Розділ «II. КИЇВСЬКА РУСЬ»

Другим є те, що зник кудись, у прірву минульщини, – озброєний нарід, який за часів Белембера або Аттіли був єдиним та справжнім творцем історії, бо це з нього складалися їх звитяжні війська, численні та непереможні. Князі тепер, сміх один, воюють дружинами – “друттін”, з якими колись відправлялися у далекі виправи окремі конунги, але на яких ніколи не трималися цілі держави. Але, подібність тут лише поверхова. Бо колись дружина сама обирала собі ватажка, а тепер… Тепер князь наймає собі дружину.

Сьогодні ми сказали би, певно, що армія з призовників (а радше добровольців), – замінюється на професійну; контрактну. А дружиною, хоч і високо професійною, – багацько не навоюєш. Але ж – воюють. Вони замінюють вдома і відсутню державну організацію. Особиста охорона князів, гвардія наймана з кара–калпаків, дуже хутко виростає на самостійну силу. Бо вже й укази князя починаються словами: “Ми, великий князь Київський та згодні з ним Чорні Клобуки…” От і вгадай, а хто ж тепер править у Києві: князь чи Чорні Клобуки? I – ще одне, мало не головне. Заслуговує на увагу опис літописця, якого – скажемо просто – ніхто за язика не тягнув. Вище він описав нам, що виробляли з полоненими греками дружинники Iгора: різали на шматки, розстрілювали та гвіздки до голови забивали. Перед тим, описуючи похід Олега, він пише, що русь – “имяху полоняникы, овех посъкаху, других же мучаху, иные же растреляху, а другые в море вметаша”. Спокійно додаючи до цього, що все це робиться за звичаєм: “елико же ратнии творять”. Але, зауважимо, що коли він пише про іншу сторону, – греків, половців або печенігів, – ні про що подібне не пригадує.

Додамо від себе, що не пишуть про подібне поводження й європейські хроніки, згадуючи наїзди гунів чи мадярів.

Причини таких новацій – очевидні. Колись воювали озброєні народи, та з чого б це комусь спало на думку вбивати полоненому гвіздки до голови? Тепер воюють дружинами з найманців, “професіоналів”. Яким тепер море по коліна, та які – це теж очевидно, набираються тепер і з покидьків cуспільства. З “нідренгів” або людей, що “погано впливають на інших”. Та яких ніколи не приймали до вікінгівських “друттін”.

Втім, не будемо судити поспіхом, зазначивши самий факт. Не виключено, що повинні були в усьому цьому й самі ромеї (див. далі).

Дивлячись саме з цього боку, важко не помітити, що степова державна організація кипчаків (половців) або беш–енів (печенігів), організація озброєного народу, – своїм рівнем істотно перевищувала недолугу київську.

Третім варто буде поставити теренове питання. З легкої руки брехливих російських істориків, що геть записали непролазні простори європейської тайги “улічамі”, “радімічамі” та “вятічамі”, та брехню яких розвили на міру хирних власних сил пустобрехи совєцькі, – Київська Русь (Дрєвнєрусское государство) – була чи не найбільшою державою Європи; а, чи насправді так було?

Подивимось на мапу. На ній (див. хоча би П. Магочі, Iсторія України, Сіетл, 1997, с. 74) наведені межі року 1054, – кінця розквiту держави (рік смерті конунга Юріслейфа). Там північний кордон проходить берегом Балтику, південними берегами Ладоги та Онеги, потім трохи за Волгою, на схід від Ростова, Мурома та Рязані, через Старий Оскол до Кременчуга на Дніпрі, потім Россю, на південний захід до Карпат, з них – за Перемишль, та обминаючи Литву та Естонію на захід від Пскова – знову до берегів Балтику.

Все добре, все так, але – що ж то були за кордони, чиї власне? – чи хіба державні? Бо ж, поміж Ладогою та Смоленськом, або Суздалем та Новгородом, – пролягала непрохідна європейська тайга, де першим поселенням буде заснована уже в II тисячолітті Москва. Та й те, на річці, яка видатних якостей не посідала (Моска Весі – Брудна Вода, сучасною фінською). Ярослав Мудрий, так кажуть, заснував Юр’їв (Тарту) та Ярославль, та от – чи ж він ними правив? Бо, як і правив, то поки вони це визнавали, не більше.

