Розділ «II. КИЇВСЬКА РУСЬ»

“Въ Вритании же многи мужи съ единою женою спять, такоже и многыя жены съ единым мужемъ похотьствуют и беззаконъныя законъ отецъ творят независтьно и невоздержанно”.

Він дуже освічений, знає про весь світ:

Ибо яве таче прилежащим к ним Индомъ, убийстводейца, сквернотворящии, гневливи паче естъства; вънутренейшии же стране ихъ человекы ядуще, и страньствующихъ убиваху, паче же ядять яко иси. Етеръ же закон Халдеем и Вавилоняном: матери поимати и съ братними чады блудъ деяти, и убивати.

Цих, халдеїв та вавілонян, – уже не існує більше тисячі років, але – що це йому?

Отже, ні про кого, крім його полян – жодного доброго слова. Чи не звідси вона, бува, й починається, ота уславлена у світі російська ксенофобія?

Не в ладах літописець із іменами, абсолютно не знаючи, як видно, жодних там іноземних мов (невід’ємна властивість і сучасного “інтєрнаціоналіста”). У нього Олег убиває двох своїх супротивників чи узурпаторів, Аскольда та Діра. Почитаємо, як це було. Олег з’являється у Києві, спливши Дніпром, з малим Iгорем, та:

И приступль подъ Угорськое, похоронивъ воли свои, и посла къ Асколду и Диру, глаголя: “яко гостье есмы, идемъ въ Грекы отъ Олга и от Игоря княжичича; да приедета к роду своему к намъ”. Асколдъ же и Дирь придоста; и выскакаша вси из лодей, и рече Олгъ къ Асколдови и Дирови”: “вы ни князя, ни роду княжя, но азъ есмъ роду княжа”, и вынесоша Игоря, “а съ сынъ Рюриковъ”. И убиша Асколда и Дира, и несоша на гору, еже ся ныне зоветьУгорьское. Идеже ныне Олминъ дворъ; на той могиле поставил Олма церковъ святого Николы; а Дирова могила за святою Ориною. И седе Олегъ княжа в Кыеве, и рече Олегъ: “се буди мати городомъ Рускым”.

Отже, свідчимо: убивство є, насамперед, підступне – “похорони вои свои”, а потім – “и выскакаша вси из лодей”. Далі, чи це аргумент для вбивства: – “вы ні князі, ни роду княжя”?

Так само оте, “азъ есмъ роду княжа”; чи є достатнім це все, разом, щоб “седе и княжа” в Києві? Не бачимо й тіні намагання виправдати дії Олега хоч чимось, крім наведених дитинчих аргументів. Чи не свідчить це про повне забуття почуття легітимності (не кажучи про мораль) у новому – княжому Києві, де колись (тільки подумати!) владних осіб обирали всенародно?

Але, повернемося до суті справи. Аскольд (власне Асгольд – Честь Асів), був тоді людиною відомою, волоцюжним конунгом з півночі (неправда, що “не рода княжа”!), з Ладоги (тоді Альдейг’юборґ). У молоді роки – начальником охорони еміра Кордоби в Еспанії, та згадується там і у документах, як “Асгольд аль Дюр”. Артікль “аль” і вирішує все, – ідеться про одну особу. Бо до того і Дюр, або Д’юр, – то не ім’я, то ґотською мовою просто “звір”, “тварина”. Прізвисько конунга Асгольда, якого він, слід гадати, – заслужив.

Цікаво, що літописцеві вдалося, по смерті Асгольда, розділити, так би мовити, добру та дурну частину його природи (як то було значно пiзнiше з доктором Джекiллом та мiстером Гайдом у Р. Стiвенсона) та поховати їх окремо; конунга у Аскольдовій могилі, а “Звіра” – поза церквою св. Iрини… Зауважимо, що ця дурна помилка, як і наступна, – досі полишається в ранзі “краєугольних камнєй” російської історії.

От і перейдемо до неї, наступної. Самий початок офіційної Київської історії, іще докиївський автор подає так:

И зебрашася трие брата с роды своими и пояша по собе всю Русь, и придоша къ Словеном первее и срубиша городь Ладогу, и съде старейший в Ладозе Рюрикъ, а другий Синеус на Белеозере, а третей Труворъ въ Изборьсце. И от тех Варягъ прозвася Руская земля. По девою же лету умре Синеусъ Труворъ, и прия Рюрикъ власть всю одинъ.

Пише наш мудрець, як під руку попаде, де “къ”, а де просто “к”, слово “восвояси” зустрічається у літописі в чотирьох (!) різних варіантах; щодо стилю – коряво та кострубато. Але, все нічого, аби історичні постаті не вигадував.

Звернімо увагу й на те, що ґотське слово “верінг” – варяг, завжди означало жолдака (перекладається – “озброєний”), найманця, що служить за контрактом, за гроші. Але автор літопису (а за ним і російські історики) вживає його виключно як збірну назву для скандинавських народів. Зазначимо, що навіть далекі ромеї – правильно розуміли семантику цього слова.

Друге, що є тут цікаве, так це те, що Русь – то ніяк не самоназва Києва або Київської землі – України: “И от тех Варягъ прозвася Руская земля”.

Цікаво також, що звали княжити одного Рюрика, а він і приведи із собою ще двох братів; “на кормлєніє”, як у них кажуть. Зазначимо, знову, що такі імена, як Синеус або Трувор, – більше ніде не відомі. Так само, як оті Кий, Щек та Хорив; не вірите – то пошукайте. Та й Рюриковичів було в Росії нічим отих бліх на волоцюжній собаці, а от синеусовичів або труворовичів, – так ніхто й не бачив: ні єдиного. Не дивно, що їм довелося якнайскоріше померти, та – очевидно, іще парубками.

Гадаю, що й тут нема великої складності для досвідченого історика–детектива, та схоже, що літописець переписав відомість із якогось ґотського тексту. Де й писалося, єдино, що прибув кудись там: “Кунунг Раґрік мед сіне гус ок тру верн”; всього тільки. Тобто: “Князь Раґрік (згодом Рюрик) зі своїм домом та вірною дружиною”. Нагадаємо, що на той час у ґотських текстах слів не розділювано, а розділювали тільки речення – двома крапками.

Саме в такий спосіб міг він наплутати й з отими трьома братами від заснування Києва. Зауважимо, що за тисячу років ніхто й ніколи над усім цим не задумався: переписували одне в одного. Та так, мабуть, і переписуватимуть надалі: легше – думати не треба…

Слід би розібратися також у тих відносинах, що пов’язували Олега (879–912) та Iгора (912–945). У літопису – читаємо: