Розділ «II. КИЇВСЬКА РУСЬ»

Миру укладено разом із торговельною угодою про практично безмитну київську торгiвлю в Константинополі, та передбачено всі формальності в’їзду киян до столиці, як і регламент їх перебування там. Однак, через п’ять років виникає потреба поширити договір новими статтями, щодо взаємної кримінальної відповідальності за злочини. Деталі угоди показують відносно високу розвиненість тодішнього права. Цього разу виряджується вже 14 послів, серед яких бачимо чотирьох попередніх – Карл, Фарлоф, Велмуд, Рулав та Стемід (тепер – Стемір). Останні імена, теж, переважно ґерманські. Зауважимо, що цього разу імена дещо змінені, але не так, щоб їх не можна було впізнати. Але, не будемо прискіпуватись до темної та невігласної людини, яка навіть слово “восвоясі” пише в різних місцях – на чотири різних способи.

Того ж 912 помирає “Ольгов–когань”, та князем у Києві стає нарешті Iгор; від року їх прибуття минає рівно 30 років.

Загадкою є те, що Олег, буцім-то регент Iгора – за заповітом Рюрика, – не передав тому влади з повноліттям, як це завжди в такому разі передбачене: чому ж власне? До того, й своє княжіння Iгор розпочинає не по смерті Олега (912), а тільки наступного року; дивні справи.

Зі смертю Олега починають бунтувати деревляни, але Iгор замирює їх 814 та накладає данину, більшу від Олегової. А ще через рік літопис повідомляє про печенігів (перекручене “беш ень” – п’ять народів), що приходять із Кипчацького степу.

Що там цього часу поробляють підкорені Олегом варяги, чудь, словени, меря, веся та кривічі, – літопис тактовно промовчує.

Iгор щосили пнеться не відстати від Олега, хоч і ніяк не дорівнює йому, – організує новий похід на Константинопіль. Спочатку все наче йде добре. Як пише літописець:

“ихъ же (греків, О. Б.) емъше, овех растінаху, и другiя же, сторожи поставьляюще, стрелами расстреляху; и изъламляху, опакы руце связавше, и гвозды железны посреде голов вбивахуть има.”

Втім, за які це провини – літописець не згадує. Зауважимо, що коли свого часу Аттіла та Бледа зі своїми військами “пустошили Тракії”, – на щось подібне не жалілись навіть вразливі візантійці. Але, всьому приходить кінець, та ромеї починають палити Iгореві кораблі “грецьким вогнем”, разом із командами, та їм приходиться терміново забиратись: не все так добре закінчується, як починалось.

Честолюбство Iгора не проходить безкарно: переглядається угода з Візантією. Тепер вона містить низку суто політичних статей, невигідних для Русі. Так, по–перше, ромеї закріплюють своє право на “Корсунську землю” – Крим, де тепер, в жодному разі “да не имудь власти князи Рускыи”. По–друге ж, тепер Русь не має права навіть зимувати у гирлах Дніпра. Таке щось, то істотні поступки Візантії, абсолютно немислимі за часів каганату.

Навіть київські купці не могли вже більше зимувати в Константинополі; було істотно урізано також їх загальні права.

Російський історик, щодо етнічного складу посольства, не висловлює жодних сумнівів:

У переліку 25 послів нема жодного слов’янського імені; із 25 або 26 купців тільки одного або двох можна визнати слов’янами.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1956, т. 1, с. 165)

Що ж, цілком слушно…

Після поразки під Константинополем, дружина натякає Iгореві, що люди обносились у поході, та непогано б чогось стягнути з отих, одвічних бунтівників, найближчих деревлян, за якими не треба подаватись аж за море. Iгор погоджується та виправляється до Iскоростеня з дружиною. Щось там у деревлян конфіскували, але по дорозі додому Iгор, великий князь київський, каже дружині: “Ви з даниною їдьте додому, а я повернуся та ще походю”; мовляв – чи не полишилося чогось недограбованого, чи не можна ще чогось прихопити? Амбіції, як бачимо, типово князівські. Бо, з цього маємо чіткий вислід щодо того, сталої та визначеної данини – більше не існувало: гребли, скільки заманеться.

Деревляни ж і сказали собі: “Цей, як вовк, не заспокоїться, поки всі вівці не перетаскає, – уб’ємо ж його!” – та й убили.

Так влада над Києвом переходить до кунінґани Гельґи, дружини Iгора; але то вже інша історія. А поки підіб’ємо деякі підсумки.

Що саме, які особливості притаманні виключно цим часам, – привертають тепер нашу увагу? Порівняно з минулими часами каганату, це, очевидно, будуть наступні пункти. Першим, схоже, буде те спостереження, що завоювання окремих народів, здійснюється не в якихось стратегічних цілях високої політики – таких більше немає, не часи Белембера. Скажімо, – забезпечитись від чужої агресії, або повалити чуже рабовласництво. Тепер причини є більш ясні та більш приземлені: збільшити кількість тих, кого можна безкарно обдирати. Звичайна ознака бажання прожити на чужий рахунок. Незворотньо минули часи каганату, коли кожен “мав те, що має, та ніхто до його справ не втручався”.

Тепер князь сам, особисто, їздить збирати данину, та бере – скільки захоче, як отой недолугий Iгор. Та добре, як ідеться про ближчий (35 км. по прямій від Києва) Iскоростень, а як треба зібрати звідкілясь подалі? Тоді як?

Досить очевидно, що про якусь там державну організацію, яка сторіччями утримувала Гунський каганат у межах “від Сяну до Дону”, – нема вже й мови.