Не надто помічали той Київ i у далекому Новгороді, бо – зверніть увагу, кожен бунтівний претендент на владу мерщій збігав до Новгорода, набираючи там потрібне йому військо. Самі подумайте, чи мислиме було би таке щось, якби Новгород дійсно перебував під юрисдикцією Києва? Очевидні дурниці.

Отже, весь повищий терен слід тепер поділити навпіл, з північного заходу на південний схід, поділом, що пройде трохи на північ від Смоленська та Курська. Все, що на південь – ото й є Києвська Русь, теренами не більше сучасної України. Отже, держава – як держава; Франція або Еспанія.

На півночі – Новгородська республiка, а все на сході, біля Волги, то все лише опорні пункти, віддалені міста–колонії.

Та, не без жалю ствердимо, що й у самому Києві тверда князівська влада існувала лише періодами.

Зовсім перестарався з кордонами Русі (перша з історичних карт у книзі “Iсторія України”, Львiв, 1990, с. 510, 511) і відносно об’єктивний український історик I. Крип’якевич. Там він, на Х ст., включає до Київської держави весь Булгарський каганат (!), бо східний кордон Києва доходить луки Уралу (Жаїк), чого не було й за часів Аттіли. А південний кордон іде від дельти Дунаю – Перекопом, а потім – Кавказьким хребтом (!). До цього він щедро додає й усю Прибалтику, яку тактично обминув П. Магочі. Таким чином, він більше ніж подвоїв за площею – здобутки останнього. Для історика такого рівня це непростимо.

Зауважимо, що найбільш брехлива (на наш погляд) совєцька “Иллюстрированная история СССР”, Москва, 1974, – і та обмежується у своїх територіальних претензіях набагато меншим: тим, що було наведене спочатку з “Iсторії України” П. Р. Магочі.

На другій мапі (с. 511), з Володимирових часів, I. Крип’якевич теж включає до його держави й степи півдня, геть забуваючи про те, що сам Володимир “ставіл городи по Росі”, зміцнюючи кордон зі степом; який дійде моря тільки за литовських кунігасів. На превеликий жаль, усе це дурство було увічнене ще й у тритомному виданні “Української Загальної Енциклопедії”, Львів, 1930–1935.

Всі ці брутальні перебільшення – є суті та незаперечні нісенітниці, походження яких є, принаймні, очевидно. Джерелом їх були не лише одвічно розпалене шовіністичне себелюбство, але й практичні міркування. Бо, “довівши”, що якісь землі у минулому були, хоч рік – а “наші”, – можна висувати на них імперіалістичні претензії завжди. Так постійно робила Росія, у котрої, як відомо, – нема й не було й п’яді власної землі.

Четвертим та заключним пунктом слід поставити відсутність політичного мислення, яке з’являється, нарешті, тільки у Ярослава, – попередники мудрого князя – цілком вільні від нього.

Гунський каганат міг протиставитись обом Римам тільки спираючись на надійне запліччя Великого Степу – Дешт–и Кипчак. Контури майбутнього падіння почали чітко окреслюватись іще за аварів, якi винесли зі сходу ворожнечу з тюрками, господарями Кипчацького степу. А втрата Леведії на користь Хозарату, незабаром після війни 610–629, привела у залежність від нього й Правобережну Україну, разом із Києвом.

Аналізуючи, навіть поверхово, подальший хід подій, легко помітити, що княжий Київ – просто не мав історичних перспектив із тiєю політикою, яку проводив. Він опирався тим, на кого повинен був спиратись, – кочовим потугам степу, та розглядав Візантію, як те, що – в разі успіху – можна пограбувати, та забезпечитись на якийсь час. Не в стані, одночасно, організувати належного спротиву її експансії, зробивши, за недолугого Володимира, навіть вирішальний крок назустріч імперії – прийнявши її віру державною, – Княжий Київ був засуджений історією, та якби й не прийшли монголи, все одно зник би з політичної мапи Європи. Щось розумівся на цьому один Ярослав, та міг би й мати успіх, якби за ним прийшов до влади хтось йому рівний, але так – не сталося.