Отже, коли сталося відокремлення Росії від України, та як саме?

Колишнiй Гунський каганат, що на початку Х ст. звузився до Правобережної України, зберігши лише свою першу столицю в Гунаґарді–Києві, – поступово поширював свої терени й за часів Київського князівства; відроджуючи, так би мовити, свої природні геополітичні масштаби. Цьому, зокрема, ґрунтовно посприяв Святослав (964–972), що більше як по трьохстах роках відвоював Леведію, витиснувши з неї хозарів.

За його сина Володимира (972–1015) продовжується експансія на північний схід. Між Окою – межею інтересів Булгарського каганату, що іще 490 відділився від Гунії, та Клязьмою, – з’являються перші київські поселення на землях угро–фінських народів веся і мурома. Потім, пізніше, завойовують i місцевості на заході (Московщина) що одвічно належать балтицькому народові “ґаліндів” (“ґолядь” російських літописців).

Схоже, що всі північні міста: Володимир, Муром, Суздаль, – хутко стають работорговими центрами. Сьогодні важко сказати, звідки побралася работоргівля в країні, де її не було, принаймні, три тисячі років. Може її принесли оті зайди, волоцюжні рюриковичі, які стали історичним нещастям Київської Русі, бо вона геть заникає по відродженні Києва після його зруйнування монголами Бату–хана 1240. А, можливо, з’являється з нових колоній. Бо, так само було пізніше, з європейськими колоніями у Новому Світі; вони починали з работоргівлі та покінчили з нею остаточно лише у ХIХ ст. Отже, якась особливість саме колоній. Можливо, це є закономірність. Бо це байки, ніби до колоній ідуть люди енергійні та підприємливі, цвіт нації: в жодному разі! Бо такі цілком пристойно влаштовуються i вдома. Насправді іде всякий непотріб, що ніде місця зігріти не може. А часом, це робиться й свідомо: пригадайте, як Британська імперія позбавлялася асоціальних елементів, експортуючи їх до Австралії або Нової Зеландії.

Работоргівля, то хоч і аморальний бізнес, але понад прибутковий, та нові колонії хутко ростуть та міцніють (так само було, пригадайте і в європейських колоніях). Колоністи, віддалені від Києва на якусь тисячу кілометрів – беруть собі жінок на місці та швидко розпускаються етнічно у місцевих народах, яких вони пораблюють.

Iз цим пов’язуються дві характерні особливості, два протиріччя, це по–перше те, що в кінці зникає етнічна, расова різниця між рабами та рабовласниками: утворюється безпрецедентна система рабства всередині одного народу. По–друге, місцеві мови більшості населення – витискаються мовою зайд: раб має розмовляти тільки мовою господаря, рабовласника.

Цілком іншою стає й психіка народу північних колоній. Все це ми не будемо обговорювати в подробицях, відсилаючи читача радше до гл. ХVI “Курса русской истории” В. Ключевского (Сочинения, Москва, 1956, т. 1). Звідти з повною яcністю плине, що вже десь через сто років після появи північних колоній – ми маємо на півдні і на півночі дві абсолютно різні нації; різні не тільки етнічно, але ментально. Де в чому, щодо останнього, – навіть протилежні та несумісні.

Подібне твердження обґрунтовується всією історією двох націй, – українців та росіян. Як перші неодмінно трималися демократичного устрою, громадянського трибу життя, так другі були незмінно щирими слугами несвободи: всебічного утиску та авторитарної диктатури. Все це досить виразно спостерігається тоді, на самому початку. Спільного полишається дуже мало; лише спогади минулого, та…

Хіба тільки мова, хоч порядно збіднена та перекалічена. Як то звичайно буває по різних колоніальних задуп’ях.

Закріплюється в північній, Суздальській Русі – на століття вперед, і спосіб існування, чужий Україні, – рабство.

Як для Києва работоргівля була чимось тимчасовим, зайняттям занесеним із колоній, якого не схвалювало та до якого було непричетне вільне, переважно селянське населення Київської Русі, – так на півночі рабство стало з самого початку основою господарки. Там воно протриває, жах подумати, – аж до 1861, – більше, як вісім століть!